Трилогія білоруського прозаїка Василя Яковенка «Пакутны век»
(«Стражденна доба») виникла на основі його роману «Надлом», опублікованого 2003
року. Інтерес громадськості до цих творів з кожним днем збільшується, і це
невипадково: читача вабить пошуковий характер художнього дослідження
В.Яковенком «заклятих» питань сучасності, соціальних і психологічних витоків
тотальної кризи і конфліктів, від яких рятуватися втечею або забуттям
неможливо. Обраний В.Яковенком ракурс художнього дослідження дав змогу читачеві
по-новому зрозуміти ресурси його письменницького таланту, місце і роль автора у
розвитку традиції, яку закладали і зміцнювали чудові прозаїки ХХ століття.
На самому початку творчого шляху Василь Яковенко віддавав
перевагу публіцистичним жанрам. Перші книги його нарисів, есеїв, документальних
повістей – «Земля, відкрита нами» (1971), «Пробний камінь» (1974), «Доки сонце
в зеніті» (1977) – привертали увагу загостреним громадянським почуттям, умінням
автора знайти і показати людей творчого пошуку. У постійному пошуку був і сам
прозаїк. Книги «Дійти до ладу» (1985), «Сільські диспути» (1987), «Інший землі
не буде» (1989) пройняті прагненням співвіднести актуальну проблематику
соціально-політичної та господарської діяльності з історико-культурним
контекстом національного і загальнолюдського життя. Розмову про те, що «кадри
вирішують все», процентоманію, чергову реорганізацію письменник міг миттєво
перевести в площину філософських дискусій. Так в нарисі «Пом’яну і свічку
поставлю» до розмови живих і мертвих академіків долучається засновник
філософської антропології та класичного мовознавства XIX в. Вільгельм
Гумбольдт. На рівні свідомості і підсвідомості В.Яковенко в нарисі розуміє і
відчуває, що наша земля повинна бути по-новому побачена і відкрита нами ж.
Письменник по-справжньому білоруський – це пророк (Я.Купала), «правди слух і
погляд» (Кулешов).
В білоруській літературі ХХ століття склався своєрідний
художньо-концептологічний стиль відображення дійсності. Енергія трагічного
переживання зосередилася в сенсовомістких формулах вербальних тропів, семантика
яких відображає глибинні суперечності «тяглості часу». Початок двадцятого
століття з його фантастичним технічним прогресом і фантасмагорією соціальних
експериментів у філософському театрі і філософської лірики був кваліфікований
як початок нових «темних віків» – ще до вступу людства в стан перманентної
світової війни. Нігілістичному виклику однак тут була протиставлена естетика
життя – своєрідний аналог філософії життя. Змістовим ядром стала ідея оновлення
землі – ідея нового соціуму. На цьому напрямку і етапі будівництва життя
функції оберега духовних скарбів виконує мистецтво. Одночасно воно є
попередженням людству про нові загрози на дорозі в майбутнє – «знаком біди» (В.
Биков), своєчасним сигналом тривоги. Доля творця в епоху «нового середньовіччя»
у білоруській вербальній культурі ХХ століття втілена в образах солдата з передової
траншеї або сапера, який може помилитися тільки раз у житті. А десь там, за
вибуховим обрієм соціальної реальності, «від казок недалеко», «стоїть на
узліссі будинок», цвіте «садок вишневий коло хати» і «шумить, цвіте жито», а
«ворожі солдати сном безславним сплять». Енергія болю і поезія «казки життя» у
білоруській літературі ХХ ст. виявляються переважно через екстремальні ситуації
і сенсовомісткі конструкти-тропи, семантика яких відображає глибинні
суперечності часу та особистості: «покликаний край», «розкидане гніздо», «вічна
пісня», «нова земля», «трясовина», «на роздоріжжі», «в’язь», «люди на болоті»,
«облава», «війна», «окупація», «вовча яма», «чужа батьківщина». У творчості
В.Яковенка також спостерігається прагнення до насичення словесного образу
досягненнями археології знання – сенсом історії: «крах на роздоріжжі»,
«надлом», «гра на загибель».
Дитячі роки В.Яковенка пройшли на білорусько-українському
прикордонні, на стику ціннісно близьких білоруської та української культур.
Поетика білоруської прози другої половини ХХ ст. позначена синтезом потоку
свідомості і потоку соціального буття. Прорив до правди про колективізацію і
війну відбувся у творах Івана Мележа і Василя Бикова. Цим самим було здійснено
перехід від філософського роману-алюзії до локальної соціально-психологічної
повісті, в якій акцент перенесено на символіку ситуації глухого кута. Так
підкреслюється значення проблеми духовних ресурсів особистості і нації в умовах
сучасної тотальної кризи.
Трилогія Василя Яковенка добре лягає в русло національної
сенсотворчості. У концептах «стражденна доба», «кабала», «надлом», «нячивелле
(безпам’ятство)», «гра на загибель» сконденсовано великий досвід художнього
дослідження історичного буття – проблема призначення і сенсу білоруської
історії з часів загальноєвропейського Відродження до початку XXI століття.
Нагадаємо, що К.Чорний ставив перед собою завдання розкриття сенсу білоруської
історії з часів панщини «до наших днів».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Епоха сучасної кризи є одночасно початком становлення нового
буття людства у формах суверенних національно-демократичних держав. І, як
завжди на початку нового життя, вирішальна роль у його становленні належить
звуко-інтонаційним, музичним формам самоствердження. На початку ХХ століття в
білоруській естетиці провідну роль зіграв експресіонізм з його поетикою крику.
Був «це крик, що живе Білорусь» (Я.Купала). Передчуття загрози диктаторських
режимів пробудило в кінці 20-х років потребу в панорамному і точному баченні
простору історичного людського буття. У Франції в 1929 р. група істориків
організувала видання журналу «Аннали», який затвердив нові методологічні
підходи. Школа «Анналів» вийшла за межі офіціозної «надійної» історії. М.Блок,
Л.Февр, Ф.Брадель прагнули відновити картину історичного життя Середземномор’я
в об’ємних формах його повсякденних турбот і змін – створити, так би мовити,
феноменологічну історію. У Білорусі виконання цього завдання взяла на себе
література – поетичний ліроепос і художня хроніка «життєвих турбот» народу.
О.Адамович невипадково говорив про енциклопедичність і «надлітературність»
білоруського художнього тексту. Білоруські «аннали» відкрили людству витончену
духовність і красу народного побуту. Оскільки офіційна теорія пізнання в
Білорусі проігнорувала національний гносеологічний досвід у мистецтві слова, то
вирішення задач філософського пізнання буття взяла на себе література.
Білоруське художнє слово з незапам’ятних часів формує національну доктрину –
філософію і естетику «казки життя».
У трилогії «Стражденна доба» авторський світлоскоп діє за
принципом голографії, показує реальність об’ємно, у трьох вимірах: поетичному,
науковому і філософському. Прихильникам радикальної абстракції міркування і
думки про перетворення духу на початку трилогії можуть здатися наївними, але в
їхній безпосередності якраз і висвічується правда століття. Стратеги кривавих
гео¬політичних ігрищ розкрили ворота курганища-Кремля і дали смерті повну
свободу на культурному просторі Центральної і Східної Європи. Вставна
новела-сон у «Стражденній добі» про зустріч Сталіна і Петра Романовича в лісі
відображає суть епохи, побачену з білоруського боку і з виявленням білоруського
інтересу. Тривожний віщий сон Петра був відкриттям суворої правди століття:
нація була приречена правителями на експеримент виживання у вогні. Цього не
хочуть, а може, і не можуть бачити зашорені імперською ідео¬логією
інтелектуали, яких не зачіпає білоруська тема. «Стражденна доба» є відповіддю
на просторікування про «непасіонарність», соціальну недієздатність білоруської
нації. Свого часу Тадеуш Костюшко словом і ділом дав гідну відповідь на подібні
інсинуації. Послідовники гідно продовжували діа¬лог. У результаті й виникла
незалежна білоруська держава. Сьогодні не бачити «пасіонарності» білоруської
нації, яка не тільки витримала у вогні стражденного віку, але зберегла і
зміцнила духовні ресурси, необхідні для будівництва своєї суверенної держави, –
можуть тільки ті спостерігачі, яким правда очі коле. Білорусь є яскравим
прикладом найважливішої динаміки сучасності – руху людства до нового
суспільства через національно-культурну форму самоствердження.
У трилогії В.Яковенка вперше в літературі відображено
білоруський ренесансний рух в далекому від столиць куточку Полісся. У Мотолі
виразно про¬явилися характерні тенденції епохи. В історичній долі містечка
чималу роль зіграла соціальна активність королеви і великої княгині Бони
Сфорци, в образі якої виразно бачиться ренесансна спрага соціальної дії в
поєднанні з вишуканим смаком і користолюбством. До впливової мецанатки
звертався зі своїми пропозиціями М.Гусовский в передмові-присвяті до «Пісні про
зубра». З ініціативи Бони Сфорци в Білорусі було прийнято «Уства на валоки»
(такою була міра землі, близько 21
га). Зміни в державній аграрній політиці дозволяли
селянам та феодалам ефективніше використовувати землю. «Уства на валоки» стала
однією з найбільших реформ епохи Ренесансу. У Російській імперії спроби такої
реформи були зроблені лише на початку ХХ століття Столипіним.
Мешканці Мотоли відразу ж постаралися сповна використати
можливості аграрної реформи та права на міське самоврядування: «Люди неначе
змагалися між собою у вмінні жати, прясти, ткати, вичиняти шкіри, класти печі,
будувати що завгодно, швидко і гарно та ще й співати свої пісні».
Ідея людини-господаря, закладена в духовному сенсі народної
культури, в епоху середньовічного ренесансного руху в Білорусі була реалізована
в земельній реформі, міському самоврядуванні, дії трьох незалежних влад: Сейму,
Сойма, Адміністрації при Великому князі та Трибуналу. Так відкривався шлях до
національно-етнічної консолідації, до здійснення мрії білоруських просвітників
XII століття про державу – «душу єдину». Ці інтенції в білоруському етносі були
життєдайними та витримали випробування впродовж століть. Сторінки духовної
співпраці та трагічна доля приналежних до різних майнових станів, але
об’єднаних ідеєю незалежної білоруської держави Романа Скірмунта і Петра
Романовича в структурі «Стражденної доби» стали відкриттям невідомої сторінки з
анналів білоруського духовного і соціального досвіду. Трагічний фінал цієї
повісті можна вважати логічним завершенням того героїчного пафосу, яким
пройнята боротьба за здійснення білоруської ідеї в творах В. Короткевича.
«Наївна» логіка художньо-публіцистичної рефлексії з перших
сторінок «Стражденної доби» веде читача до концептуального осягнення «кореня
речей»: в підневільній Білорусі влада здійснюється у формі набігів то із
заходу, то зі сходу. У ХХ столітті народ зазнав ще й «своїх», більшовицьких
загарбників. Антилюдська сутність більшовизму М.Горецким була зображена ще в
творах про громадянську війну («Дві душі», «Червоні квіти Білорусії»).
Більшовизм – це пацяробавшчина, кошара, в якій на морозі корчаться працівники
ниви. Саме така картина в романі М.Зарецького «Вязьма» узагальнює сенс
проведеної більшовиками колективізації. Образ казарми для загнаного в
підземелля людства став у творах К. Чорного художнім узагальненням суті
майбутнього, спроектованого зодчими тоталітаризму («Справа Віктора Лукашевича»,
«Макаркових Волька», «Чумацький шлях»). У творах В. Бикова про війну і
колективізацію тотожність гітлеризму і сталінізму означено без алюзій, засобами
суворого, точного реалізму. Це і є той «критичний оптимізм», той стиль без тіні
ілюзій, необхідність якого обґрунтував видатний білоруський філософ і соціолог
В. Самійло 1924 р.
Грандіозна затія поставила В.Яковенка перед необхідністю
відкрити в людському суспільстві ресурси, здатні зупинити процес тотального
руйнування людства. Традиційно вважається, що такою силою є народ, соціальні
низи, селянський віталізм, раціональна самоорганізація і солідарність
робітничого класу. В епоху Просвітництва ці якості були зосереджені у фреймі
«народність». Лев Толстой у своєму головному творі («Війна і мир») переконливо
показав, що під час наполеонівської навали Росію врятувала дубина народного
гніву. І разом з тим великий художник попередив, що самодостатня в собі самій,
общинна, по-каратаєвському «кругла» народність свої можливості вичерпала. У
критичній ситуації, коли рятуватися треба ціною незліченних жертв, народ,
зрозуміло, ще буде потрібний. Однак той же Л.Толстой показав, що, крім
«круглого», закінченого в самому собі Каратаєва, є і протилежна модифікація
народного типажу – не «кругла», а із «зазубринами». Сильний і спритний Тихін
Щербатий живе війною, пошук і фізична ліквідація спійманих французів стали для
нього своєрідною забавою. Л.Толстой вбачає загрозу життю в світі, який не знає
спокою. На зміну ситуації «життя є сон» приходить нова фаза розпаду соціуму:
«життя є війна». У прозі В. Бикова війна трактується як спосіб існування
сучасного людства, а якщо точніше – то як спосіб його самоліквідації.
В.Яковенко в пошуках ресурсів подолання безчасся
(«нячивелля») розкриває витоки людиноненависництва. Він показав своїх героїв –
білорусів, євреїв, поляків – у пошуці першопричини. Відкриттям на цьому шляху
для мотолян була людиноненависницька сутність іудаїзму в Торі і фашизму – в
книзі Гітлера «Майн Кампф». Ці книги об’єднує «ідея» особливого, «богом
обраного народу». Комуністична ідеологія ХХ ст. поклала в основу своєї практики
ідею особливої місії, яка судилася гегемону-пролетаріату, точніше – партії
комуністів. Усі ці вчення вирішальну роль відводять засобам кривавої санації
суспільства. Управлінська партія при цьому підноситься на висоту
трансцендентного бога. «Основним догматом староєврейської думки, – зазначають
сучасні дослідники історичних витоків санаційних теорій – є абсолютна
трансцендентність Бога. Яхве не присутній в природі. Ні земля, ні сонце, ні
небеса не божественні, навіть найпотужніші явища природи – лише віддзеркалення
божественної величі «(Г.Франкфорт, Г.А.Франкфорт, Ж.Уілсон, Т.Якобсен.
Напередодні філософії: Духовні шукання стародавньої людини. С.-Пб., 2001, с.
284-285). Ця велич і є суще: «І сказав Бог Мойсеєві: Я Той, що є». Крім
космічного Того, існують ще його раби-обранці. Все інше можна вважати
неіснуючим або зробити його таким, заручившись за потреби Божими санкціями.
Всюдисущі божества нашої землеробської громади докорінно відрізняються від
трансцендентного повелителя в релігії пастухів. Староєврейська думка, як і
всяка інша в епоху стародавніх цивілізацій, формувалася в атмосфері
альтернативного протистояння. Свідченням того є раннє християнство. Та тільки
каста лихварів не відчуває потреби в Христі.
Переклад з білоруської
Наталки ПОЗНЯК-ХОМЕНКО
м. Мінськ, Білорусь
Закінчення в наступному числі.
Уладзімір НЯКЛЯЕЎ
ПАМЯЦІ ЗНІКЛЫХ
Няма вас сярод мёртвых і жывых.
Вы на зямлі не дажылі да смерці.
Пакінуўшы і родных, і чужых,
Вы проста зніклі, як знікае вецер.
А мы жывём, бо трэба жыць далей,
Каб зразумець, як дорага мы плацім
За ўсё –
і што за ўсё найдаражэй
Магілы,
над якімі можна плакаць…