Павлова пошта

161

Поезія Павла Вольвача в координатах межичасся

Як і новозавітному Павлові, доля офірувала йому сутності
найкоштовніші — шляхи й осяяння… «Шосейка щось крізь рідний вітер свисне/І
кане в осінь, тиху і глибоку» чи «Твій поїзд мчить. І все переплелось –/Торби і
звуки, запахи і лиця », – то направду обрана його пора, коли світ у літеплому
побутуванні шорсткої справдешности розгортається просто й прозоро, знакуючи
обриси людей водночас настільки живими й минущими, цілокупними й
іконічно-притчевими, що у стисненому хронометражі однієї-двох хвилин ураз
проявляється щось таке, про що роками й роками не здогадувався навіть, а тут
ураз спало воно в потоках чистої екзистенції, де «вже не крижане і не залізне/Оце
життя. Така зігріта мить./ Вагон заснув. А за вікном Вітчизна/Вогнями блимає,
мостами стугонить».

Осяяння – вони на українських шляхах віддавна назирцем
ходять за мандрованцем, аби тільки він достоту прагнув набутися часом, а не
волочив краями й «заграницями » порепану мушлю власного іміджевого
егоцентризму. Зрештою, де ж іще сентенції «кожному – своє» уреальнюватися в
первозданності монструозної автентики: комусь судилося набивати кишені
сухозлотницею статусних ієрархій, натомість Павлові цілком досить і того, що в
бережених «заступництвом стихій » рядках його вірша прориватиметься невзисканий
після «Скорбної матері» апофатичний нурт української христології. «І хай хтось
упаде чи спиниться,/Але ж послухайте, послу…/ По ній, по ній Христові йтиметься,/По
ріллях, по Дніпру, по склу…», – такого штибу тексти для висушеного до
консистенції газетної замітки «літературознавчого аналізу » просто не
надаються, бо тренований академічним вишколом розум наразі знічено замовкає.
Надто близько тут усе до серця, і коли, відвівши погляд від сторінки, хвилин
так зо п’ять мовчки дивишся сухими очима у споночіле вікно, раптом навіч
приходить, що справді по ріллях ітиметься, по Дніпру. І по склу, звичайно, бо
де й коли Йому оксамитами стелили…

У вищу ліґу нашої літератури, елеґантно відсторонивши плечем
нашвидку перевдягнених у жовто-блакитні маскхалати так званих «сучасних», а в
суті речі – радянських, «письменників», Вольвач пружно увійшов серединою 90-х.
Натоді якраз заходилося на затяте побойовисько між «ґрунтівцями» та
«західниками», і якщо перші відразу вписали його до свого реєстрику, то
деконструктори й «станіславські ґенії» відповідно – до «індексу заборонених
книг»; оглушливе мовчання Грабовичевої «Критики» про його поетичні збірки під
цим оглядом – більш ніж промовисте. Зрештою, ґрунтівці таки мали рацію: у нього
направду багато традиції, багато звичаєвої України, впізнаваних у модальностях
автохтонно-шістдесятницької поетикальности мислеформ (не випадково ж
Вінграновський порівняв його з Симоненком) – проте було й щось інше, більш
містке й, сказати б, «підшкірне», притаманне тільки Вольвачевим погибельним та
осяйним теренам, що змушувало бачити в нього на чолі згаданий у Стусових
«Палімпсестах» «світлий Господній перст». У психоаналітичному сенсі Вольвач
достоту окреслювався Великим Іншим тестаментально-рустикаль¬но¬го дискурсу: він
безпосередньо – і то з нечуваною в перехнябленому «домі буття» наського
письменства інтенсивністю й гостротою – переживав у тексті те, що ватага
традиційних віршувальників у схожих ніби стилістично екзерсисах, гладеньких,
правильних і анемічних, здатна була лишень проговорювати. У «Південному Сході»
— виданому в Києві початком «нульових» Вольвачевому трикнижжі підсумку й
прориву – натомість усе поставало справдешнім, живим і теплокровним: села і
райцентри, соняхи й тополі, хода в рай «по голубій ріллі», героїчна авантюра
махновщини, «шприци і недопалки «Прими», кіптява індустріального Запоріжжя,
робітничі забігайлівки, які «списувати» належало б сучасному Винниченку
(виданий тими ж роками роман Павла Вольвача «Кляса» вперше в цілому
пострадянському українському письменстві насвітлив виміри справдешньої, а не
імітаційної, соціальносте)… Вольвача стало модно знати й цитувати, принаймні,
такі його тексти, як «Пленер-ХХ» чи «Жив би в якихось Заліщиках…»; йому не на
жарт почала загрожувати всенародна любов — любов до нашого поета зі
зросійщеного, але таки українського краю, рвійного й пасіонарного, поета, мову
якого загал визнав, схвалив і розфасував по герменевтичних комірчинах, ударувавши
натомість котроюсь «премією імені…» Проблеми почалися тоді, коли автентичний,
кореневий, самототожний і який там ще Вольвач відмовився ставати звичним і
само– повторювальним. Можливо, насамперед з огляду на це «київський» Вольвач –
езотерично вглиблений метафізик таких пост-південно-східних поетичних книг, як
«Триб», «Вірші на розі» й особливо «Судинна пошта» – знаний у літературних і
позалітературних колах незрівнянно меншою мірою, ніж Вольвач, котрий вихлюпував
на папір екзистенцію Холодного Яру та «кінноти Нестора». «Парадокс Вольвача»,
який подосі пишучою братією не тільки не осмислений, а навіть і не
пойменований, полягає в тому, що він своєю поставою в координатах межичасся
найпереконливіше засвідчує: жоден із формовиявів автентичної української
звичаєвости не позбавлений атрибутивних інтенцій ставання й зростання –
вичерпаними і скінченними можуть видаватися тільки профанічні їхні симулякри. У
метафоричному овиді надчасся не «вичерпалась» ні народна ікона, ні парсунний
портрет, керамічні куманці, дієслівні присудки у строфіці ко-зацьких дум,
сільська балачка, та ж таки українська силабо– тоніка, що їй стільки разів
писались епітафії. На прикінцевий загал, саме від того, хто претендує бути
мистцем, залежить, що бачитиме він у з’явах української Ойкумени: одновимірні
трюїзми, експонати етнографічного музею, декорації для туристичного «бунґало»
суспільства видовища? Чи таки, як автор «Судинної пошти», спроможеться
відчитати там потенційні завдання, стратегеми прихованих сутностей, почувши
крізь «вселенську тишину» трагічної України, «як ростуть нові її склепіння/В
безкінечність, на звізди ясну». Власне, Павло Вольвач чи не єдиний у сучасній
поезії перед очі зматеріалізовано відчуває, як предметну, явлену бутність
українську омивають хвилі інобуття, потойбіччя, як містерійно розгортаються її
пласти й видива, межи брижами котрих – й «упевнені вожді», й «ненароджені
махді», й жінка, яка «ронить вії і тремтить». «Та до часу криється запоною,/Що
надумав хто і де хто був »,– у цьому медитативному спокої досконалости – ні
цяти фальшивої амбіційности, яка вкотре силкується ощасливити всіх куценькою
істиною власного виробу. Тут — постава й доля поета, котрий торкається світу,
як чаші з причастям: твердь шляхів лягає йому до ніг, а у млоїстих світанках
пристанційних осель, нетрищах запорізьких «спальників » та відкритих повівам
високого містицизму київських узвишшях його віршам пишуться нові сюжети.

 

«АРТАНІЯ»

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!