Панорама білоруського буття в епопеї Василя Яковенка «Стражденна доба»

Закінчення. Початок у ч. 22

У білоруській літературі, мабуть, немає автора, який би не
звертався до образу народного філософа. У М.Горецкого «задумния»   стало особливою рисою стилю його прози.
В.Яковенко показує процес формування колективної народної думки. У «Стражденній
добі» таким інтелектуальним центром став будинок мотольського господаря Петра
Романовича. Тут, як на роздоріжжі, сходилися людські шляхи, долі і думки. На
імпровізованих зборах їхні учасники – переважно білоруси і євреї – спільними
зусиллями з’ясовують сутність і перспективи буття, які посполитим людям
готували ідеологи тотальної казарми і санації, претенденти на володіння і
управління світом: Ленін, Троцький, Сталін, Гітлер та Хаїм Вейцман. Останній –
сіоністський діяч, котрий виріс у дитинстві в Мотолі. У серпні 1939 р. на
з’їзді сіоністів він від імені євреїв світу оголосив війну Німеччині, спровокувавши
тим самим гітлерівців на прискорення Голокосту.

В.Яковенка, зрозуміло, найбільше цікавлять духовні та
соціальні ресурси білоруського нації. Вони реалізуються в запасі соціальної
культури, а якщо конкретніше – то в результатах діяльності політичної інтелігенції.
У трилогії вперше без очорнення і прикрас показана історія становлення,
самовідданої боротьби, криза і трагедія білоруського політичної інтелігенції,
починаючи з періоду видання першої білоруської газети «Наша Ніва» (1906-1915
рр.).  Скірмунт, Островський, Годлевський
– це найбільш характерні фігури серед тих, що не тільки мріяли, а й боролися за
збереження білоруської державності в жорнах більшовицького і фашистського
терору. Громадянська мужність орієнтує письменницькі інтереси В.Яковенка на
дослідження глибокої кризи всередині білоруського Руху Відродження. Суть цього
«зламу» точно була в свій час визначена Янкою Купалою. У його філософському
театрі і філософській ліриці яскраво показана безперспективність надій на
порятунок, який хтось принесе із Заходу або зі Сходу:

Так хазяйнуємо ми вдома й поза домом,

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

З сівби чекаючи потіхи та в жнива,

Ждучи дарма, як влітку жде роси трава.

І свій хліб, і чужий стає у горлі комом.

І душить клич: чи довго буде нам заломом

Варшава панська, а чи царськая Москва.

(«Наше господарство», 1918)

З трилогії «Стражденна доба» білоруський читач вперше
дізнався про глибокий розкол в білоруській еміграції – поділ на прихильників
БНР і БЦР. Психологічні витоки подібної «гри на загибель» потрібно шукати в
геополітичних іграх великих авантюристів зі Сходу і Заходу, для яких Білорусь –
тільки «чиста» територія, де можна не помічати ні людей титульної нації, ні
їхніх потреб. Можна не помічати навіть того, що «лягло в основу народу» – його
культури і мови. Напливи нігілізму не минають безслідно. Їхній результат – це
комплекс невпевненості в діячів патріотичної орієнтації. Ця хвороба лікується
роботою на ниві відродження. Однак національний нігілізм був і залишається
ґрунтом, на якому визріває отруйне зілля яничарства. Один з білоруських його
варіантів, який глибоко і послідовно розкритий у трилогії В.Яковенка, можна
назвати психічним комплексом Плюнгера. В.Яковенко розкрив діалектику
метаморфози «маленької» людини «з підпілля» (Достоєвський) у великого злодія.
Маленький гвинтик у бюрократичній мегамашині знелюднення, підпільний
комсомольський ватажок Даник Плюнгер, отримавши зброю і владу, під час обшуків
і воєнного лихоліття продемонстрував у Мотолі необмежені можливості у справі
вбивства. До цього зобов’язувало становище – місія народного месника. Мотивацію
юний комісар завжди міг обґрунтувати самостійно. Так оточенець-танкіст
Калініченко, його дружина і малолітній син були вночі вбиті за неучасть у
партизанській боротьбі під керівництвом Даника Плюнгера. Господар Петро і його
син Павло – за те, що сім’я Романовичів була працьовита й мала землю і
достаток, з якого користувалися і партизани, а старший син служив у польській
армії і потрапив у німецький полон. У Німеччині Борис Романович був одним із
активних організаторів у білоруській діаспорі. А головною мотивацією була
злість, яка залишилася з того часу, коли діловоду в сільраді Плюнгеру не
пощастило реквізувати у Романовича велосипед. Оскільки війна не дала вислати
сім’ю Романовичів у Сибір, то було прийнято рішення ліквідувати «п’яту колону».
Подібні акції можна за бажання, за сприятливих обставин видати за подвиги. Як
це й робиться сьогодні. Однак логіка помсти не завжди підкоряється волі
месника. Рятуючись, Даник залишив гестапівцям на розправу матір і сестру, а
зв’язкову, вчительку єврейської крові Миронову, здав, можна сказати, щоб Юлька
не довідалася, що та від нього вагітна.

Білоруська література успішно розробляє у ХХ столітті мотиви
класичної літератури і філософії. Вона вивела «з підпілля» «маленьку», «зайву»
і квазісвою людину, в якої іноді «під горобиною хитрістю кам’яніло гадюче
серце, яке могло знівечити свого, скажімо, близького навік». Своєрідна
філософська прелюдія К.Чорного до «Люби Лук’янської», з якої взята наведена
сентенція, виводить пошукову думку прози на простори аналітичної психології з
її інтересом до архетипної основи поведінки. В.Яковенка цікавить першопричина
схильності сільського хлопака до вбивства, але все ж вирішальну мотивацію
письменник визнає за загальним станом білоруської соціокультурної ситуації.
Протягом останніх двох з половиною століть владні структури в Білорусі
намагаються сформувати тутешню свідомість, відкинуту від всього свого, рідного.
За часів самодержців «в’язницями тішили, зашморгами пестили». Хвиля пілсудчини
прокотилася, немов цунамі, по низах. Після того, як поліцейські зірвали з
будинку Плюнгера стріху, розпороли подушки, змішали зерно з піском, батько
відрікся Даника і вигнав його з дому. Зате більшовицька ідеологія після 17
вересня (коли звільнена Західна Білорусь була возз’єднана зі Східною)  давала волю класової і всякої іншої
ненависті: «комуністичний хід подій дав Плюнгеру і всьому його союзу можливість
відкритих громадянських вбивств в ім’я відчуття себе творчою особистістю».
Першими жертвами такого самоствердження в Мотолі і довколишніх селах стали
засновник Ренесансного руху в нашенівський період Роман Скірмунт, солтис Кузюр,
який бачив мародерства Даника та його банди. А ще Кузюр винен у тому, що «з
поляками ладнав» і «нам шкоди не чинив»: «ходиш чистенький!». Повний моральний
крах Плюнгера, який свою партійну кар’єру побудував на кістках невинних жертв,
наздогнав його вже у другому поколінні. Загибель сина в ганебній ситуації – це
заключний акт у ланцюжку деградації виродженців Даника і Юльки. Він убивав
своїми або чужими руками, вона – задля повноти тріумфу – танцювала «Яблучко» на
тілі жертви.

Проза В.Яковенка продовжує характерний для білоруської
естетики пошук джерела світла в безпросвітті реального буття. Залишаючи вночі
назавжди Мотоль, внучка Петра Романовича озирнулася назад – «може, щоб
переконатися, що минуле не плететься вслід за нею і за цими щирими, але не
завжди обачними людьми». Побачений вночі образ Батьківщини після всього
пережитого сприймається як символ Білорусі, перетвореної в XX столітті в
попелище людських сподівань, дум і мрій:

«На білому засніженому просторі Мотоль проступав непевними
тьмяними обрисами, гігантською купиною, широкою чорною плямою, і там, в цій
тьмяності, Романовичівна спробувала уявити собі діда: він не хотів поставати в
її уяві мертвим, але, поза тим, містечко здіймалося над місцем, де його
поховали, чорною надмогильною грудою. Романовичівна була спустошена і ні про що
більше не хотіла знати…».

З появою «Стражденної доби» поряд із символом «вогненне
село» з’являється образ і «вогненного містечка», яке було у вільні часи містом
майстрів. Глибинний зміст білоруського духовного феномену в ХХ в. – це рух «на
вогненній стежці духу». Так він позначений у філософській ліриці С.Дергая.
Обпалені війною підлітки в творах В.Казька також відчувають себе у вогненній
стихії і передчасно відливають у вогняному океані за обрій життя. Вогняна
семантика білоруського словесного і образотворчого мистецтва в ХХ ст. нагадує
семантику тибетського трактату «Бордо Тхьодол» («Звільнення через слухання на
рівні після смерті») і єгипетської «Книги Мертвих», де душа людини після смерті
тіла може досягти Сонця і знову повернутися на Землю у формі тіла. Езотеричний
сенс білоруського мистецтва просякнутий інтенцією перетворення в земних умовах
тягаря надмогильної тьмяності й чорноти в енергію світла і життя. Спочатку юна,
а потім доросла Маня Романовичівна у вимушених мандрах селами і містами Старого
і Нового світів відчувала світло і тепло душі свого діда. Тому не випадково
письменник В.Яковенко в самій поезії, в трагедії і філософії життя білоруського
господаря з Мотоли зумів відкрити нові пласти духовності та життєздатності
нації, анітрохи при цьому не відступаючи від традицій відображення селянського
типажу в білоруському словесному і образотворчому мистецтві. Поетичний образ
білоруського мислителя-селянина Петра Романовича завершує створену в XIX – ХХ
століттях галерею носіїв народної мудрості. Життя Петра Романовича було
очікуванням розкуркулення, висилки і нарешті – розстрілу. У таких умовах він
залишався духовною опорою для близьких і сусідів. Зруйнована взимку адептами
табірного соціалізму пасіка Романовича, замерзлі на снігу безпорадні бджілки –
знак біди і символ білоруської селянської долі в ХХ столітті. Петро Романович і
його син Павло вмирали в ситуації, коли у них залишався, як і у Романа
Скірмунта, тільки єдиний засіб боротьби – духовна спадщина нації: гідність
господаря і чиста совість. Цей скарб «від прадідів споконвіку» був опорою і
орієнтиром Мані Романовичівни під час її одіссеї навиворіт. І невипадково в
кінці трилогії письменник паралельно відтворює картину блукань видатного
білоруського просвітника і потім американського вченого Бориса Кіта.

Путівці, стежки, на яких сучасне людство шукає свого
порятунку, ведуть його «на вогненну стежку духу». Білоруська культура на цьому
має великі здобутки. Серед них і мистецький світлоскоп Василя Яковенка.
Письменник показав сучасникам, що шляхи боротьби білоруської нації за своє
самоствердження ніколи не заростали чорним бур’яном. Зустріч читачів трилогії з
видатними попередниками демонструє шляхи та перспективи історичного руху і є
джерелом духовної сили нації. «Стражденна доба» стала етапним твором у розвитку
сучасного білоруського роману.

 

М. Мінськ, Білорусь

 

Переклад із білоруської Наталки ПОЗНЯК-ХОМЕНКО