Павло Вольвач. Цехмайстер

913

Незабаром у Видавництві Старого Лева побачить світ книжка Павла Вольвача «20 + 1, або Земля мертвих». Як зазначає автор, написав він цю річ упродовж року, але йшов майже все життя. Перед очима читача постане дуже строкатий і не менш яскравий авторський комплект мертвих – людей, котрі зустрічалися в житті й – в той чи інший спосіб – полишили  неперебутній слід. Два десятки історій, в яких проходить ціла галерея постатей. Це зовсім різні люди, за всіма параметрами: геніальний Микола Вінграновський і натхненник гурту «Вася Club» Василь Гонтарський. Один із найяскравіших представників українського дисидентського руху Валентин Мороз і Борис Олійник. Нонконформіст Микола Холодний і друг юності Єгор. Олександра Білинкевич-Вінграновська і Олесь Ульяненко. Іван Драч і Павло Скочок. Напівкримінал Йога і андеґраундний художник Мирослав Ягода. На них і на багатьох інших автор дивиться крізь кришталик суб’єктивного авторського погляду. Але від того загальна панорама постає ще більш випуклою, а герої – як це не парадоксально – живими.  

Якщо стати біля будинку на розі Прорізної й Пушкінської, він має обов’язково з’явитися. Підійти зверху, від Золотих воріт. Принаймні в мене завжди стається саме так. Тільки спинятися бажано з боку Прорізної, там є вікно-вітрина з гранітним підвіконням, на яке зручно ставити каву й до кави. Зі сторони Пушкінської є точно таке ж, навіть зручніше, але кав’ярні-кулінарії «Сузір’я» вже не існує, а власники ресторану виставляють під вікно кадіб із деревцем, а то ще й підтягують бутафорного воза, так що не дуже й підступишся, та й люди там упереваж з’являються інші. В моїй пам’яті та уяві, звісно. В реалі там тепер взагалі нічого робити.

На Прорізній ми з Ігорем і познайомилися. Точніше, вщент посварилися. Зналися ми й до того, але дуже здаля. В буквальному сенсі. Я у вільний час простоював під «Сузір’ям». Знайомі в мене були, і то чимало, але коли до кави брати коньяк, то уявляється, ніби відкриваються поетичні чакри, починають роїтися слова і в їхніх вихорах явно цікавіше, ніж у теревенях ні про що. Це не означає, що я тільки й робив, що ловив метафору, підперши зігнутою в коліні ногою гранітний цоколь, ні, всяко було. Але стояв я саме під «Сузір’ям», при вході, це факт, і був учорашнім запорізьким марґіналом, який, з’явившись у Києві, уже встиг багатьох роздражливити, і це факт теж. Римарук виникав, як правило, з почетом і прямував в арт-клуб «Купідон», з іншої сторони Пушкінської, або в сусідній бар-кулінарію. Ми з ним справді перебували на різних рівнях вулиці, як жартував я подумки – соціальному, творчому, ба, навіть фінансовому. З огляду на те, що Римарук років на 15-20 раніше з’явився в літературі, вже не кажучи про Київ, це було справедливим. Об’єктивну реальність я сприймав, та й довготелесий, у якихось шарфиках, фєнєчках, то патлатий, то закосичений Римарук видавався стильним і чимось навіть симпатичним. На свиту, коли вони втрапляли в погляд, я косився, ніде правди діти, кривився уявно – вони мене пихато не помічали, мовляв, «ще один із», або, навпаки, дивилися з неприхованим скепсисом, але це мої й тільки мої коплекси, Римарук тут ні до чого.

Коли вони з Василем Герасим’юком закликали мене до столика в «Сузір’ї», бував Ігор і там, я зрадів. Я сприйняв це як руйнування дистанцій, які, безперечно, були, і більшість із яких я дбайливо посамонавіював. Крізь треми раптового щастя і перші алкогольні напливи пульсувала думка про необхідність спілкування на рівних. У стосунку до ровесників я так собі давно визначив. Римарук і Герасим’юк були старшими, це я сприймав, але не так щоб аж. Поетичний авторитет теж визнавав, проте вірші обох мене не проймали, скільки не затівався. Віднести все до власної обмеженості не виходило, бо, як виявилося, зі мною були суголосні люди, кілька людей, думка яких для мене важила. Принаймні до апологетів, котрі й за Римаруком, і за Герасим’юком вилися шлейфами, я не належав.

– Слухай, старий, а шо мені звиздять – «він із Криму, він із Криму»? Ти ж ніби з Хортиці?

– Із Запоріжжя, Василю. Я ж тобі вже казав.

Із Герасим’юком ми стикалися частіше. Останній раз Геру – так його називали – я бачив в «Енеї», навіть на прохання наливав з його ж пляшки, на що він, припіднявши голову, процідив: «Гуцули не повну не п’ють!». І долив стакан по вінця. Мабуть, забув уже.

– А я збалансовую західняків із східняками, – озвався Римарук, повернувшись від шинквасу, – за все платив він. – Нарьодився на Поділлі, виріс на Рівненщині. Дрюжина з Донецька.

– До речі, років 15 тому я сидів у залі, дивився на вас обох і навіть уявляв, що можна буде підійти. Якось не наважився.

– Де?! – Герасим’юк видавався трохи живішим, емоційнішим. Хоча носив він себе гордо, дрібушив діловитими кроками, випинаючи загострені, як у голуба, груди. «Памятнік на кальосіках» – як жартома казав про нього Улян.

– У будинку вчителя. На вечорі Затуливітра. Він був на сцені, читав вірші, а ви сиділи в залі, трішки вище від мене.

– Було… – Римарук звучав задумливо. Очі за лінзами темніли випуклим драже. – Трєба було підійти…

Бажання підійти тоді було хвилинним. Про що я міг сказати? Що вірю в українську поезію й по крупинці, сам для себе, визбирую імена, які ще обов’язково сяйнуть у світі, той світ дивуючи, я вірю? Ну, це смішно. Чи про те, що хлопці могли бути моїми старшими братами, яких у мене ніколи не було і яких підсвідомо прагнув? Це ще смішніше. Чи це вже накочували почуття під впливом випитого в «Сузір’ї»? Звідти ми перемістилися по Прорізній вгору, в магазин «Сільгосппродукти», по-народному «Роги й копита», а згодом у бар «Оксамит». В «Оксамиті», більш знаному, як «Три ступєні», зачепились надовго. Ігор кілька разів, поки ми дискутували з Герасим’юком, засідав за гральні автомати, це я твердо пам’ятав, навіть щось виграв. Потім сперечалися уже втрьох. Не сходилися ми майже у всьому і, можливо, це й справді був вислід різних досвідів, а може, давався взнаки дух заперечення, який завжди тліє в мені, озиваючись неконтрольовано, та ще й підхльоснутий алкоголем. Зачепили й політику. Я гарячково картав ґанджі капіталізму, мені, пам’ятається, праглось соціальних гарантій, безоплатної медицини й освіти, а в якості спільників закликав Хвильового й, здається, Юрка Тютюнника. Навіть Лімонова згадав.

– Якісь у тебе, дрюже, комуністичні з…би, – Римарук пихнув димом у вечоріючу Прорізну, ми вже стояли надворі, це точно. Далі провал, а потім знову перспектива Прорізної, темний шпиль будинку Підгорського, зблиск хреста від Золотих воріт, сутінь підворіття і наближені Римарукові лінзи, ввігнуті якісь, подвійні, чи що, язичок борідки, ворухкий жировик на щоці, поряд із косим пасмом волосся.

– Х…вий ти чувак, як я бачу!..

Нас було троє, Римарук, я і Герасим’юк, що відійшов відлити в темний кут. Але незримо присутнів іще один чоловік. Він часто з’являвся, коли я думав про двох найвизначніших «вісімдесятників». Їх загалом-то троє, ще Федюк, але Федюк виникне пізніше, а вже перший він чи останній, хай визначають самі або пан-Час, зараз мова зовсім про інше. Мова про Валерія Іллю. Хлопцям про ту давню розмову я не сказав, хоч стосувалася вона і їх. У середині 90-х, будучи в Києві, я зустрів Валєра Палича і його дружину, поетку Валентину Отрощенко. Ми стояли біля верхнього виходу станції метро «Хрещатик». Раптом у людському потоці на Інститутській майнули дві постаті. Профілі Римарука й Герасим’юка, я їх впізнав, уже перетворювалився в потилиці, фігури віддалялися в напрямку Майдану, довговолосі, високі й красиві, ну, так мені здалося, хтось у білих штанях, здається, Герасим’юк, вони поволі спускалися, похитуючи наплічними сумками.

– О, хлопці пішли!

– Ну то хай ідуть собі. Ще матимете нагоду познайомитися.

– Щось ви, пане Валерію, занадто суворі.

Ілля не відповів, покосував на дружину.

– Понєже справедливі, – посміхнулася худенька пані Валентина.

– Да! – Ілля теж блиснув уїдливим зубом…

 

***

Я прямував до книгарні «Дніпро», яку вже проминув Ігор з компанією, редакція журналу розташовувалась у тому ж будинку. У книгарні Ульяненко колись робив презентацію роману, на ній присутнів Бузіна, тож по уляненківській статуї вперше пішла уявна тріщина. Короткозорий Ігор мене, звісно, не помітив. Весь у чорному, без шапки, хоч мороз аж димів, він ішов в центрі гурту. Пригальмував Заєць, редакційний художник, котрий звично коричневів при Ігореві курткою й шкіряним обличчям. Так само, але з іншого боку малювався малозрозумілий чоловік на прізвище Чубук, теж редакційний. Ну й пара-трійка ситуативних супутників, як і того разу. Привітавшись, я вже хотів іти, стояв впівоберта, але Ігор не відпускав руку.

– А шо ти там за демарші влештовуєш?

– Де? Які? – я торкнув пальцем дірку, що темніла на грудях Ігоревої куртки, відстовбурчуючись трикутним клаптиком. – Це шо в тебе – сліди від куль?

– Та то таке. Мені Талалай казав, що ти вийшов із Секретаріату в спілці, написав заяву.

– Так, вийшов. А шо мені там робити.

– Хм… Ідеш по моїх стопах.

– Маєш на увазі, – через «Роги й копита»? – я пожартував, кивнувши в бік найближчої забігайлівки.

– Та може, й так. Давай зайдемо, – Ігор посміхнувся. – В нас якраз перерва в рьоботі. Діма Стус має підійти, Шкляр.

У «Сільгосппродуктах» того разу було завізно від митців. До двох зіставлених разом столів хтось підходив, підсідав, відходив і знову вертався. Осердям цього руху був Римарук. Це здавалося дивним, позаяк він і близько не належав до того типу, який можна назвати «душею компанії». Або тамадою. Таким людям у будь-якому товаристві необхідно почуватися в центрі уваги. У творчому просторі вони, як правило, стають менш феєричними, але то так, до слова. Ігор не мав ні гучного голосу, ні якогось особливого магнетизму, навіть запасу примовок і анекдотів. Сидів собі, темнів бусинками очей за пузатими скельцями, борідкою та хвостиком доповнюючи образ півзаснулої хохулі. Але то тільки на перший погляд. Навіть запах свіжого перегару, який при Ігорі був постійно, хоч і ніколи не допомагав визначити кількість випитого, не повинен вводити в оману. Та й не чаркування кипіло довкола хохулеподібного чоловіка, а процес. Придивившись пильніше, можна було втямити, що хаотичний рух мав сенс, а розшарпані типажі в цьому нібито безглуздому колообігу оберталися представниками цехового братства, сідали під невидимі прапори, фартухи й клейма додавалися з небуття. Причиною такого стану речей був саме Ігор, старший над старшими брат, цехмайстер, гросмейстер, Великий Магістр. Він сидів на чолі, при печаті й цеховій скриньці, рукою дійсно постійно ковзаючи до кишені, але й без цього він усе одно був би найважливішим. Не знаю, чому так, але було саме так. Окрім заповітної книги, може, мав ще й циркуль із косинцем, може, якраз у тій кишені куртки, над котрою темніла дірка, відстовбурчуючись трикутним клаптиком…

Чоловік у лисячій шапці і сумкою через плече, підсівши до Ігоря, посунув чарки складеною газетою.

– Бачив уже?

– Так. Дрюг твій, – Ігор повернувся до прозаїка, котрий був у кафе до нашого приходу, – бачив, шо написав у «Дзеркалі тижня»? Будем мочить. Зарвався хлопчик. Хоч це мій гріх, мій, – Ігор знову розвернувся до прибульця в шапці, стенув плечима – Я ж думав – україномовний хлопець, рьозумненький… Так, хто ще щось буде? Я за «Житомирську на брюньках». Павле, тобі повторити?

Процес кипів. За обмерзлими скляними дверима диміла зима, а тут, серед гулу, хмелю й запаху сосисок з гірчицею, до яких додавався дух кави, було затишно й тепло…

Титульне фото: Ігор Римарук

 

“Українська літературна газета”, ч. 4 (296), 26.02.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!