“Українська літературна газета”, ч. 10 (353), жовтень 2023
Закінчення. Початок див. https://litgazeta.com.ua/articles/pavlo-hrytsenko-khronotop-mykhajla-slaboshpytskoho/
Для Михайла Слабошпицького особливий інтерес і пізнавальну привабливість своєю складністю зберігали бурхливі естетичні шукання українських письменників 20 – початку 30 років ХХ ст., так званого «золотого» двадцятиліття українського відродження. Ці роки були наповнені яскравими спалахами обдарованих письменників, феєрверком декларацій численних творчих об’єднань, гострими дискусіями про мінливі форму і стиль художніх творів, про роль і місце літератури у творенні нової України. М. С., який глибоко сприймав ідеологему постійного оновлення літератури як безальтернативну передумову її висхідного буття, шукав у 20 роках паралелі, натяки, пояснення не менш бурхливим і часто різнозначним потокам у формальних інноваціях української літератури кінця 80 – початку 90 років ХХ ст. Обставини літературного процесу тепер уже віддаленої епохи могли виявитися промовистими і повчальними. Ймовірно тому М. С. так ретельно вивчав і осмислював творчість Олекси Влизька, Тодося Осьмачки, молодого Миколи Бажана, які свого часу належали до епіцентру естетики оновлення.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Закономірно, що М. С. у багатьох своїх текстах, рефлексуючи на різні мотиви і спонуки, вдавався до широкого кола вербальних форм, прийомів, аби вкотре оприявнити ідею невідворотності естетичної деривації словесної творчості, окреслити руйнівну загрозу повторень і копіювань уже відомого, наслідування навіть визнаних ще вчора виразних форм. Принципово не приймав недосконалості художнього наповнення текстів, оголошуваних як художні, безликості їхнього змісту; критично ставився до поновного сходження на вже давно підкорені естетичні вершини, уважаючи, що такі тексти руйнують сподівання читачів на відкриття нового, на можливість розкошування в енергетиці образів, словоформ. Чужі привабливі сліди, навіть із виразними формами і змістами, із поновним вступанням у них перетворюються на безформенний порох. М. С. вбачав у схилянні перед авторитетністю чужих слідів загрозу глибокої провінційності. Тому не раз актуалізував афоризм про Карфаген української провінційності, який мусить бути зруйнований!, що в Україні набув популярності з легкої руки Ю. Шевельова. Неприйняття М. С. провінційної заколисаності зближує його позиції з ідейно-естетичними ідеологемами Шевельова і тих мислителів, які убачають потребу в постійному інноваційному оновленні літератури, у необхідності експериментування з формою, словом. Цим пояснюється наявність свого канону літератури, у якому немає місця застиглій офіційній хрестоматійності і в якому лише автори живих текстів, наповнених вітальною експресією світовідчування і світотворення.
М. С. глибоко турбував загальний стан сучасної української літератури, обтяженої спадщиною попередніх десятиліть; не менше бентежило і те, що на хвилі заперечення твердо сформованих соцреалістичних традицій в українській літературі вилонили нові течії із експериментами сумнівного спрямування. Зокрема, про розвиток української художньої прози в минулому і сьогодні він узагальнено зауважив:
«Впродовж довгих десятиліть існування її в соцреалістичному регламенті в ній майже загубився смак до художнього експерименту, до, власне, мистецтва слова. Безкрила побутова емпірика, пропагандистська схематичність, суха, безживна проблемність та й елементарна антифілологічність – ось ті сумнівні здобутки української прози, які вона винесла з часів «єдино передового» і «єдино універсального» методу. Тільки одиниці змогли протистояти його нівелюючому й ерозійному впливові. Тому й зрозуміло, чому з такою безоглядністю кинулися згодом молоді письменники в літературні експерименти, що стало для них єдиною творчою релігією. Ця самодостатність виразно проглядає в усіх тих «текстах», які вони друкують. Можна казати, що раніше в нашій прозі були твори без текстів, а тепер – тексти без творів. Сірість – завжди сірість, її не врятує ні соцреалістичний, ні постмодерністський мундир». (Тіні в дзеркалі, с. 33).
Щоденна різноспрямована діяльність (нерідко падав від утоми… хоча знав і миті цілющого піднесення від усвідомлення зробленого!) була на виду: громада захоплювалася, подивляла його чину, підтримувала й цінувала, линула до нього й прислухалася, налаштовуючи свої камертони на задану ним лад-тональність, на його парадигму думання… Для українськи зорієнтованого доокола, як можна було спостерегти в останнє десятиліття сповненого динамізму життя М. С., він став явищем – автономним і водночас не ізольованим, із тісними зв’язками-переплетеннями у сучасному багатовимірному культурному житті. Був реальним лідером, хоча того не прагнув і з тим не пов’язував жодних планів. Йому комфортним було творче усамітнення, окремішнє й незалежне становище, що лише максимально сприяло б одному: писати, писати, писати… Проте fata morgana творця-анахорета цілковито розбивало його друге Я: широка (до неохопності!) громадська робота, настанова на втілення своєї, внутрішньої програми зміни засад українського літературного життя, самообов’язок видавати і популяризувати українську літературу, зміцнюючи цим українську ідею. Мало хто із сучасних письменників так наполегливо й послідовно докладав зусилля до видання та просування до широкої громади нових творів сучасників і піднесення із забуття творців з минулих десятиліть, до проведення численних змістовних, естетизованих і психологічно утульних широких презентацій, які нерідко переростали в театралізовані дійства. Приявність на таких велелюдних зібраннях провідних письменників, акторів, науковців, професійна зацікавлена й довірлива розмова про високе – літературу, культуру, національні прагнення, як і читання художніх творів, досконалий музичний і пісенний супровід, – усе творило атмосферу поцінування й утвердження українського слова, українськості. За усім цим – рука досвідченого і цілеспрямованого режисера – Михайла Слабошпицького.
Зауважимо, що товариші по творчості, колеги й помічники у справах громадських, у публічних заходах були близькими до М. С. лише ситуативно, здебільшого – з нагоди, в окремі миті спільного долання часопростору. Нікому не було дано йти поруч з ним усіма (чи бодай – багатьма) стежками. Тому мало хто міг сповна уявити плетиво перехресних стежин, доріг М. С., усвідомити гайвеї його глибинних внутрішніх розмислів. Втеча у свій світ творчості часто була позірною, бо скрізь переслідувала й наздоганяла невідкладність обов’язкового, щоденного. Творче усамітнення порушував лише задля телефонних новел з друзями найвужчого кола: В. Панченком, В. Брюховецьким, Ю. Щербаком, С. Грабарем… Багато й відверто було осмисленоомовлено, ще більше – накреслено на день прийдешній. Мав із тих розмов велику приємність й енергію наснаги.
Олександр Вертіль, Павло Гриценко, Михайло Слабошпицький
Багатовекторний калейдоскоп щоденності М. С. найповніше від усіх знала дружина Світлана Короненко – відома талановита поетеса, його щира соратниця, психологічна й організаційна опора. Припускаю, що коло справ, як завжди невідкладних, на вчора, які залагоджувала Світлана в перенасиченому мінливими подіями житті М. С., вона й сама не змогла б окреслити вичерпно. Найважливіше, що, докладаючи неабияких зусиль, Світлана бодай частково залишала за порогом уваги М. С. гомінке й тривожне різноголосся щоденності, аби він міг використати золоті хвилини для творення. Бачила, як Михайло зухвало кидав виклик часові, беручись із ним навперегони…
Оглядаючи широке коло написаного М. С., затримуєш увагу на чотиритомовому виданні з концептом дзеркало у заголовку. Дзеркало – це «точне відтворення»: на дзеркало не скаржаться, якщо навіть бачать у ньому не те, що бажають угледіти (народне мудрослів’я твердить: не поможе ні мило, ні вода, коли така вродá). Назва серіалу спогадів-роздумів влучно підкреслює визначальну ознаку багатотомника – це точність відтворення усіх подій і особистостей, які охопило дзеркало. Так само влучно-провокативно дібрано і підзаголовок Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури, який цілковито підтверджують зміст, стиль і загальна тональність саги. Поставивши в центр оповіді митця слова на тлі його часу й обставин словесної творчості у відповідному топосі, коли письменник перебуває в особливому психологічному й емоційному стані – у стані сповіді на вершині внутрішнього розкрилення, максимальної самореалізації у слові, М. С. передає неповторне поєднання, перехресне накладання неоднакових зумовленостей, причинно-наслідкових залежностей у процесі художнього мовомислення, яке з різною повнотою оприсутнене у завершених текстах. Традиційне літературознавство у прагненні до об’єктивного й дещо відстороненого аналізу художніх творів літератури, як і літературного процесу як складного явища, за своєю природою не може бути таким індивідуалізованим у доборі об’єктів опису, їх рецепції й оцінках, як на те уможливлюють літературні спогади-рефлексії. Не прагнучи «академічної безсторонньої об’єктивності», М. С. твердо стояв на позиції правди власної пам’яті і правди фактів. Він створив численні емоційно проникливі й щирі есеї не тільки про вже відомих метрів, а й про далеко не першорядних гравців на полі літератури (про декого з них не згадують раритетні спілчанські довідники, бо часто герої новел були поза спілкою письменників), прагнув зберегти для прийдешніх кожну знакову деталь мозаїчного панно творчого життя вчорашньої епохи:
«А потім, мов спалах блискавки, витверезіння від ейфорії та амнезії, зупинися й оглянься – позаду ти нічого не скасуєш і не перекреслиш жодну людину, яка трапилася тобі на життєвій дорозі. І хоча ти пишеш не протокол чи звіт, бажано якнайменше загубити з того вантажу літ» (Протирання дзеркала, с. 34).
Із позірно окремих, роз’єднаних смальтинок пам’яті автора постала цілісна виразна панорама літературного життя України у яскравих світлах софітів кону і в позалаштунковій зневиразненій сірості, ба більше – в її темній непроглядності. Різне насичення кольорів, різна ясність силуетів, проте цілість вражаюче промовиста.
При текстах саги читача тримають стиль відвертої розмови про літературу як явище напрочуд близьке серцю (щось особливе, приватно-інтимне), насичене міріадами життєвих деталей, які інформативні. Автор радів творчим перемогам письменника, його вдалим реалізаціям задуманого, що підносило й утверджувало на творчій силі митця слова й приносило читачеві задоволення від розкошування в експресії слова; водночас він не приховував творчих невдач, гіркоти незбутніх планів, драматизму розгубленого на стежках життя талану. Зі сторінок книг постає очевидним і самозрозумілим, що не всім і не завжди на теренах літератури доля дарувала високий лет, успіх і лаври; багатьом діставалися тривалі випробування, трагічні повороти у творчому утвердженні, хоча від початків нерідко заповідалося зовсім не так, майбутнє бачилося іншим, не аж таким похмурим. Розкрити обставини, окреслити, бодай пунктиром, круті віражі творчого шляху багатьох не-класиків, які були сповнені багатообіцяльної стартової енергії, проте яким не судилося подолати шлях від старту до достойного художнього результату, – таке широке і вкрай відповідальне творче завдання поставив перед собою М. С. Йому поталанило зробити поважний крок у досягненні повноти, формуванні невибіркової парадигми пам’яті культури.
У Дзеркалі на тлі головних героїв оповістей постають – пунктиром чи субесеями на берегах розлогих сюжетів – розмірковування про загальні закономірності літературного життя, розуміння яких важливе для осмислення літератури як явища, що відчутно впливає на життя нації, на її розвиток – висхідний чи гальмівний, деструктивний. В епоху посилення технологій впливу на суспільну свідомість, зокрема і впливів свідомо маніпулятивних, можливості розширення присутності художніх і художньо-публіцистичних творів у житті соціуму помітно зростає.
Із описів багатьох творчих доль вилонює загальний важливий висновок: «хрестоматійність» письменника не є свідченням художньої й естетичної цінності написаного ним; до того ж під одним ім’ям часто приховані як тексти, що справді гідні уваги, вершинні, так і тексти так звані прохідні, невиразно-сірі, невдалі. І така ситуація не виняткова, радше – це широко знане явище. До вершинної самореалізації письменник здебільшого проходить етапи виростання в численних текстах, які з їх опублікуванням стають складниками його біографії, впливаючи на загальну оцінку творчості.
Дещо приголомшливим є висновок про те, що кінець творчої біографії письменника не завжди збігається із завершенням писання й публікування ним нових текстів, із межею його земного шляху. Продовжуючи перебуття в літературі за інерцією, без очікуваного оновлення й посилення давніших власних осягнень у художній самореалізації, автор засвідчує трагедію свого таланту, його вмирання. Вираз NN давно вже не поет про особу, яка продовжує писати й публікувати свої твори, нерідко зринає у розмовах між письменниками, звідки потрапила і на сторінки Дзеркала (йдеться не лише про постаті віддаленого часу, як М. Семенко, а й про сучасників – В. Коротича, І. Драча; у реальності цей ряд значно ширший…).
Дзеркало готує читача до того, що сприймання, освоєння простору художніх текстів є емоційно напруженою працею розуму. Така праця виформовує елітний простір рецепції літератури, у якому небажаними є необґрунтовані, часто – завищені очікування від твору; неприйнятними є й хрестоматійні спрощені кліше про особливу касту поетів-небожителів (хоча, ніде правди діти, небеса все-таки присутні: адже ніщо не здатне приземлити піднебесний лет поетичної уяви в момент внутрішнього осяяння поета!).
Добір героїв своїх оповістей, застосована для кожного з них оптика і стратегія розмови – це важливий прийом окреслення авторового топосу: простір культури наповнений його героями – постатями живих і оживлених уявою діячів з інших епох. Зазначимо, що топографія простору культури в моделюванні й рецепції М. С. може стати спеціальним об’єктом дослідження внутрішнього Я самого автора. Чого лише варта тонко прокреслена автором мотивація добору для укладеної ним антології 25 кращих українських поетів зарубіжжя; так само викликають інтерес внутрішні спонуки в обранні авторів інших літератур для перекладів на українську. Усе це штрихи до автопортрета М. С., точно відтвореного у його текстах, у дискурсі його громадського чину.
У творах М. С. реалізована настанова на текст із живою мовою, вишуканою й естетизованою, грайливою щодо форми і прозорою у своїх мотиваційних зв’язках, широких алюзіях. Автор не стримується, емоційно підкреслюючи як бажані й прийнятні, так і програшні й недоречні для художнього мовлення риси: живе запахуще слово; живе, багатобарвне, лунке слово; вулканічний словник [поезії М. Бажана]; стилістична нескаламученість; звуглені від гніву слова [Т. Осьмачки]; вимученість, «робленість» стилю; українська зоресоловейківщина із солодкавими барвінково-волошковими словесами; орнаментальна зоресоловейківщина; епататор тощо. Оцінок художніх текстів як явища та їх мови у текстах М. С. вистачило б на окремий тематичний словник, який віддзеркалив би боротьбу естетичних течій і напрямів в українській літературі й критиці від кінця ХІХ до початку ХХІ століть. Сам автор у своєму мовокористуванні уникав обтяжливого багатослів’я (словоливства, пишнослів’я), літературщини і штампів, берігся від зразково-каліграфічного слововживання, нуднопису, досягаючи живості й пружності тексту використанням оповідних інтонацій мовлення, негроміздких фраз, а ще – продуманим оновленням словника. Збагачення лексикону виникало з потреби й бажання підкреслити оригінальність і цінність творчості авторів, про кого М. С. писав (у свої оповіді нерідко уміщував широкі списки неологізмів, екзотизмів із текстів інших письменників, використання яких потрібне було для відтворення життя, побуту і мов інших народів), а також із природного прагнення творити власне нове слово, незатерте і дещо незвичне. Найчастіше М. С. використовував неоформи (загальновідомі назви із частково зміненою структурою) як пошум вітру замість шум вітру; завперш замість вперше; у цьому ряду напродив, надовкруги, наддарований, знекрилення, мовлячечки, біжкомá, всеможність, обгараздитися, віршарити; інколи – це окремий ряд неоформ чи похідних утворень: [автор] епізував, естетизував і сатиризував [усю історію]; у текстах є чимало авторових виразних новотворів на зразок відгетькувати; байкотворення [мемуаристів]; [українська] якбитологія; [ідеологічні] бронзотаври; бомбастика [критики]; осьмачкоцентризм тощо. І неоформи, і слова-новотвори, значення яких прозорі й зрозумілі з контекстів, затримують увагу читача, навертають до глибшого осмислення прочитаного. У співдії автора і читача над текстом, яка може постати як із вдалого словесного експериментування письменника, так і притягальних для читача змісту і форми твору, М. С. вбачав запоруку зацікавлення літературою, її живе поширення у соціумі. Не випадково, у різних вербальних варіантах він повторював думку про те, що література без експерименту не зацікавлює, деградує.
Глибокі знання української літератури, усього культурного простору в їх найширших зовнішніх зв’язках проростали численними есеями-роздумами, нарисами і книгами, які є не так рефлексіями художника-творця, як розмислами зацікавленого і глибоко підготовленого реципієнта-аналітика. Важливі не тільки енциклопедична повнота аналізу проблем творчості окремого письменника чи естетичного напряму, які М. С. розглядав, а передусім точність обраних стратегій розвитку літератури. Для нього невідпорним пріоритетом була жива і пружна, а не диванна література з її рівнописом, гладкописом, нуднописом, «зі словами, побитими вустами євнухів» (Влизько, с. 172): його темпераментові, внутрішньому Я близькою була «динаміка оновлення, невпинний пошук, зухвалий творчий експеримент» (Влизько, с. 201). Оду динамізмові, творчим шуканням автор оприявнив у численних коментарях на берегах основних сюжетів, у сповнених пружності й експресії відступах, у діалогах-коментарях провідних дослідників, чиї думки для нього важили і кого він шанував (І. Дзюба, Н. Костенко, М. Сулима, В. Панченко, І. Качуровський).
Якщо спробувати визначити домінанти творчого доробку М. С., то необхідно оглянути не лише його твори, а й розмаїту діяльність, спрямовану на употужнення загальнокультурного простору України, на уґрунтування й зміцнення позицій української мови, особливо серед молоді. За ним ішло стале враження про його всюдиприсутність: брав активну (нерідко – з чолових позицій) участь у багатьох загальнокультурних проєктах, громадських програмах і рухах. Ця діяльність надавала йому внутрішньої енергії й сили, урізноманітнювала калейдоскоп портретів, характерів, подій, обставин. Треба було мати неабияку внутрішню силу, аби уберегтися від руйнівного виру мінливої щоденності, не перетворитися на сувенір.
Твердість характеру Михайла прочитувалася зглядно: незалежна постава, виразні рухи, пам’ятливі ритми мовлення, вироблена роками спілкування в різноманітних товариствах широка амплітуда словесних й інтонаційних засобів самовираження, що уможливлювала непомітні переходи від слова гострого, з іскристими емоціями до м’якої лагідної оповіді.
Найбільше захоплював енергією і чіткістю думки, хистом переконування співрозмовника точним словом і влучними оцінками, для чого нерідко вистачало нетривалої розмови.
Магічну силу особистості М. С. мені випало відчути на собі за нашого першого знайомства, з якого почалися ближчі контакти і тривала співпраця. У моє щоденне життя Михайло влетів стрімкою кометою, зайшовши до Інституту української мови Академії наук України на Грушевського, 4 після запитання телефоном Чи міг би зайти, щоби познайомитися. Невдовзі – вже в кабінеті. І без віддалених прелюдій повідомив, що міжнародному конкурсу знавців і шанувальників української мови імені Петра Яцика, який він провадив упродовж багатьох років, потрібна дієва підтримка академічного Інституту української мови. Повідомив, що темні, до непроглядності, хмари обсіли цей важливий міжнародний проєкт, що наступальна аґресія міністра освіти Табачника, відомого своєю послідовною ненавистю до всього українського, особливо до мови, літератури, історії, ближчим часом може завершитися його перемогою: конкурс можуть визнати «непотрібним, надлишковим, небажаним» etc., як це нерідко траплялося у подібних ситуаціях. Чітко, майже беземоційно, М. С. виклав факти про підступні супроти конкурсу дії, зрештою – і проти української мови в освіті України назагал. Ні про що не просив, не намагався переконувати, лише твердо констатував: загроза реальна, самоочевидна. Потрібне об’єднання зусиль…
Інститут української мови долучився до проведення конкурсу, справжнім організатором якого був Михайло Слабошпицький. Співпрацюючи понад десятиліття з М. С., не раз спостерігав гострі колізії, коли йому доводилося боронити конкурс, гуртуючи всі можливі сили, оббивати владні високі пороги, писати супліки-аргументації, телефонувати, наполягати і … не поступатися. Навколо конкурсу М. С. гуртував різні сили, представників партій і течій різних політичних відтінків, адже часто треба було збирати необхідні для проведення конкурсу кошти. Держава не фінансувала конкурс, а це не раз створювало ситуації, коли було не до вибору-селекції спонсорів: на терезах було саме проведення конкурсу. М. С. бачив і цінував гідну позицію багатьох меценатів, приязнь і підтримку прихильників із кола письменників, акторів, науковців, політиків, військовиків, духовенства, бізнесменів; бачив і безпомильно вирізняв політиків, які були далекими від української мови, не йняв віри їхнім запевненням, вимушено терпів їхню присутність, не шукаючи з ними дружби, але маючи надію бодай на неворожість.
Конкурс мав жити.
М. С. і команда його однодумців зберегли конкурс, незважаючи на бурхливі політичні обставини, на зміни влади, на надскладні умови тривалої загарбницької війни Росії проти України від 2014 року, яка у 2022 році перейшла в ще агресивнішу форму етно- і геноциду; конкурс подолав складні обставини пандемії коронавірусу, послідовно формуючи стійкий імунітет проти залишків мовного малоросійства і національної меншовартості.
Конкурс зберіг свої визначальні засади: прозорість змагальності й українськоцентризм, що від перших кроків цього вимріяного і так широко закроєного міжнародного проєкту забезпечували його духовну основу, його морально-етичну привабливість. Важливість глибинного (не шароварного) патріотичного виховання у змісті й формі проведення усіх етапів масового конкурсу знавців української мови завжди підкреслювали і Петро Яцик, і Михайло Слабошпицький. Учні, студенти коледжів і університетів, військові курсанти, батьки конкурсантів, учителі й вихователі, адміністративна вертикаль освітян, прихильники з кола громади на тривалий час опинялися в силовому полі української мови, осмислювали її минуле і сьогодення. Адже конкурс тривав від 9 листопада, коли стартував на День української писемності і мови, і щонайменше до фінального підведення підсумків у середині травня, коли вшановують перепоховання в Каневі на Чернечій горі праху Тараса Шевченка та відзначають День слов’янської писемності й культури.
За ці роки різним було наповнення різних етапів конкурсу, проте герой свята залишався єдиним і незмінним – це українська мова, це усвідомлення потреби пізнавати її глибини, освоювати й практично використовувати її безцінні скарби. Що цей конкурс давно вже носить ім’я не тільки першого мецената Петра Яцика, а й неназиване ім’я Михайла Слабошпицького – справжнього організатора-рушія і нерва міжнародного освітньо-виховного проєкту – сьогодні знає увесь українськомовний світ. На М. С. сходилося розв’язання подиву гідної кількості великих і малих проблем і поточних справ на різних етапах конкурсу, забезпечення злагодженості усієї команди у Києві, в областях та за кордоном; особливо важливим було створення на щорічному фініші конкурсу аури урочистості, непохитної твердості й загальної постави переможця. Постава Михайла, патриціанський спокій і впевненість, рухи й інтонації – усе свідчило про твердість слова і чину, усе промовисто демонструвало: українська мова – безальтернативне майбутнє України. Задля причастя таким духом і такими переконаннями, задля особливо потужного емоційного піднесення на свято української мови сходилася до Українського театру ім. Івана Франка вся соборна Україна.
У такі хвилини Михайло випромінював глибоке внутрішнє задоволення, був щасливий, забував про все інше, думками линув у день завтрашній… розмірковуючи про наступне 9 листопада, про відкриття у новій локації нового етапу конкурсу… Криголам беззупинно рухався обраним курсом, упевнено знищуючи товщу льодів століттями плеканої провінційної залежності й меншовартості.
Неповторність особистості Михайла Слабошпицького – це органічне поєднання логічного синтетичного й імпресіоністичного мислення: ланцюжки його аргументованих аналітичних побудов, виразну систему оцінок нерідко доповнюють розкішні асоціативні пов’язання з явищами, реаліями зовні віддаленими, широкі алюзії й паралелі, що пронизують товщу часу і долають простори різних культур. Та над усім завжди домінують виразно профільовані українськоцентричні силуети, твердо окреслені перейняті від поколінь моральні засади українського суспільного буття. І ця чіткість, силу й дієвість якої не раз було перевірено на життєвих перехрестях, надавала його чинові переконливості й упевненості, особливо в ситуаціях, коли доводилося ухвалювати важливі рішення, зчаста – йдучи проти течії, супроти тиску влади й аґресивної побілявладної сірості. Мав мужність казати твердо ні, коли з нього надзусиллями витискували так, мав силу бути послідовно незгідним, коли це відповідало його моральному канону.
На засадах справедливості стояв несхитно. Виявляв твердість і непоступливість, коли це стосувалося принципових питань майбутнього української мови, коли в полі зору опинялися сьогодення й майбутнє національної літератури, культури, коли обставини заторкували долі письменників, митців, науковців, коли фальш видавали за істину.
Знав реальну високу ціну моральним принципам.
Знав про невідворотність покари за нехтування гідністю й честю.
Михайло Слабошпицький – це відкрита книга, переповнена змістами й енергією стрімких прагнень і пошуку, книга, яка доступна обраним, здатним до відповідального співдумання над проблемами призначення літератури у збереженні й розвитку цивілізації, її естетичною й психоемоційною потужністю, реальною поліфункційністю. Осмислення цих засадничих питань, загострення на них уваги сучасників об’єднує різножанрові й стильово неповторні тексти автора, творячи окремий рельєфно огранений хронотоп української культури.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.