Parodiarium для бібліотів

163

PARODIARIUM ХВЕДОСІЯ ЧИЧКИ– ДРОГОБИЧ: КОЛО, 2013

Іноді
щастить частіше, ніж іноді. Хто знав, що напередодні відпустки мені підкинуть
цю книжку? Та ще й до сороковин її автора? Випивши поминальну чарку за
заявленого на обкладинці Хведосія Чичку, я розгорнув книжку і… Ви не повірите.
Виявляється, пом’янув не того чоловіка! Бо з фотографії на мене, знущально
усміхаючись, дивився не хто інший, як літературознавець Ігор Качуровський.

Редакторка
цього видання, передмовниця і за сумісництвом авторка приміток Олена О’Лір (це
теж псевдонім) характеризує Качуровського-Чичку ще й так: «майстер іронічної
поезії», «яскравий поет, прозаїк, перекладач, дитячий письменник», а ще –
«справжня “ходяча енциклопедія” з поетики та історії літератури – рідної й
світової». Михайло Слабошпицький – авторитетніший авторитет за багатьох
нинішніх авторитетних авторитетів – Чичку-Качуровського назвав
«найбагатограннішою творчою особистістю в сучасній українській літературі».

Втім,
гадаю, епітетів досить. Читущу людність насамперед зацікавить: чому Хведосій і
чому Чичка? Відповідь на це Олена О’Лір сумлінно скопіювала з книжки Ігоря
Качуровського «Променисті сильвети». Отож і я перекопіюю, але не дуже сумлінно:
зі скороченнями. Отже:

У
тридцятих роках хтось пустив в обіг донощицьку епіграму на двох виразно
нерадянських письменників – Грицька Косинку та Тодося Осьмачку:

 

Косинка і Осьмачка –

На два кінці ломачка:

Для Винниченка зброя,

А в нас сидять обоє…

 

А
герой виданої на Заході Осьмаччиної поеми «Поет» зветься Свирид Чичка. Під цим
іменем ми з Борисом Олександровим написали
кілька жартівливих віршів і пародій. […] Коли ми роз’їхалися – один до Канади,
другий до Аргентини, то він став Свиридом Ломачкою, а я Хведосієм Чичкою.

У цій невеличкій за обсягом книжці зібрані пародії,
шаржі, епіграми та літературні жарти за 1947 – 2012 роки. Зважаючи на поважний
вік покійного автора, цього прилітературного добра могло би бути й більше. Але,
як написав сам Ігор Качуровський в епіграфі до свого однотомника лірики, «Хоч я
створив чимало єрунди, // Та не писав ніколи «на пуди», // Тож вірші – і відомі
й невідомі – // Вмістилися тепер в одному томі». Його «Parodiarium», власне, й
томом не назвеш, але любитель однаково знайде тут багато цікавого, то більше,
що кожен вірш датовано і прокоментовано під пильним оком самого автора, отож і
нюанси окремих віршів будуть зрозумілі, й епоха постане об’ємніше, й те коло, в
якому обертався Качуровський, стане ближчим. Ось простий приклад: вірш «Аманіта
солітарія»:

 

Доле, настарч

Таких-от тарч

Мені на харч.

 

Це все. Щось зрозуміло? Для інтелектуала рівня
Качуровського – цілком. Для таких дипломованих недоуків, як я, – це просто
мантра голодного шлунку. І от Олена О’Лір таким, як я, пояснює: «Amanita
solitaria – одна з латинських назв гриба, що належить до родини мухоморів, а
однак є цілком їстівним і навіть відзначається високими смаковими якостями». А
слідом наводить листовне пояснення й самого автора: «Це був гігант, з якого
вийшло три сковороди. Виглядав як круглий щит – тарча».

З мене такий грибник, як і науковець, а от Ігор
Качуровський поєднав і літературу, і науку про неї, і мікологію, підсумувавши
свій досвід у «Путівнику для грибарів». Ось його «Весінні гексаметри»:

 

Першого
зморшка сьогодні знайшов і з парку приніс я.

З вами тепер
поділюсь мистецтвом гриби готувати.

Смажити
зморшки належить лише

обваривши
окропом,

Бо не
ошпарений гриб буде твердий,

як підошва.

……….……

 

А про отруйність леґенда постала тому, що недбало

Люди вживають його, не розтявши на дві половинки, –

Бо в порожнині гриба заводяться часом мокриці,

Лазить ослизлий слимак, дрібні павучки метушаться,

Стрінутись може нараз сколопендра смертельно-отруйна…

…З’ївши її зі смаком, не складайте на зморшка провину…

Наче й про гидке ідеться, а написано таки смачно! Одна
моя знайома сестричка, яку я змусив прочитати ці «гексаметри», стенула плечима:
«І на що тільки люди витрачають свій час і папір!.. Він би ще про драні
шкарпетки написав!» Я покотився під стіл від реготу і зараз же прочитав їй інше
місце з цієї книжки:

Мудро ти мислиш, дружино, церуючи драні шкарпетки,

Що продирає їх цвях на підошві в старім черевиці.

Але позбутись його, того цвяха , я марно жадаю.

Адже про нього я згадую тільки лягаючи спати…

………..……

Ось уже скоро півроку, як ця процедура триває…

Як то кажуть, навмисно не вигадаєш… Іще Франко
зауважував, що гумор є ознакою справжнього таланту. Ігор Качуровський із ним
цілком погоджується:

Можливо, інші є прикмети

(А може, навіть і нема?),

Що справжні лише ті поети,

Котрі віршують жартома.

Та й те сказати: напружена літературна й літературознавча
праця часом таки вимагає певної розрядки, кпину або самокпину. Усміхнені,
іронічні мініатюри та пародії й були для Качуровського віддушиною. Хоча, як
казав інший класик, гумор – це річ серйозна. А наскільки? Судіть самі. Єдиний
твір, який отримав оцінку «геніяльно», та ще й від самого Юрія Клена, – це
російськомовна пародія Хведосія Чички на В.Маяковського «Эй, сопляки!
Деревянные души!..», а за сонетоїд «Професоре, скажіть, яка різниця…» автор
дістав від лідера соціалістів Олександра Мороза 900 зелених баксів на видання
чергової книжки.

Хведосій Чичка писав не тільки про гриби й драні
шкарпетки. В полі його зору й нинішні реалії, й мовно-правописні проблеми. І,
видається, дошкульна пародійна епіграма (чи, краще, епіграма з елементами
пародії) – засіб у полеміці дієвіший, ніж серйозна до нудоти наукова дискусія з
опонентами.

Коли зацвів у полі дрік,

В Чапленків глянувши слівник

(За кроком крік, за кроком крік…),

Пішов я нарубати дрів,

Заслухавсь, як співає дрізд,

І втяв півпальця… Ллється крів…

Підношу за Чапленка тіст:

«О мівнику, бувай здорів!»

Ігір Качурівський

Також у книжці є розділ «Пародії колективні, віршований
обмін листами або записками». Це теж цікаве і своєрідне явище. Хоч і не нове.
На особливо захопливих парах, коли у великій аудиторії дрімає чи не весь потік,
між студентами часом зав’язується таке жартівливе й незрідка римоване
листування. У своїх спогадах поет і колишній компартійний функціонер Володимир
Бровченко пише, що коли хтось із очільників на партзібранні годину а то й
більше читав свою мертвонароджену доповідь, між слухачів ходили аркушики з
дошкульними епіграмами на доповідача, на товаришів із президії. У творчих колах
теж не обходилось без веселої переписки. Так, один незаможний поет приніс
редакторові, теж поету Петрові Бібі свої вірші з цидулкою: «Ой, Петро, ой,
душа, ой, товариш Біба! Надрукуй мого вірша, бо немає хліба». На що Петро Біба
відгукнувся: «Я Петро, я душа, я товариш Біба. Надрукую два вірша, щоб було й
до хліба». Як листувалися іроніки-інтелектуали в
діаспорі, частково демонструє «Parodiarium» Хведосія Чички.

Отже, всі
козирі я вам скинув. Тепер беріть книжку. Хоча цільова її аудиторія – не широке
коло поціновувачів базарного гумору, а homo librarius, тобто бібліоти.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!