“Українська літературна газета”, ч. 9 (353), вересень 2023
У київському видавництві «Ярославів Вал» вийшла книжка «П’ятий «дзеркальний том. Недруковані твори. Спогади про Михайла Слабошпицького», до якого увійшов спогад директора Інституту української мови НАНУ Павла Гриценка. Пропонуємо його увазі читачів «УЛГ».
Писати про Михайла Слабошпицького, утримуючись від позитивно зарядженого словоряду, – завдання доволі складне та й чи реально здійсненне. М. С. не сприймав солоду порожніх слів, негативно реагував на такі тексти. Проте навіть беземоційна довідка у стилі «об’єктивки» у неупередженого читача залишить високе позитивне відлуння, бо вражають обсяги, прагматична доцільність і важливість зробленого М. С. у літературній, журналістській сферах, у різноманітних суспільних проєктах; не можна також оминути глибокого впливу на долі багатьох письменників, оминути живодайну зворушливу дружбу з багатьма митцями, науковцями, з ким доля зводила на життєвих стежках. Не часто доводиться спостерігати, щоб людина зуміла так компресувати час і наповнювати його своєю живильною присутністю й немарними справами, спираючись лише на свою працю, внутрішню енергетику, силу моральних переконань, не маючи ніякого зовнішнього сприяння.
Для М. С. література виявилася не лише притягальним об’єктом зацікавлення, полем щоденної діяльності; вона стала широкою дорогою його життя – метою і змістом буття, внутрішнім усесвітом зі специфічними архетипами думання, художнього мовомислення, ціннісними вершинами та прийомами їх уявнення для широких кіл зацікавлених. Як особистість М. С. виростав із книгочитання, з осягання глибин мови, підкорення розмаїття сенсів художнього слова, у постійному русі до манливо-притягальних обріїв естетичної досконалості. З роками виформував чіткі критерії поцінування художнього тексту – його змісту, форми, стилю, доцільності використання риторичних фігур-прийомів, що забезпечило надійну навігацію, вільне орієнтування в неспокійному морі літератури: упорядкував матрицю визначення текстів високої художньої вартості на широкому тлі видань невисокої естетичної якості, навчився відшукувати грані художньої новизни й незужитості образного мислення в окремому тексті чи його фрагменті. Кожному такому віднайденому перлу радів, розуміючи його справжню цінність. Оптику критичного поцінування застосовував і до власного письма, ретельно опрацьовуючи кожен текст. Простір і глибина змісту слова, його експресивне й асоціативне наповнення, легкий ненатужний словолад і доречне авторове словооновлення засвідчили сформований неповторний стиль М. С.: автор вільний у слові, віртуозно грає словом, фразою, передає розмаїття відтінків змістів, що зауважили й поцінували учулені на мову читачі. Показово, що Юрій Шевельов – досвідчений і проникливий стиліст – не утримався від нотатки про стиль М. С., зауваживши:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«…у Вашому відгуку я відчув стиль, не підробку стилю, справжній, Богом даний і людиною плеканий. А це буває не часто. А зі стилем – виболеність. Не замовлення» (Лист Ю. Шевельова до М. Слабошпицького, 28 VІ 1994).
Припускаємо, що піднесення М. С. до виразно індивідуального стилю, до віртуозного й природного володіння словом ґрунтувалося не тільки на широкій очитаності, зорієнтованості на високі зразки текстів українських і позаукраїнських авторів, сприйнятті й осмисленні їх словесної, образної цінності, а й на багаторічному досвіді власного текстотворення, багаторічних редакторських галерах у газетах, видавництвах. Читав, оцінював тексти інших авторів, та водночас упродовж усього свідомого життя – від ранніх газетних публікацій до чотирикнижної епопеї «про літературу, про час і про людей» – творив тексти різного змісту і неоднакових стилістичних спрямувань, уґрунтовуючи й розвиваючи по висхідній свою вербальну партитуру. Прислужилася також особливість вдачі – відкритість до людей, до інших авторів, а згодом – і до інших народів з їхніми неповторними мовами і культурами. Уважно й зацікавлено приглядався, відверто захоплюючись і покроково осягаючи інші мовно-культурні світи. Літератури Балтії, Західної Европи, Америки своїми вершинними творами викликáли піднесення й захоплення, що оприявнилося у численних новелетках-рефлексіях, умонтованих в інші сюжети, проросло перекладами художніх творів з інших мов, інших культур, багаторічною дружбою з багатьма письменниками позаукраїнських просторів. Занурюючись у мовосвіти, традиції словесної культури, ментально відмінні від українського архетипу, зіставляв українське й позаукраїнське, вишукував зерна нової словесної естетики, яка, на його думку, була актуальна для розвитку української культури. Відбитки вражень від інших культур зберігав у своїй чіпкій пам’яті. Показово, що через десятиліття М. С. пригадав ще зі свого студентського минулого сильне враження від віршів Олжаса Сулейменова завдяки їх виразно національним струменям:
«Читаючи його, відчуваєш: казахський світ, казахську історію і казахську душу він виразив із надзвичайною почуттєвою експресією» (Протирання дзеркала, с. 51).
Водночас М. С. вразило, що Сулейменов творив не рідною, а російською мовою, на що він відповів типовою для тієї епохи формулою, яку експлуатують донині:
«…завдяки цьому [він] має широкого читача . У Казахстані є ціла група поетів і прозаїків світового рівня, але їх ніхто не знає. Причина – мова. Вони замкнені в гетто казахської мови, котрої не знає і не хоче знати світ» (id.).
Одвічне для кого і задля чого писати, як і дилема – писати для світу й неодмінно прагнути Нобеля чи писати для свого національного читача – сьогодні поновно актуалізоване в українському літературному й мистецькому просторі. Назагал це є наслідком руйнування визначальних засад творчості як особливого стану особистості, неґування тим, що справжнє мистецтво народжується не з нобелівського прагматизму, а з вулканічної сили думок-емоцій творця, які ізсередини розривають його непереборним рухом назовні, і з чим не здатен боротися і чого уникнути просто неможливо. У такі миті народження нового твору для митця не важить позиція пересиченого і злінивленого позаукраїнського світу, який не готовий відкривати нові національні мистецькі материки, не здатен їх оцінити і не прагне цього.
Переплавляючи у свідомості досвід інших національних культур, М. C., залишаючись докорінно українськоцентричним, приміряв українську літературу до широкого світового контексту, вимріював ідеал високорозвиненої своєї національної літератури. Радів успіхам – масштабним чи й скромним – українських авторів, які долали тягар минулих моделей художнього осмислення й вербального оприявнення світу. Не міг не зауважувати тих відчутних прогалин в українській літературі й культурі, які були зумовлені різними причинами, зокрема й необхідністю вести постійну виснажливу боротьбу за самозбереження нації, її мови, за право українців на свою культуру, на свою історичну пам’ять. Усвідомлював програшність позиції, коли необхідно було переконувати в самому факті свого життя-існування у цьому світі, демонструвати самоочевидні достоїнства української мови, пісні, виборювати право на збереження й виживання національної культури замість можливості їх безперешкодного розвитку, без надтужного виборювання природного для кожного народу права на повноцінне культурне і мовне життя. Розгалужені атрибути української мови (солов’їна, калинова, барвінкова…), надуживання клішованими визначеннями мови (дім духу народу) і подібні заклинання-виправдання досі перебувають в активі просвітництва через деформовану історичну реальність: необхідність виборювати те, що є природним правом – мати свою мову. Боротьба народжує героїв, та водночас глибинно й незворотно трансформує і наповнює час іншим змістом. Це усвідомлював М. С., не раз підкреслюючи застарілість і провінційність просвітянської моделі визначення величі й потенціалу української мови. Відомо, що критичне несприйняття солодкавої зоресоловейківщини ще в 20–30-х роках ХХ ст. переросло в глибоке протистояння, ідейні війни поміж різними течіями і групами українських письменників, громадських діячів, на що звернув особливу увагу М. С. у своїх художніх дослідженнях. На спеціальну увагу мовознавців заслуговують вербальні конструкції, якими автор засвідчував свою незгоду зі збереженням рустикального архаїзованого прикрашання мови в сучасному українському художньому дискурсі. Своїми творами автор демонструє переваги іншого типу словесної естетики: змістово пружного, експресивного художнього мовлення, із динамічними виражальними засобами, вільним моволадом, легкою для сприймання мовою із домінуванням узвичаєної синтактики, без «в’язких», натужно вимучених словесних зворотів та незрозумілих лексичних новацій, чим позначені експериментування багатьох авторів, особливо періоду утвердження (нерідко – сумнівного!) їхнього творчого Я. У друкованих текстах М. С. (як і в так званих «непідготовлених» усних наративах) свої думки викладав чітко, із виразно визначеною траєкторією їх логічного розгортання, вдаючись до ближніх, а нерідко – і віддалених пов’язань явищ, подій, актуалізуючи асоціативні зближення, незвичні паралелі. За текстами – нескуте мислення вільної людини, для якої звичним є думання у широких координатах світової культури, як і опора на багатий власний життєвий досвід. Амплітуда уявлень, подій, фактів, оцінок від загальноцивілізаційного до особистісного вимірів, органічне поєднання різновеликого у їх зв’язках і зумовленностях – це також пізнавана риса стилю письма і стилю особистості Михайла Слабошпицького.
М. С. випало працювати в різних творчих і видавничих колективах, редакціях газет різного спрямування («Літературна Україна» стала піком журналістської кар’єри, дарунком долі й водночас випробуванням на міцність особистості), бути секретарем Спілки письменників України, належати до письменницької еліти. Мав змогу спостерігати за подіями на Олімпі літератури, чого вистачило б для панорамної саги про розвиток української літератури і мови у цей період, про танці в кайданах на вузькій стежці над проваллям. А ще – співпрацював у різних комітетах, зокрема і в Комітеті із присудження Шевченківської премії; брав на свої плечі організацію і відповідальність у масштабних громадських проєктах (як СКВУ – Світовий Конґрес Вільних Українців); був близьким із багатьма провідними українськими письменниками, творчими особистостями в Україні і поза її межами; близько знав і співпрацював зі знаковими політичними і культурними діячами, письменниками українського зарубіжжя. Дивовижно широкий (до неохопності!) простір контактування з людьми, що відрізнялися своїми творчими прямуваннями, ідейними й естетичними настановами, загальною культурою, зрештою – характерами, М. С. сприймав як знак і подарунок долі, як можливість пізнавати безмежжя людських типів і життєвих обставин. Розмаїття вражень – від випаленої сонцями цілини Казахстану до свіжості Ніагарського водоспаду, від затишних естонських кав’ярень на балтійському узбережжі до незвичних індіанських резервацій в Америці – усе збагачувало й огранювало світосприймання, розширювало й увиразнювало досвід прочитання людей і часу. Мав вдачу людини, відкритої й здатної до розуміння й сприйняття іншого, тому переймався проблемами чужого життя із його радощами й болями, був надійним і відданим у дружбі, відповідальним у пам’яті. Пізнане і пересіяне пам’яттю переповнювало його творче єство, нуртувало і… вибухало художніми дослідженнями про неповторні характери, дивовижні обставини людських життів – таких наповнених і таких уріднених словом автора, яких читач сприймав і впускав у простори своїх розмислів, своєї пам’яті. Це і правдива історія Петра Яцика, який відмовився бути бідним і продемонстрував здатність людини перемогти, здавалося б, непереборні обставини – така історія-плакат мобілізовувала й захоплювала багатьох. Це і до щему зворушлива доля малого татарського хлопчика Рафаеля Багаутдінова – дитини «ворога народу», який зумів подолати нелюдські випробування на грані життя і смерті, віднайшов у собі сили переплавити унікальний гіркий досвід в енергію творчого самовиявлення, подарувавши українській і татарській культурі знакові твори живопису і галерею портретів. Це і невимовний трагізм передчасного фіналу унікально обдарованого поета Леоніда Кисельова на стрімкому віражі його творчого розкрилля. Це і … не перелічити численних людських доль, які в інтерпретації М. С. проймають і спонукають до розмислів. Кожна постать, кожне життя-історія, які потрапили під мікроскоп авторової уваги, розкривають перспективу осмислення багатовимірних явищ. І хоча увагу читача можуть забирати маловідомі чи й незнані деталі біографій головних героїв, подій і обставин (як у художніх дослідженнях про Тодося Осьмачку чи Олексу Влизька, Марію Башкирцеву чи Михайла Коцюбинського, де біографічних подробиць міріади), все ж над усім височать проблеми сутності національної культури, її висхідного розвитку чи глибоких спадів, переплетення зовнішніх обставин і людських характерів, пристрастей. Панорамність оптики автора діє притягально, магічно.
Із опублікованого М. C. постає очевидним, що автор переймався збереженням пам’яті про тих, кому не випало стати героєм спеціальних досліджень з історії літератури, журналістики, кому здебільшого роковано забуття. Гідність М. С. нуртувала і протестувала проти такого вироку долі, а пам’ять висвічувала яскраві спогади про зблиски творчості цих людей, їхнє достойне прямування життєвими дорогами, завзяту відданість українському слову, хоча їм і не вдалося сповна розкрити надаровані долею таланти. Протестували і підштовхували до чину переповнені неймовірно промовистими подробицями давні щоденники-нотатники, які нагадували про загрозу всевладного часу з його жорсткими правилами відбору і спецперепустками до архіву вічності. Відповідальність перед пам’яттю перемогла, відсунувши на дальшу перспективу інші творчі плани М. С., спонукала до реалізації великого задуму: відвернути від забуття і непам’яті сотні постатей творців української культури різного часу – від кінця ХІХ до початку ХХІ століття. Це були будівничі національної культури різного творчого обдарування і масштабу осмислення життя, різної вдачі: були і лідери у своєму часі й своєму оточенні, а були й виразні не-лідери, занурені у власний світ. Неоднаковою виявилася і їхня спадщина, що, проте, не завадило М. С. подати численні унікальні слайди пам’яті про всіх – таких різних і таких різномасштабних, згадати на сторінках своїх художніх досліджень, спогадів, замальовок-есеїв, в аналітичних супроводах-передмовах до спеціальних видань їхніх творів. Вибудована М. С. потужна заслона перед наступом непам’яті є ключем до об’єктивного розуміння складного розвитку українського художнього простору від кінця ХІХ століття до наших днів, ключем до осмислення творчості й чину багатьох письменників, діячів культури, до усвідомлення глибини й реальних наслідків виснажливої для утвердження українськоцентризму хитавиці ідей і зміни пріоритетів, домінант у розвитку культури. Адже лише у ХХ ст. українська література, загалом – національне державотворення, пройшли через небувалі випробування, зазнали карколомних перемін: від романтичного національного піднесення перших двох десятиліть до трагічного окрадення й тотального нищення розстріляного відродження, від надій на національне оновлення у післявоєнну відлигу до лютої криги нещадного терору. М. С. фіксує й осмислює найменші прояви уявненого чи прихованого спротиву, які, зрештою, забезпечили збереження української ідентичності, культури, мови в епоху тотальної приреченості на їх повну редукцію – безслідне розчинення і зникнення. Для М. С. знаковими були кожен вияв нескореності перед тотальним тиском режиму чи обставин, кожен рух проти течії, кожен яскраво написаний художній твір з особливим іскрінням українського духу. Тому такими близькими були йому Григір Тютюнник і Микола Вінграновський, Борис Харчук і Іван Дзюба, Анатолій Дімаров і Володимир Базилевський, Юрій Щербак і Григорій Гусейнов, Юрій Мушкетик і Володимир Дрозд, Ліна Костенко і Софія Майданська… (Про шанованих колег міг миттєво сфонтанувати яскравою усною новелою, щиро захоплюючись і постаттю-поставою автора, і неповторними рисами його поетики і прийомів письма!) Уважно прислухався до думок друзів, наснажувався змістами й енергетикою їхнього слова, осмислював і переймав зерна їхнього творчого досвіду, розширюючи власну мисленнєву й емоційно-оцінну парадигму, що згодом проростало й розпросторювалося у його творах знахідками нових форм відтворення світопізнання й світоосвоєння. Прагнення нового, нестримний висхідний динамізм стали константою його творчого буття. Прикметно, що для своїх творів щоразу шукав оновлене жанрове визначення, тому, крім усталеного роман, спогади, антологія (як про 25 поетів на вигнанні), з’являється ревю (роман про Олексу Влизька), художньо-документальне видання (про Петра Яцика), документально-публіцистичне видання («Велика війна 2014. Україна: виклики, події, матеріали»), біографія, оркестрована на дев’ять голосів (Михайло Коцюбинський і контекст) тощо. Йому докучала одноманітність, нецікавими ставали вже випробувані форми й прийоми.
Життєві й комунікативні простори, які М. С. освоював-пронизував подібно до комети, огром яких сторонньому важко уявити, загострювали і чітко парадигматизували світосприймання, огранювали оцінки подій, людей і часу, щораз вивищуючи рівень вимогливості до себе, до читаних чужих творів. Вимогливим був насамперед до себе, критично оглядав власні давніші тексти, пускаючи стріли відстороненої самоіронії, яка незрідка оприсутнена в його текстах; а фразою таким був час, таким був тоді автор лише частково стишував гостроту самооцінок, пробуючи пояснити уточнення давніше висловлених думок зміною аналітичної оптики та … всесиллям часу. Вимогливим був і до інших сучасних авторів та творців з минулого, проте ретельно вишукував перли змістів, незвичні повороти думки, знахідки серед формальних засобів, які уможливили б одорування автора бодай за вдале слово, оригінальний вираз, судження, якщо не за твір у його змістовій і естетичній цілості. Його непокоїв і дратував вал словесної полови в тематично стандартизованих, одноманітних текстах, відштовхувала нафталінова остарілість стилю, разила неочитаність авторів, необізнаність у національній класиці та світовій літературі. Звідси – чіткі, нерідко – гранично гострі оцінки окремих текстів чи всієї творчості авторів без уваги до віднесення їх до хрестоматійного канону (нерідко – визначеного владою); розсипані по різних текстах афористичні зауваження на зразок є вірш, але немає поезії можуть скласти окремий словник рецептивного літературознавства.
Літературу М. С. сприймав і знав насамперед у форматі вербальних текстів, які оцінював і прочитував як автопортрети сутнісних змістів їхніх авторів, рентген-світлини їхніх душ і траєкторій устремлінь. Водночас для М. С. важливими були і розмаїття життєвих і творчих доль, і особливості вдачі, характерів її творців, і обставини зародження й витворення текстів. Оприявнив – із різною докладністю – історії багатьох творів від задумів до їх опублікування, інколи – у кількох варіантах, що уможливлює глибше їх сприймання на осі задум – текст-реалізація, відтворив багато позалаштункових видавничих колізій та численні протистояння із сірими кардиналами і чорними інквізиторами від літератури, із «літературознавцями у штатському». Він вільно орієнтувався в естетичних якостях тексту безвідносно до віянь мінливої критики, намагався простежити життя тексту після опублікування, у рецепції читачів. Зокрема, про багато з опублікованого в останні десятиліття, що засвідчувало безсумнівний талант авторів, із сумом зауважував, що ці твори, попри незаперечні достоїнства, нерідко залишалися поза увагою читачів, поза активним літературним процесом.
Упродовж багатьох років М. С. спостерігав, як на долі письменників і їхніх творів впливали приховані й уявнені тихі повіви й буревії групових демаркацій письменників, критиків, як проносилися смерчі із владних політичних структур і високих державних кабінетів, як на літературному житті відбивалася хитавиця громадських рухів. Відчував і глибинно розумів незнищенну і традиційно облудну риторику влади, яка здебільшого була далекою від культури й принципово відгороджена від національної ідеї, влади, яка впродовж десятиліть чіпко тримала літературу й культуру в окреслених нею межах, присвоївши право визначати шляхи розвитку і ступінь «демократизму» у просторах естетики. Глибокі ексклюзивні знання буднів літератури із середини, набутий досвід критичного аналізу художніх текстів різних спрямувань, течій, національних шкіл правив М. С. за чутливий барометр у поцінуванні творів літератури, у розумінні й поясненні різних оприявнень українського культурного і суспільного життя.
(Продовження буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.