Папа Римський змушує жертву помиритися із ґвалтівником

432

Cпроба «примирити» українців та росіян, що знайшла відображення в «спільній проносці хреста за підтримки Святого престолу» дуже скидається на укладання шлюбу між ґвалтівником та жертвою. Це тільки перетворює разовий злочин у пожиттєві тортури та виводить злочинця з під обов’язкової відповідальності. Тому що не може бути примирення та порозуміння із непокараним злом.

«А як має бути?», – спитаєте ви. Має бути щире покаяння злочинця, спокутування гріхів і тільки після цього, якщо жертва схоче, буде прощення. Прощення в цій схемі не є обов’язковим. Воно лише на розсуд жертви. А от покаяння та спокутування – це як раз передумова до відпущення гріхів. Християнська релігія притримується саме цього алгоритму. А система правосуддя взагалі робить акцент на обов’язковому покаранні злочинця, безвідносно до його каяття.

У випадку скандальної хресної ходи до примирення, вигідного агресору, жертву змушують силою авторитета посередника. Ба більше, посередник навіть і не думає застосувати свою силу для спонукання винуватця до широкого каяття. В цій схемі і провини то ніякої немає, і різниця між жертвою та катом ніяк не проглядається.

Справа в тому, що якби подібна а-мораль обмежувалася виключно Папою, можна було б не перейматися. Але заклики до порозуміння без каяття звучать сьогодні все сильніше. Багато хто працює над «домовленостями», пояснюючи їх цивілізованими нормами закінчення будь якої війни. Одночасно поборники «діалогів» маркують біль та незгоду українців по-любовно домовлятися із ґвалтівником, як щось архаїчне, темне, мстиве. «Ви шо, збираєтесь воювати до захоплення Москви?», – питають вони. В цьому чується зневага та знущання. Так цілком справедлива вимога звільнення всієї України перекручуються і виставляється чи не перебільшеною забаганкою зіпсованої дитини: «Іш чєго захотєлі!».

Я думаю, що ознакою каяття росіян може бути тільки добровільне звільнення всіх наших територій, включно з Кримом і Донбасом. Ознакою спокути стане добровільне відшкодування нанесених збитків, включно з компенсаціями сім’ям загиблих. Все інше – маніпуляція та свідоме уникання покарання за злочини проти українського народу. Ми маємо зосередитися саме на цьому. Або вони віддають нам наше та сильно вибачаються – і ми ще подумаємо чи прощати, чи це вже крапка – або ми прийдемо та заберемо наше силою. І тоді нам буде байдуже на їх запізнілі вибачення та заклики до примирення. Як немає примирення між покараним судом ґвалтівником та його жертвою, навіть якщо він відсидів весь термін та відшкодував збитки за рішенням суду.

Багато хто тут може зауважити, що росіяни ніколи не підуть на це. Вони і зараз намагаються розповідати нам, що просто припинення вогню – то вже мир і дружба. До такого ж примирення закликають посередники, навмисно виносячи питання покаяння та спокуси за дужки. В цьому варіанті почуття жертви, долі всіх тих, хто залишається на окупованих територіях та перебуває у цілковитій владі катів відокремлюється від процесу припинення безпосередньо бойових дій. Але, хіба закатовані на окупованих територіях чимось гірші за вбитих під час бомбардувань?

Так, росіяни не погодяться визнати провину, повернути захоплене, відшкодувати збитки та видати правосуддю злочинців. Відсутність каяття агресора означатиме, що вони не мають отримати ані нашого прощення, ані розраховувати на примирення з нами. Поки рахунки не закриті їх для нас не існує. Але чи є це аргументом для нас, щоб відмовитися від свого, щоб не вимагати повернення наших земель та співвітчизників в зону права та безпеки, щоб не прагнути покарання винних? Або, щоб перестати докладати зусиль по покаранню зла? Аж ніяк. Якби християнська мораль виступала проти розмежування зла та добра, вона б не мала концепції раб та пекло. Ба більше, покаяння та спокутування передбачає дедлайни. Альтернатива – вічні муки в пеклі без права на спокуту. Для раю не існує грішників, що не покаялися вчасно. Адже завжди є межа, після якої вже пізно.

Лариса Волошина

Оригінал

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!