Патріарх покинутого раю

175

До 90-річчя з дня народження Олександра Сизоненка

Збираюся писати про Вас, Олександре Олександровичу, тому
відкладаю книгу Сенеки «Письма к Луцилию», занотувавши  із «Письма 124» думку великого римського
письменника і філософа, яка б і вас не залишила байдужим: «Считай себя
блаженным тогда, когда сам станешь источником всех своих радостей, когда среди
всего, что люди похищают, стерегут, чего жаждут, ты не найдешь не только, чтобы
предпочесть, но и чего бы захотеть».

Здається, знаю вас давно, хоч насправді – з того дня, коли
травневого ранку 1986 року завітали до журналу «Україна»,  де я працював, принесли оповідання та нариси.

– Якщо зацікавлять, надрукуйте, – мовили стиха. Редакцію
зацікавила ваша творчість відразу, й все, що потім з’являлося на шпальтах
видання, викликало шквал листів та телефонних розмов. Як ви любите степ: ваше
життя нерозривно пов’яза¬не зі степом: перша пристрасть, кохання, прояв
честі  і благородства, якостей господаря.

Сизоненко Олександр Олександрович.  Прозаїк, сценарист. Шевченківська премія 1984
за роман-трилогію «Степ», «Була осінь», «Мета». Народився 20.09. 1923, с.
Новоолександрівка, тепер Баштанського району Миколаївської області. Закінчив
літературний факультет Миколаївського педінституту (1955). Учасник Другої
світової війни. Працював на суднобудівному заводіді у Миколаєві, 1961—69 — у
сфері кіновиробництва. Друкується з 1949. Автор збірок оповідань «Рідні вогні»
(1951), «Рідні краї» (1955), «Далекі гудки» (1957), «В батьківському краю»
(1959); нарису «Де народжуються кораблі» (1959); книжок повістей та оповідань
«Для чого живеш на світі» (1961), «Жду тебе на островах» (1963), «На Веселому
Роздолі» (1956), «Зорі падають в серпні» (1957), «Підняті обрії» (1971), «Хліб
з рідного поля» (1978), «Сьомий пагорб» (1981); романів «Корабели» (1960),
«Білі хмари» (1965), «Хто твій друг» (1972), «Вибрані твори в 2-х томах»
(1983), «Мить і вічність» (1986); «Советский солдат» (2005); трилогія «Степ»
(1976), «Була осінь» (1980), «Мета» (1983); роман «Далекий Бейкуш» (1990).
Автор сценаріїв фільмів «Білі хмари» (1968), «Кайдашева сім’я»; редактор
фільмів «Тіні забутих предків», «Новели Красного Дону» (1964), «Загибель
ескадри», «Та, що входить у море», «Криниця для спраглих» (1966) та ін.
Найновіший твір – роман «Валькірії не прилетять (Берлінські хроніки)» (2011) –
утверджує ідеали гуманізму та прощення колишніх ворогів із відстані  історичної перспективи. Ратну та трудову
доблесть гідно вінчають ордени Вітчизняної війни першого ступеня, Трудового
Червоного Прапора, російського «Дружби», медалі «За відвагу», «За взяття
Берліна», «За Перемогу над Німеччиною». З ініціативи земляків виконком
Миколаївської міської ради присвоїв  
2003 року звання «Почесний громадянин Миколаєва».

Знаю, що, народившись в степових просторах півдня, в
Новоолександрівці (давня назва – Новоселки. Кажуть, що  село засноване дідом Мусієм, із козаків),
Баштанського району Миколаївщини, до бестями любите й гордитеся своєю
материзною. В одному із інтерв’ю Ви так і розповіли: «Город наш виходив до
ставка. Батько такий сад виростив! Черешнево-вишневий. Біло-біло… Не було
зовсім до того  садів у селі. Я ловив
у  ставку рибу…  Там 
для мене наймиліше, найдорожче місце не тільки на Україні, а й у всьому
світі. І коли я був у Берліні, за Віслою, за Одером, то найперше згадував свою
хату».

Свого часу  ми з
письменником Іваном Григурком, творчість якого шанували,  мандруючи в напрямку Кінбурської коси,
пройшлися цим історичним поселенням, навіть рибалили й впіймали отакенного
коропа.

Високохудожня, яскрава, прониклива розповідь у трилогії
«Степ»  про перші місяці великої страшної
війни – літо-осінь 1941-го. Не лише гімн солдатам, які полягли у ті перші дні
вітчизняної, а й пісня, ода південному українському степові, що не так давно
був Диким полем. Я був у залі, коли вручали Шевченківську премію й достеменно
запам’яталися мовлені Вами слова: «В міру своїх сил і здібностей я намагався
звеличити подвиг радянських народів у священній Великій Вітчизняній, а разом з
тим розвінчати війну, показавши, скільки приносить вона трагедій і мук,
страждань і смертей. І немає вищого завдання, як боротися проти війни, не
допустити її, особливо зараз, коли так загострилася ситуація в світі, коли
термоядерна війна може знищити прекрасну нашу планету — пристанище і колиску
людства».

О, як Ви, Олександре Олександровичу, закохані в степ – коли
пишете про нього, то відчувається й пахощі підсолонкуватого повітря, що дме з
Лиману, і різнотрав’я, запах молодої трави, полину і рогачки, що розкидані на
безмежних просторах.  Олесь Терентійович  Гончар, імовірно, один із перших підмітив оцю
Вашу пристрасть до свого краю ще в 
новелі «Цвітуть осінні тихі небеса…»: «…те, що прочитав  сьогодні 
в  «Україні»,  переконало 
мене:  це  головна 
ваша  тема. Багато письменників
писали про степ. Згадаймо Гоголя, Шолохова, Чехова, Яновського… А ви пишете про
степ по-своєму. Отож чи не взятися б вам за якесь ширше полотно про той край,
про його людей, серед яких народилися й виросли? Відчувається: це вам
найрідніше, найближче. Ваші земляки не простять вам, якщо не напишете про них».
А на завершення підкреслив найважливіше у творчості: «Ви пишете про степ
по-своєму».

Та й самі Ви при наших зустрічах зізнавалися про те, що
степ, аби описати словами чи фарбами, багато достойних людей  клали таланти 
й  життя. Слова, казали
возвеличено, лиш слова, а суть зостається нерозкритою. Скільки всього сталося
на отих південних степах, особливо у війну – не злічити… Все  пропало, 
все розвіялось,  навіть  криця, 
а  степ  залишився. Рідний  і 
чужий  водночас,  як смерть і життя. Бо скільки б не було
завойовників, полководців, переможців і 
переможених,  скільки  б 
не  було  поетів 
і  мудреців,  що 
оспівували  й досліджували степ,
скільки б людей не товклось –  всі  загинуть або 
помруть,  завіються  їхні сліди, розвіються  їхні слова й рознесуться вітром,
забудуться  імена  їхні й обличчя, а степ лежатиме  вічно під небом. Під високим небом,
змагаючися з ним неозорістю, вічністю й безмежжям. І спокоєм, хоч що б там
було, хоч як би колотилося. Все промайне, прошумить і забудеться. А ти
залишишся. Коли довго стоїш серед степу і дивишся на його несходимі й
непідвладні простори, то виникає в душі якийсь крик і жах розпачу, туга за тим,
що він мій, оцей степ, і що чужий, як всесвіт, бо ж нікому й ніколи не належав
і не належатиме. Жив тисячоліття до тебе, житиме стільки ж і по тобі, як по
твоїх батьках, дідах  і прадідах.  І тоді з крику й розпачу перед його величчю,
несходимістю й непідвладністю виникає мелодія – звучить і звучить у душі довга,
тягуча й сумна: «Ой пові-ій, повій, та-а й буйне-се-енький ві-і-ітре, та й
понад мо-о-оре-ем…» Або: «Де ти бродиш, моя доле, не докличусь я-а те-ебе.
Досі б можна дике поле пригорнути до-о се-ебе…». О, як Ви читаєте поезію, як
багато її знаєте – це треба слухати!

А про своє сценарство – частинку Вашої творчої долі – розповідаєте
так: у грудні 1961-го запросять мене з Миколаєва в Київ працювати в сценарному
відділі кіностудії імені Довженка. Саме тоді озвучуватиметься тут молдавський
фільм «Людина йде за сонцем». Він буквально зачарує мене, новачка! Уявіть собі
трьохлітнього хлопчика у пістрявій ковбойці та коротеньких штанцях на одній
підтяжечці, який самостійно мандрує гамірними вулицями великого міста, не
зводячи очей із сонця. Бабуся чи мама скажуть малюкові: коли йти за Сонцем,
обійдеш всю планету і повернешся разом з ним додому! От хлоп’я і йде за ним. А
воно тікає від нього: не ближчає й не даленіє — кличе і вабить його –
український кінематограф завдячний Вам за образність, деталі та об’єктивність
розкриття твору.

Про  Ваш роман
«Валькірії не прилетять (Берлінські хроніки)» написано-переписано. Валькірії…
Войовничі діви-богині із давньогерманських та скандинавських міфів, що
допомагали героям у битвах, а після смерті супроводжували полеглих до Валгалли
– палацу бога Одіна,  раю (відразу
згадується «Політ Валькірій», музична драма Р. Вагнера з тетралогії «Перстень
Нібелунгів»)… Валькірії справді не прилетять. І не підсоблять…

Коли ми сиділи на ганку Конче-озернянської дачі, Ви хвилююче
розповідали про смертельне поранення на Фрідріхштрасе 28 квітня 1945-го. Про цю
страшну мить у Вашій фронтовій долі скажете так: «Мене було майже вбито у
Берліні, за кілька кроків від Рейхстага. Есесівці пройшли підземними
комунікаціями і захопили будинок, у якому був штаб нашого 101-го гвардійського
полку. Саме найголовніше було захистити прапор. І, одстрілюючись, командир
полку, начальник штабу, а також 5 чи 6 помічників забрали прапор, документи та
нагороди і закріпилися на третьому поверсі… Всі гинули у мене на очах. Майже
весь полк повністю поліг у травневі дні та ночі на руїнах Берліна». Знаю, що
тяжке те поранення усе життя дається Вам 
взнаки.

«Не вбиваймо своїх пророків!» – які особистості оживають на
сторінках Вашого чергового, талановитого видання! Тарас Шевченко, Панас Мирний,
Іван Нечуй-Левицький, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Юрій Яновський,
Олександр Довженко… А ще — Тургенєв, Толстой, Лєсков, Чехов, Твардовский,
Симонов, Бондарєв… Поспіль — Гмиря і Гришко… Імена, імена… Але більше – про
побратимів-пись¬ме¬нників, талановитих друзів, яких щедро посилала доля.

Якось мені зізналися: «Чому я пишу про них? Тому, що не можу
не писати. Само пишеться. Хочеться йому, вже обтяженому літами і розумінням
справжнього, сказати добре і підбадьорливе слово».

Шановний Олександре 
Олександровичу, мій Учителю, скажу як на духу: доля таких письменників,
як Ви, і загадкова, і важка, і часом трагічна. А творчість ніколи не
поділяється на періоди, плине собі у тому руслі, де є береги, обов’язок перед
часом, перед самим собою. Історія Ваших оповідей  – чи то прозових, чи публіцистичних – власне
минувшина степового українства. Ваші творчі образи привабливі тим, що вони
неповторні й незнищенні. Їх не змогли розтоптати війни, що точилися й точилися
у безкраїх південних степах. Вони безсмертні. Бо кожний, хто бився поруч з
ними, долаючи ворога, запам’ятав мудрі й привітні обличчя степовиків, їхню
м’яку добру говірку, вміння у найскладніших ситуаціях не втрачати людяності.

Знаю – зненацька й боляче підрізало Вас горе – пішла з життя
дружина, кохана Галина Дмитрівна. Вона була поруч, коли складалася не одна
книга, що стала творчим, благородним подвигом, і всьому була опорою й
порадницею, домашнім оберегом.

Згадую, коли завітав до Вас у гості, Галина Дмитрівна якраз
напекла пиріжків і зразу посадила мене за стіл. Ви пішли на другий поверх, в
кабінет за книгою, а вона, підливаючи мені в чашку напій, примовляла:

– Поки Сашко там нагорі, швиденько попоїж, бо як вернеться,
буде згадувати минуле та читати вірші – забудеш все на світі, слухаючи..

…Нещодавно, на початку вересня, без попередження завітав до
Вас на дачу, але довелося чекати: черговий на в’їзді повідомив, що поїхали в
магазин. А через півгодини  срібляста
«Тойота» уже рухалася в обіймах деревостою до гаража тихо, тільки опале листя
видавало той рух. Вам дев’яносто, а ще сідаєте за кермо! Розмовляли недовго, бо
Вам іще «тиск треба міряти, приготувати обід – помічниця, яку найняли – не
з’являється, та ще ж іще переглянути пошту, відпочити».

Коли прощалися й  уже
мав я ступити на доріжку, що бігла між високих дерев, Ви раптом зізналися:

– Знаєш, Вікторе, старію…

У Ваших  словах  не чулася печаль, скорбота. Мовлено було з
сумом і просто.

– Та Ви іще… – намагався підбадьорити, звести нанівець
песимістичний настрій. – Ви ще о-го-го, кріпкі, як обценьки.

– Он яблука вже падають, – показуєте в бік невисокого
районованого дерева, усипаного 
червонобоким врожаєм, – підняти вже несила, а знаєш, яке смачне із землі
та влежане? – й усмішка-спомин осяяла обличчя.

Помовчали, дивлячись у височінь, а затим Ви стиха додали:

– А який тут був раніше рай – столітні дуби росли, реліктові
сосни, була річечка  Рогулька,  милували око яблуні, груші. А які творчі
особистості проводили вечірній моціон на он тій, центральній вулиці – всі
померли. Гончар пішов у далекі світи. Малишко, Загребельний, Зарудний… Ну як
жити? Нема нікого, а це ж була творча еліта нації, тут вирував творчий рай…

А потім, попрощавшись зі мною, Ви, спираючись на металевий
аптечний костур, неквапливо рушили до ганку – патріарх покинутого раю.

 

Фото автора

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!