11 золотих «Дзиг» з 22 можливих Національної кінопремії та номінація на Шевченківську премію – чи не забагато для фільму з сумнівною драматургією та принизливим для українців змістом?
Драматургічно стрічка «Памфір» видається виконаною грубими мазками, доволі схематично, зі штучними конфліктом і мотивацією персонажів. Чимало моментів виглядають надуманими, такими, що не мають належного логічного обгрунтування чи потребують пояснень, які відсутні у фільмі або ж їх важко там вгледіти.
Чи не перший з них – чому сім’я Леоніда (Памфіра) попри його заробітки у Польщі живе так бідно, ледь не у хліву? Куди дівається все зароблене батьком сімейства? Куплений сину велосипед як єдиний здобуток тих заробітків виглядає доволі кумедно.
Але почнемо з початку. Несподіванка – це добре, але якщо з неї починається кіно, то втрачається потрібний ефект.
Про повернення головного героя з довготривалих заробітків у Польщі ми дізнаємося вже на самому старті. Цим епізодом стрічка, власне, відкривається. Батько і син радіють зустрічі. Але значущість і вага події втрачаються для глядача, бо ми не не бачили, як Назар переживає відсутність батька, як, очікуючи на його повернення, сумує за ним і наскільки для нього є важливим, аби батько був поряд.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Якби бачили, то могли б перейнятися хвилюванням від зустрічі. І це б зблизило глядачів з героями стрічки, викликавши потрібну емпатію. Одначе цього не сталося. Довгоочікувана зустріч батька і сина сприймається без належного емоційного піднесення. Бо сюжетно ми, глядачі, не були підготовленими і націленими на неї.
Мати приводить Назара до молитовного дому протестантської громади, щоби записати до хору. Пастор говорить, що в Назара сильний голос, яким добре віддавати хвалу Господу.
Чекайте, а звідки про це пастор знає? Хіба ми бачили, щоби до цього Назар десь щось співав? Як він проявляв силу свого голосу, щоби пастор про це дізнався? Але творцю стрічки така властивість хлопця видається важливою і він не вигадує нічого кращого, ніж подати це як даність з чиїхось слів. Ми маємо вірити пастору на слово. Але чому б було не показати в якомусь епізоді, який Назар насправді голосистий? Правило кіна – показувати, а не розказувати.
Не вповні зрозуміло, які саме документи і для чого були передані пастору дружиною Памфіра. Потім дізнаємося, що через знищення їх вогнем від влаштованої Назаром пожежі головний герой втратив… дозвіл на роботу. І став невиїзним. А він що, паспорти свої пастору передав? Чому вони мали бути в пастора і причому він до дозволу Памфіру на роботу?
Пожежа у молитовному домі – ключова, ініціююча подія, що запускає сюжет. Відправна точка всієї подальшої історії. Одначе і вона викликає певні питання. Зокрема, щодо показової блискавичності та успішності здійсненої Назаром «спецоперації».
Судячи зі слів пастора, причиною пожежі став увімкнений Назаром радіатор.
Звертає на себе увагу, як вчасно і зручно для палія, пастор залишає підсобне приміщення, куди щойно приніс той радіатор. Там же і шафа з документами Памфіра. При цьому пастор каже Назару, що, коли вийде, то зачинить приміщення на ключ, тому нехай Назар виходить через центральний вхід.
«Само собою» у пастора не було ані хвилиночки зачекати хлопця, щоби вийти разом із ним. Бо інакше, залишений сам, той не мав би змоги вчинити шкоди, миттєво зорієнтувавшись у тому, як скористатися ситуацією: ось зачинена на ключ шафа з документами батька, ось радіатор, а тому, щоби знищити документи, треба увімкнути той обігрівач.
Якось занадто вже сприятливо складаються для юнака обставини. Ніби творець стрічки щосили підганяє їх для свого сценарного задуму.
Сама ж ідея знищити батькові документи шляхом саме підпалу молитовного дому – доволі екстравагантна для сільського хлопця, котрий раніше, як можна здогадуватися, не мав якихось хуліганських нахилів, тим більше таких радикальних. Як же він до цього дійшов?
Про палія здогадується пастор (бо крім Назара – більше нікому), і ділиться цим з батьком хлопця. Памфір запитує сина і той признається у скоєному. Батько домовляється з пастором, щоби ніхто про це більше не знав і обіцяє відшкодувати завдані збитки. Пастор милосердно погоджується без найменших заперечень. Ціна питання, наскільки можна зрозуміти – 600 євро. Принаймні, пізніше звучить така цифра.
«Звісно», ця сума виявляється для заробітчанина, який тривалого часу працював у Польщі – непід’ємною. Ну ніяк. Та чорт з ним, уявімо, що і це так.
Але в чому ж конфлікт, який змушує головного героя повернутися до контрабанди, якої він досі категорично зрікався, кажучи, що більше ніколи й нізащо не вдаватиметься до неї?
Адже пастор не ставив йому ніяких жорстких часових рамок. Не вимагав негайного відшкодування збитків. До того ж – «Бог є любов» і саме таке гасло було написано у залі молитовного дому. Ситуація мала б бути вирішена полюбовно, що, в принципі, і сталося!
Памфір, раніше чи пізніше, знову б виїхав на заробітки… Ну і відраховував би потихеньку потрібну суму. А до того – взяв би посильну участь у відновленні будівлі. То в чому ж непоправна скрута, яка приперає Памфіра до стінки, змушуючи вдатися до контрабанди?
Інша річ, якби Назар спалив, припустимо, нічний клуб або дорогу іномарку, що належали б якомусь бандиту, приміром – тому ж місцевому князьку Оресту за прізвиськом «Морда». І коли б кримінальник дізнався, то зажадав би негайного відшкодування збитків. Ще й суворо пригрозив би! Оце були б кардинально інші обставини, які б справді стали безвихіддю для головного героя. В такому випадку його мотивація вдатися до контрабанди виглядала б зрозумілим і природним вимушеним актом. Чого немає у випадку з підпалом молитовного дому і тим, якою миролюбною розмовою з пастором ситуація завершилася.
Є такий драматургічний термін – арка героя. Його суть у змінах персонажу, у його трансформації, що відбувається протягом цілої історії. Приміром: був боягузом, став сміливим; виступав «проти», став «за»; не любив – покохав. Або навпаки. Йдеться про те, що якісно змінює героя на 180 градусів. Це можуть бути як позитивні, так і негативні зміни.
Для Памфіра – це питання контрабанди. Але від категоричного «ні!», до не менш рішучого «так!», та ще й за більш, ніж сумнівних, викладених вище обставин, проходить всього нічого. Це стається протягом дуже не тривалого проміжку часу. Арка головного героя стрічки завершується відразу після… зав’язки. А мала б відбуватися протягом всього фільму внаслідок цілої низки перипетій, важких викликів і випробувань. Тільки в цьому випадку за героєм цікаво спостерігати, він привертає увагу, викликає емпатію, співчуття, вболівання за його долю. Тільки це рухає історію вперед, спонукає глядача до її перегляду. Але цього немає у «Памфірі».
Після ж рішення повернутися до контрабанди герой просто котиться вниз. Він повністю упокорюється «Морді», приймаючи його правила гри і ніяк не протистоїть своїй поразці.
Уявляєте, якби детектив Коломбо, а для нього арка – від сприйняття вбивці не причетною до злочину особою до викриття у скоєному – розслідував би справу у перші двадцять хвилин серії? Чи був би цікавим подальший перегляд? Але ж подібне стається в «Памфірі». Далі, після завершення арки героя вже йде чистий хронометраж. Заради хронометражу. Глядачеві вже немає за чим спостерігати, бо арка героя, а з ним все, що могло бути новим, цікавим, захоплюючим, вже закінчена на початку стрічки.
Здавалося б, Памфір, як протагоніст, за наявних сюжетних обставин мав би протистояти своєму головному антагоністові — «Морді». Але ж ні! Після побиття людьми «Морди», Памфір не кидає виклик злодіям, не шукає можливості помсти й справедливої відплати, яка мала б (принаймні цього хотілося) стати для нього принциповою. Не зводить, зачаївши образу, порахунки і навіть не думає про це, а просто кориться обставинам. Ба, більше — залучає до контрабанди на вимогу своїх кривдників і сина — Назара.
То в чому ж драматургічна звитяга головного героя? І для чого взагалі його показують у фільмі таким акцентовано маскулінним, який то рикає (чи то гавкає), то хрипить як звір, якщо він гнеться очеретом? Ми не бачимо шляху героя, його боротьби. Він не долає труднощі, а схиляється перед ними. Пливе не проти (як головні герої у хороших фільмах), а за течією.
І вся ця драматургічно штучна історія запускається лише для того, аби в кінці Назар у костюмі Маланки, як національного символу України, пройшовши контрабандний тунель, підняв руки і здався б румунським прикордонникам. Після наставлянь смертельно (мабуть) пораненого Памфіра, що тут немає ніякого життя і надії, а тому треба будь що тікати звідси.
Разом з Назаром у маскарадному одязі піднімає руки і капітулює вся Україна. Як “failed state”, як неспроможна, нікчемна держава, в якої немає майбутнього. Ось для чого, виходить, та Маланка потрібна була у фільмі!
Україна як нежиттєздатна держава – знайомий наративчик. Але щоби віншувати за нього «Дзигами» та навіть національною Шевченківською премією… Чи не занадто?
Олексій Мазур,
глядач, дипломант літературного конкурсу “Коронація слова”-2020 і 2021 в номінації “Кіносценарії”
м. Дніпро