Папай, Мамай і… Бабай

 
Закінчення. Початок у ч.18
Тричі вибачаюся перед археологами й узагалі перед моїми терплячими читачами, бо скажу, що всі оці та їм подібні звіти-відкриття не варті  сотень, сотень і сотень  знищених людських поховань (і це лише на одному могильнику!). Не кажучи вже про знесення величних курганів. НЕ ВАРТІ! Не треба аморально й шкідливо здобувати наукові свідчення, ціною  святотатства. До того ж, інформацію  ту отримують  усього лиш десятки, нехай навіть сотні фахівців д-д-дуже вузького профілю, виключно саме вони нею і користуються, а навзамін  мільйони отримують сплюндроване середовище. Глибоко розумію: в археології немає головного й другорядного у звичному розумінні цих термінів, усе знайдене є цікавим і цінним, та все ж, слід погодитися: здобутки дослідників мамайгірського могильника загалом однотипні. Переважно це звичні, відомі раніше предмети побуту, прикраси, озброєння, фрагменти одягу. Стали вони внеском у скарбничку свідчень, як воно було колись? Певною мірою. Та навіть,  коли б дали нам щось виняткове, сенсаційне, воно було б не варте  ні окремого сплюндрованого поховання, ні, тим паче, цілого знищеного могильника. Повторюю це ще раз і ще  і   наголошую на цьому.
Є над чим замислитися.
Давно вже уявляється мені таке… При в’їзді до Великої Знам’янки, як із північного, так і з південного боків, подорожніх стрічає така собі арка (та бодай щит!) із написом: «Увага! Ви в’їжджаєте на територію колишньої столиці Скіфії». А нижче – лаконічний текст, що й до чого… А біля повороту в бік  курганного поля нестандартно оформлений вказівник: «До святилища  Скіфії і стародавнього некрополя – 300 метрів»… А територія самого некрополя впорядкована – ні бур’янів, ні сміття, натомість у різних місцях височать грубо витесані стели з відповідними написами, копії статуй доби бронзи, скіфських та  половецьких «баб»… А біля святилища теж щит із роз’ясненнями… Там же й невеличкий виставковий павільйон, адмінбудинок, стилізований під  стародавнє помешкання… Словом, туристичний об’єкт.
Аби зробити хоча б це, треба не  так уже й багато грошей, і знайти їх можна.  Але нічого  навіть подібного немає ні на підступах до Гори, ні безпосередньо на ній. Лише розруха. І поки це триває, годі й сподіватися на поліпшення ситуації в Україні. Відродження нашої Вітчизни має розпочатися не з гучних заяв  брехливих гарантів, не з приХватизації, не з  механічного приєднання до Євросоюзу, і вже аж ніяк не зі славно-, та більше не з горезвісного безвізового режиму, який невблаганним пилососом висмоктує з країни краще, що є в нас із  трудових ресурсів, а з плекання власних родових коренів. З оздоровлення середовища, яке дало нам притулок. З усвідомлення, хто  ми, звідки, чим славні були наші далекі й не зовсім предки, і яких заслуг надбали ми.
Що ж маємо в активі, зокрема в мамайгірському випадку? Три десятиліття (ТРИДЦЯТЬ ЛІТ!) біля величезного села працюють археологи, звісно ж, вони постійно контактують з місцевими мешканцями, проте ані знам’янці, ані кам’янці, ні, тим паче водянці, не кажучи вже про білозерців та дніпровців   у своїй масі не відають, чим саме займаються на Горі пришельці із Запоріжжя. Звісно, щось там копають, щось знаходять (у тому числі, подейкують, і золотішко), але який це (особливо, знахідки) має стосунок до них – до тих, хто живе поруч, вони не знають. Отож нічого не усвідомлюють. Відтак не бачать  жодного зв’язку. У підсумку ж,  відсторонені од того, що було колись. Ондечки – не забули? –   неоціненні залишки укріплень скіфської столиці (!)  досі вважають турецьким валом! Бо, в свою чергу,  відсторонені од місцевих мешканців  і самі археологи, які просто виконують  свою роботу, без жодної проекції в сьогодення. Бо ж то всього лиш – курганне поле, незворушний об’єкт, котрий якомога скоріше треба дослідити, сиріч випотрошити з нього все, поки  не злизали хвилі Каховського «моря». Врятувати, точніше, «Спасті!» – як волають у соцмережах спритні, та в нашому випадку водночас і наївні хакери, блогери, а також рядові користувачі новітніх комунікативних та пропагандистських засобів.
Я ніколи не цікавився  куточком інтернет-простору під грифом «Мамай-Гора», а оце зазирнув… І ледь не зомлів: експедиція Г.Тощева всуціль подається такою собі командою «спасатєлєй», як  сказано в одному пості,  «огромного пласта своєй історіі»! Щоб було зрозуміліше й виразніше, наведу репліку повністю: «Украіна і вєсь мір в целом могут навсєгда потєрять огромний пласт своєй історіі». Ето в том случає… Даруйте… Це в тому випадку, звісно, якщо Тощев сотоваріщі не встигнуть своєчасно розкопати увесь некрополь разом із п’ятьма високими курганами. (До речі, навіть на титульній обкладинці книжки С.Андрух та Г.Тощева «Могильник Мамай-Гора. Книга ІV» пам’ятка подана не в її величному вигляді, скажімо, зі сходу, а з висоти пташиного польоту, де на передньому плані – похмурі і зловісні канави й розломи. Ніби навмисне, щоб підкреслити драматизм ситуації  з  Мамай-Горою).
Словом,  упродовж трьох десятиліть, залучаючи всі пропагандистські засоби, женуть хлопці  м’яч в одні й ті ж ворота. Це як у не вельми типовій медичній ситуації: хірург уперто каже «різати, й крапка», а пацієнт не поспішає   давати згоду і виявляється правим. Тридцять літ!… За цей час ніхто з археологів жодним словом не обмовився про те, що порятунок унікальної пам’ятки – в її фізичному, матеріальному збереженні, а не в знищенні. Не суть важливо, яким чином це здійснюватиметься – заступами дослідників чи хвилями рукотворного моря.
Останньою фразою я аніскільки не хочу принизити учасників археологічної експедиції усіх поколінь, що працювали і працюють на  Мамай-Горі. Переважно, це воістину не лише романтики, а й трударі, люди  цілеспрямовані й відповідальні. Просто дуже хочеться, щоб їхні, виключно пошукові, обрії бодай трохи розширилися. Щоб за сенсаційними, видатними, цінними і просто знахідками-раритетами вони бачили середовище, яке ті знахідки  зберегло в собі до їхнього прибуття, і дбали про нього. Не під гаслом «послє нас хоть потоп», а за правилом «після нас має бути краще». Бо ми не останні на цій землі. І не перші.
Геннадій Тощев ув інтерв’ю каналу «2+2» 28.07. 2018-го сказав прямо: «Около 400 мєтров бєрєговой лініі ушло за 30 лєт нашєй работи здєсь. Большоє колічєство памятніков оказалісь унічтоженнимі в результате действія вод, но значітєльную часть ми успєлі спасті».
Промовиста фраза. От, лишень, незрозуміло «около 400 мєтров» це – уздовж чи впоперек? Тобто, це мало не півкілометра од водяної пружки углиб суходолу, чи уздовж суходолу? Як на мене, з урахуванням такої невизначеності, заява начальника експедиції виглядає геть безвідповідальною. Коли б  не відверто, даруйте, брехливою та провокаційною. Тільки невідомо: сказано так випадково, зопалу, чи зумисне, щоб «нагнати страху» масштабами руйнувань… Бо якщо  хтось почне доскіпуватися, мовляв, ви хоча б здогадуєтесь, товаришу досліднику, що таке 400 метрів (коли вважати, що саме на стільки відступила у глиб материка берегова смуга за 30 літ), то я скажу, що мене неправильно зрозуміли…
Виходить, щороку Каховське «море» забирало у Гори  по 13 метрів…
Так «море» вчиняє по всьому своєму 620-кілометровому  периметру, чи в окремих місцях? Що то за місця?
Сільська батьківська хата, ув якій ми з дружиною останнім часом  щороку літуємо,  за півтора десятка кілометрів на південний захід од Мамай-Гори. Від її порогу до берегової пружки «моря», по прямій, гадаю, набереться 150, від сили 160 метрів. Скільки і як не придивляюся, а щось не помічав і не помічаю, аби суша  катастрофічно відступала. Мало того, за 11, навіть за 25 останніх літ я взагалі не бачив і не бачу ознак такого навального наступу води, як біля підніжжя Мамай-Гори. Чи там, біля всесвітньо відомої пам’ятки, геть інший гідрологічний режим? Ким він створений? І де – в реальності, чи у свідченнях заклопотаних очевидців-«спасатєлєй»?
Послухаймо свіжу інформацію заступника начальника Нікопольського регіонального управління водних ресурсів України Андрія Сбітнєва: «За результатами спостережень і підрахунків нашого відомства, упродовж 1955-1981 років біля підніжжя Мамай-Гори у  глиб материка вода розмила й захопила 82 метри території. З 1981 по 1991 роки забрано ще 10 метрів. У наступні роки моніторинг з цього приводу не здійснювався».
Відтак можна сказати: інтенсивність наступу води на сушу з роками уповільнювалась (інакше й бути не могло). Причому доволі помітно: якщо з початку  стрімкого заповнення чаші майбутнього водосховища  біля Мамай-Гори берег відступав зі швидкістю в середньому 3,5 метри за рік, то згодом, за той же час втрачалося уже не більше 1 метра. Тобто інтенсивність розмиву зменшилася більше, ніж утричі. І ця тенденція до уповільнення берегобвалювання, за логікою речей, мала б залишатися. Та навіть, коли б вона перетворилася на стабільну (1 метр за рік), то за 27 останніх сезонів ми  утратили б 27, а за 30 (термін роботи археологічної експедиції) рівно 30, а не «около 400» метрів.
Звідки ж узялася така цифра?
Про це я й запитав у Геннадія Миколайовича під час недавньої  зустрічі. «Рятівник» Мамай-Гори зиркнув збентежено і сказав, що міряли вони не вглиб  материка і не уздовж берегової пружки, а… по схилу Гори, від її вершини й до води. Дивно, адже в інтерв’ю мова йшла про «бєрєговую лінію»!! І чому обрали  такий дивовижний спосіб для визначення «територіальних втрат», Г.М. пояснювати не став. Бо  й так зрозуміло: головно, щоб пролунала трагічна цифра – цілих 400 (!) метрів. І хто там (окрім хіба що нестерпного Сушка) звертатиме увагу на деталі…
Упродовж 30 літ десяток мамай-гір можна було б укріпити. Без найменших втрат як для місцевого, так і для загальнодержавного бюджету. Проте не укріплювали, не рятували. Бо комусь вигідний саме такий розвиток нашого нескінченно сумного українського сценарію. Одні не робили геть нічого, аби врятувати пам’ятку, інші користувалися цим зволіканням, щоб реалізовувати  власні кар’єристські наміри.
Я народився на цій землі, виріс, безвиїзно (окрім сорока місяців служби у війську) живу тут і ляжу в цю землю, відтак буду гранично прямолінійним: жодного задоволення не маю від того, що доводиться казати зараз про   свого давнього знайомця Г.М.Тощева з усією, можливо, й необачною відвертістю. Чому ж кажу? Тому що серед не лише запорізьких, а загалом українських  археологів та істориків він такий не один. Історія з  Мамай-Горою – то лиш епізод. Один із. Мені не подобається, що громадянин України, викладач українського вишу, до того ж із визначенням Національного, пише важливу наукову працю (в  ІV книгах!) москвинською мовою. Що тією ж мовою він послуговується зі своїми студентами, дає телеінтерв’ю і готує інтернет-пости. Він не вважає ані  скіфів, ані тим паче представників людності доби бронзи навіть опосередкованими  предками українців. Відмовляє запорізьким козакам у звитяжній згуртованості. Не вбачає у особі острова Хортиці нічого не лише унікального, а  бодай виняткового. Окремої розмови заслуговує сприйняття й коментування Тощевим усього, пов’язаного з москвинсько-українськими взаєминами упродовж останнього  п’ятиріччя. Знову ж таки, кожен вільний мати будь-яку власну думку з будь-якого приводу, та в нашому випадку не уникнути, насамперед, бодай двох –  невідкладних! –  запитань: чому людині з такими, м’яко кажучи,  своєрідними думками-судженнями, власне, з таким світоглядом (!) дозволено працювати з представниками молодого покоління? Чому саме йому і таким, як він доручено визначати долю наших святинь?
 
Запорізька область
 
P.S. Останнім часом, стараннями  того ж Г.Тощева, посилилася відповідна підготовка до розкопок на Мамай-Горі (вважай, до знищення унікальної пам’ятки). Запорізька обласна рада готова виділити 100000 гривень на нищівні розкопки. Роботи цього літа мали розпочатися. Для цього Інститут археології АНУ видав спеціальний Відкритий лист, та,  на щастя, Міністерство культури свого – вирішального! – дозволу на розкопки не дало. Таким чином, Мамай-гора отримала відстрочку на десять місяців (десь до травня-червня наступного року)… Відстрочку перед загибеллю чи остаточно вирішено не чіпати видатну пам’ятку?
«Українська літературна газета» №19 (259) від 27 вересня 2019

Прокоментуєте?