Пардон з богинею і готика в зоопарку

202

Огляд прози-2009

Несподівана хвиля
відродження сучасної прози, що зринула була в “нульових” роках,
видавши на-гора “культові” романи-одно­ден­ки, розсипалась бризками
сумнівної якості шампанського, залишивши на сцені літературного процесу хіба що
мутнуваті калюжки вищезгаданого “оновленого” жанру. Втім, “запах
слова”, звичайно ж, залишився. А також галас довкола найтерпкіших із них,
що потроху вщухає із занепадом чи то майстерності “одноразових”
авторів, а чи вправності видавництв, які встигли заробити на піарі цього “двотисячного”
бенкету злидарів. Тим часом паралельно з просуванням літературного шампуню, за
минулий 2009-й рік встигло вийти  чимало
достойного краму, належним чином не поцінованого наським споживачем.

Цікаво, що в
лідерах видавництв, які продукують варте уваги читво, вибились не кити
ринкового болота на кшталт “Фоліо” чи “Кальварії”, а
небагатослівні (в сенсі піару) слони актуального книговидання. Такі, скажімо,
як “Дуліби”. Саме у цьому київському видавництві за минулий рік
вийшло чимало цікавих книжок, чий жанровий спектр може потішити
найвибагливішого читача. Так, неабияку лірику з прагматикою і патріотизм з
еротикою  сповідують авторки тамтешніх
романів – “Sauvage Medames Russos (Дикі руські пані)” Ганни Ручай і
Люба Клименко з новим бестселером “У світі твар… пардон!.. мужчин”. У
першому з них сумна тема українських остарбайтерів розкривається з точки зору
весело-прагматичного секс-рабства. За сюжетом “Диких руських пань”,
колишня “райкомівська шльондра”, а нині “повія на пенсії”
Марго відбуває на заслужений відпочинок до Швейцарії. Де одразу згадує Бога і
народні пісні, впадаючи у немудряще добродійство, себто відвертаючи юну
землячку від кривої доріжки “танцюристки в кабаре”. Усе це здобрене
порадами з ловлі закордонних женихів і ліричними відступами Марго про її
комсомольську юність, танці під музику “Чингіз Хан”, незграбний секс
та інші радощі совка. У патріотичних ламентаціях 55-річної хвойди дістається і
чоловікам, і жінкам, і заодно Батьківщині, яка прирекла бідних українських
секс-наймичок на сімейне існування в Європі – без самогону, сала і квашених
огірків. “Дійсно, ці руські пані – не люди, а дикі тварини, – зітхають
перелякані іноземні чоловіки, – прекрасні дикі тварини, чи в них там справді
таке страшне життя, що вони стають дикими тваринами і самі лізуть в клітку, до
корита з кормом?”

Натомість, щоб
життя не здавалося ані “кормом”, ані малиною, варто прислухатись до
рекомендацій Клименко, чий роман “У світі твар… пардон!.. мужчин”,
написаний у формі “посібника з ловлі чоловіків” і адресований нашому
жіноцтву, видається вельми корисним ще й для чоловіків. Чому? Та тому, що
наразі відома “спеціалістка з сексуальних наук” ділиться власним
досвідом того, як саме вполювати чоловіка, і які вони у нас взагалі бувають.
Виявляється, різні, наче тваринки в зоопарку, розподіляючись за ставленням до
життя і кохання. Всього чоловічих типів наша Люба нараховує близько десяти, але
головні – це чоловік-лев, чоловік-павич, чоловік-зозуля, чоловік-зайчик і
навіть чоловік-ящірка. А наприкінці роману з’ясовується, що для України характерний
лише такий підвид сучасного гомункулуса, як чоловік-горобець. Це практичний і
неагресивний тип мужчини, який на передову не рветься, натомість все в хату
тягне, немов у засіки Батьківщини. А ще, виявляється, це найбільш популярний
типаж як у каталозі претендентів на жіноче серце, так і на місце в історії
повсякденності. “В еміграцію вирушають морські котики, коні, ящірки, леви,
тому їх в Україні й менше, – значить авторка. – А вдома лишаються горобчики.
Тому Україна – країна горобців”.

Хай там як, але
“горобчиком” героя “дулібного” роману “Гумовий Київ
рожевих мрій” Дениса Кожухова не назвеш, хоч і летів він до Києва з
“цілковитою впевненістю у тому, що мені не просто пощастить, а я своїми
силами дістанусь туди, куди мені треба”, потрапивши лише до переходу в
метро “Майдан Незалежності”, щоби співати власних пісень,
відпочиваючи по тому з пляшкою пива на сходах біля “Глобусу”. До того
була романтика столичного остарбайтера, що передбачає як тяжку роботу на
приміському лісоповалі, так і легке підробляння за часів передвиборної
компанії, а ще – животіння по комунальних хрущобах, перші музичні репетиції,
далеко не перше кохання і прагнення стати відомим. І нехай вдома залишилися
дружина з сином, а заробити гроші співами на панелі стає все важче, але наш герой
твердо вирішив довести людству, що він “не просто білкове поєднання,
організм, який тільки й може, що їсти, спати, ходити на роботу на завод, робити
дітей, тягатися з дівками, засмічувати планету своїм трупом”. Адже для
того, аби прожити у “цьому гумовому мішку під назвою Київ”,
провінційному музикантові треба небагато: “гітара і місце, щоб помитися і
випрати білизну”.

Стомившись від
еротично-заробіт­чанської теми, завважмо, що від недавнього часу
“Дуліби” провадять ще й стратегічно виважену політику зацікавлення
читача авантюрними романами з історії України в альтернативно-худож­ньому
обрамленні модних авторів і сюжетів. Справді, у своєму новому романі
“Урізька готика” Галина Пагутяк рухається у правильному напрямку,
використовуючи жанровий бренд “Україна – дивний край”, яким можна
зацікавити не лише своїх, а й сусідських читачів. Наразі ж маємо чудовий зразок
“альтернативної історії” з ухилом у галицьку міфологію, що
відбувається наприкінці ХІХ століття у невеличкому селищі Уріж, яке ме-
жує з таємничими Винниками, – містечку, де мешкають родини шляхетних бойків,
з-поміж яких трапляються таємничі упирі. А вже на цьому тлі в “Урізькій
готиці” розгортається загадкове дійство, замішане на
етнографічно-пригодницькій ідеї, приперченій авантюрно-кошмарним сюжетом. Варто
зазначити, що цю неходжену “альтернативну” стежку в Україні сьогодні
також успішно топчуть Марія Матіос і Тарас Прохасько, чиї романи, – відповідно
“Нація” і “НепрОсті”, нещодавно перекладені в Росії, де
жанр “роману з історією” вже давно користується стійким попитом. Як
бачимо, чергова “еміграційна” втеча в етнографічну екзотику – чудовий
привід для відродження роману як жанру (за умов чергової сюжетно-стилістичної
кризи).

Також щасливо
уникає кризи жанру в альтернативно-історичних лабетах Володимир Єшкілєв, чий
роман “Богиня і консультант” вийшов у харківському “Клубі
сімейного дозвілля”. Попри локалізацію глобального бренду
“вселенської змови” в контексті однієї, окремо взятої України, нове
твориво ідеолога івано-франківського феномену – це чудова
езотерично-демонологічна оповідь про пошуки магічного каменю, занесеного до нас
із Галактики, де колись владарювала негуманоїдна раса Великих Повзучих Отців.
Таємні орденські традиції і сучасна конспіративна політологія, чорні археологи
і не менш брудні піар-радники, а також бізнес-групи, які маскують перебування в
Україні окультних володарів світу – усе це крутиться довкола карколомної
подорожі Україною часів Запорозької Січі трьох таємничих осіб – Великого
Коммодора, Майстра Зброї і Архіваріуса Храму. До речі, серед Праматерів і
Прабатьків людства у романі Єшкілєва чимало претендентів на вищезгадану почесну
місію – метеорити, дракони і космічні прибульці з перемінним успіхом захоплюють
антропологічну уяву читача не гірше за братів Стругацьких, подружжя Дяченків, а
чи ще якого-небудь заморського Роджера Желязни з Лавкрафтом і Толкіном укупі.

Натомість проза
ще одного чільного представника івано-франківського феномену, також видана в
“Клубі сімейного дозвілля”, на диво біографічна, просвітлена і
лаконічна. Справді, якийсь мінімалістській аскетизм і компактна економія слова
вбачаються у збірці “Таке” Юрія Іздрика – навіть тоді, коли у своїх
псевдо-біблійських притчах, легендах і міфах, а також цікавих бувальщинах, він
на одному подиху переповідає вуличним сленгом одразу всі священні книги
людства, втулюючи в оповідь чималий досвід свого власного блукання
психопатичними лабіринтами душі. Утім, чи варто поспішати, “перекидаючи
рваними абзацами місток від дитинства до третьої стадії алкоголізму нашого героя”?
Адже хоч раз у житті юний читач, до якого цим разом звертається не обов’язково
“вічно п’яний”, але зазвичай “вічно молодий”, чи то пак
“модний” Іздрик, зупиняється послухати, що там варнякають про його
“алкогольну” а чи “наркотичну” культуру. Саме цим заманює
читача у своїй збірці “Таке” наш івано-франківський концептуаліст,
вважаючи, що “в школі життя набагато важливіші написи на стінах туалетів,
аніж імена національних героїв, які змінюються з регулярністю бордельних
клієнтів”. Скидається на те, що, занижуючи лексичний градус оповіді, а
також, імітуючи часом “підлітковий” стиль Жадана, допіру
“елітарний” Іздрик намагається розширити коло своїх шанувальників.

Як бачимо,
івано-франківська авторка Таня Малярчук, яка віднедавна мешкає в Києві, також
намагається кардинально змінити стиль оповіді. Мабуть, через це новели з її
збірки “Звірослов”, яка вийшла у “Фоліо”, почасти нагадують
урбаністичну прозу Євгенії Кононенко. “Вона зовсім інша, набагато простіша
і, на перший погляд, примітивніша, – свідчить авторка про свою книжку. – Може,
хтось так і буде говорити про неї, мовляв, раніше Таня таке гарне писала, а
тепер таке дурне. Я завжди писала таку зовні автобіографічну прозу, де завжди
була “я” (хоч це також вигадана я). А тут цього немає, тут історії про
інших”. Загалом збірка Тані Малярчук – це викладені (часом у
брутально-розмовному стилі того самого Жадана) оповідки про жінок та їхніх
сусідів по комунальному пеклу – друзів, співробітників, коханців, які видаються
тваринами різноманітних, не дуже благородних порід. Щур, заєць, слимак, медуза.
Насправді ж у “Звірослові” продовжено давню традицію – за доби
середньовіччя так називали енциклопедії про тварин, з яких наші предки могли
дізнатися про екзотичних створінь на кшталт драконів, саламандр чи носорогів.
Людина, на думку авторки, – не менш екзотична істота, варта якнайдетальнішого
розгляду. Вона подібна на метелика, курку чи свиню, а це означає, що,
визначивши її характерні ознаки, легше буде знайти свого обранця. Наче
вищезгаданим видавництвам – вдячного і грошовитого читача.

 

м. Харків

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!