Пам’ять. Місто. Міф

Гусейнов Григорій. Повернення в Портленд: роман у щоденниках
і листах. — К. : Ярославів Вал, 2011. — 368 с.

Роман «Повернення в Портленд» Григорія Гусейнова — цілковито
імагологічний. Це приклад текстуалізації історичної пам’яті, реактуалізації
минулого досвіду, який у читацькій рецепції здобуває всі зорові, смакові,
тактильні відтінки. Головний герой цього роману — пам’ять про міста й містечка,
які на полотні Григорія Гусейнова позначені психологічними кольорами. Київ,
Городище чи Львів — різні етапи становлення людини, кожне місто отримує свій
неповторний колорит, оскільки проходить інтеріоризовану психологізацію. Оповідь
у романі вкрай насичена ретардаціями, внутрішніми монологами, споглядальними
рефлексіями. Все це підштовхує до ще одного визначення цього роману:
контемпляційний, тобто уповільнений у часі, неквапний. Головне — донести
відчуття минулої епохи, відчуття Києва середини ХХ століття, Києва молодості.
Письменник володіє майстерним стилем, йому вдається надзвичайно точне
зображення художніх деталей, які і дають уявлення про географічний простір як
щось особистісно пережите. Можливо, перед нами твір, у якому дошукуєшся не
стільки автобіографічності, скільки просто індивідуальності погляду, який
по-мистецьки пересотворює реальність, зафарбовує минуле в кольори наших емоцій.
Роман Г. Гусейнова має зворотну перспективу, він складається з листів і
спогадів, і це ще раз лише потверджує, що головний герой цього, по суті,
експериментального роману — індивідуалізована пам’ять про простір, якого
фізично вже немає. Сьогодні Київ докорінно змінився. Але лишився Київ пам’яті,
Київ минулого, Київ як Портленд, Київ як міф…

«Пам’ять — не те саме, що свідомість, але ці поняття тонко,
імпліцитно взаємопов’язані. Хтось колись сказав, що ми створені з чистої,
теоретичної субстанції знання, а решта — це пам’ять. Коли ми думаємо про себе,
одразу починаємо переміщати в пам’яті згадки про себе. Ми з жахом дивимося на
людей, які внаслідок поранення чи пошкодження мозку втратили здатність
пам’ятати. Жах нашого часу — жити з деменцією — байдуже, чи в нас самих, чи в
людях, що є для нас близькими. Спогади можна легко пошкодити, їх можна
викинути, полишити напризволяще. Пам’ятати — означає мати два «я», дві самості
— одна, яка пам’ятає, а друга — яка думає про пам’ять, але вони не роз’єднані,
сепарування їхнє може бути небезпечним», — зазначає англійська письменниця
Антонія С’юзен Байат. До речі, саме з таких слів починається нова британська
антологія, в якій зібрано величезну кількість фрагментів із історії світової
літератури та культури — від Аристотеля, Платона, Блаженного Августина до Хорхе
Луїса Борхеса, Харукі Муракамі, Поля Рікера — про таїну людської пам’яті і
спроби осягання цього феномену. Цю книжку 2008 року впорядкували науковець
Гаррієт Гарві Вуд та класик англійської літератури А.С. Байат (A.S. Byatt).
Роман «Повернення в Портленд» — спроба заповнити нішу мнемонічної літератури
(інваріант science fiction) в нашому соціокультурному просторі.

Пам’ять у романі постає цілковито дискурсивним феноменом.

Але також і метафорою життя. «Жити, щоб розповісти про це» —
так називається одна з останніх книжок Ґ. Ґарсія Маркеса. «Повернення в
Портленд» — роман-спогад, який переживають герої лише з однією метою: щоб
«розповісти про це», і маленький займенник «це» приховує в собі величезну
амальгаму суміжних імпліцитних понять: досвід; кохання (щасливе і нещасливе);
становлення в новому місті; переїзди й відкриття нових географічних просторів;
дружба, що не має географічних обмежень; історія; родина… «Повернення в
Портленд» — це також і роман про роман із містами. Дозволю процитувати кілька
фрагментів: «З роками в надії (це коли вона з маленької літери) залишається
менше шансів. Тоді вмикається інший часомір, може, на кшталт телеграфу – встигнути
б, не запізнитися, збудувати, написати й отримати нагороду на груди… Швидше
та швидше. Відстань від одного Нового року до іншого стає щодалі коротшою. І
тоді починаєш усвідомлювати, якою мірою твоє життя мізерне. Та все ж очікування
терпкого й трепетного стану закоханості живе в нас до останнього подиху» (с.
66). «По суті, кохання – постійне цинічне дратування одне одного, за великим
рахунком – шахрайство. Та все ж чоловіки – особи совісні; а вже махлярством,
крутнею, циганством займаються майже поголовно жінки. То хіба про це писатиму
Люді у Львів? Маю стримано заспокоїти, і кохання тут ні до чого. Казав учитель
історії: люди стали погано розумітися на янголах. А з іншого боку, в усьому має
бути таємний смисл. Відчуваю, як я поступово стаю філософом і розумію, що любов
– це ідеалізація жінки. Що не так і погано. Зрештою, філософи в історії людства
в усі часи важили більше від поетів» (с. 228).

Щось у «Поверненні в Портленд» є від детективної історії,
щось від любовного роману, щось від суспільно-психологічного, щось від
історичної саги, а щось від модерних експериментальних чи сучасних
«постпостмодерних» автофікціональних романів. Проте вражає здатність автора
передавати запахи й кольори минулої епохи. Відчуваєш аромати старих київських
вулиць. Читаючи роман, переносишся в ту епоху, в якій є красиві люди, що
зазнали на собі найстрашніших випробувань (як удова Леся Курбаса; зрештою
навіть у кількох штрихах змальовано ті психологічні катастрофи, через які
доводилося пройти багатьом відомим у радянський час митцям, скажімо,
Тарапуньці). Книжка Г. Гусейнова містить величезну кількість ілюстрацій із літ
минулих, що перетворює роман на щоденник, фотоальбом, а це тільки сприяє
візуалізації минулого в читацькій рецепції. Поліграфічно роман постає як
мистецький продукт, усе в цьому виданні має добрий смак, естетичну
довершеність, редакційну дбайливість. 

Звичайно, будь-який мнемонічний дискурс, попри тяжіння до
загальності, насправді вибірковий. Пам’ять не може бути пам’яттю про все. З
часом якісь кадри стираються, щось видозмінюється, набуває нових відтінків.
Пам’ять у романі вибіркова. А отже, сконструйований образ певного простору чи
часового відрізку історії в такому разі постає міфологічним. Городище або
радянський Сибір у романі — це міологічні простори, виписані шляхом схоплення
їхніх найхарактерніших іманентних рис. Можливо, до таких рис належатимуть
суспільні стереотипи. В будь-якому разі роман Григорія Гусейнова також хотілося
б визначити і як імагологічний, в якому дискурсивна пам’ять постає формою репрезентації
географічного простору в часі.

Скажімо, протилежний приклад надлишкової пам’яті можна
знайти в одній із новел Хорхе Луїса Борхеса, в якій ідеться про парубка на ім’я
Фунес, що, здавалося, міг пам’ятати все: «Ми з одного погляду бачимо три чарки на
столі. Фунес бачив усі гілочки, листи і ягоди на виноградній лозі. Він пам’ятав
форми південних хмар 30 квітня 1882 року й міг подумки порівняти їх із
мармуровим малюнком на шкіряному плетінні книги, на яку подивився тільки раз, і
з візерунком піни під веслом на Ріо-Негро в переддень бою біля Кебрачо…
Спогади ці були непростими — кожний зоровий образ супроводжувався відчуттями
м’язовими, тепловими тощо. Він міг відновити всі сни, всі фантазії. Двічі або
тричі він воскрешав у пам’яті цілі дні. Він сказав мені: «В мене більше
спогадів, ніж було в усіх людей у світі, як світ стоїть…  Моя пам’ять — як стічна канава…». Не
випадково в цій новелі Фунес помирає молодим, так сказати, від надлишку
пам’яті. Пам’ять у «Поверненні в Портленд» не надлишкова, хоча вона і
представлена в якомога ширшій психологічно-емоційній повноті. Персонажі роману
— ретранслятори пам’яті — мають тонкий зір, вони з тонкої психологічної
субстанції, яка, з одного боку, не вивищує їх над іншими, а з другого, дає
можливість схопити уявлення від часу і простору в художньо-метафоричний
спосіб.  

Неправильно було б сказати, що за цим романом можна
досліджувати Київ шістдесятих-сімдесятих. Кожний роман — породження авторської
фантазії. Проте проза Г. Гусейнова, автора монументальних «Господніх зерен»,
вражає історичною достеменністю, яка має не лише локалізований простір і
визначений час (не випадково всі записи у щоденнику Миколи датовані), а й також
має смакові та зорові орієнтири. Автор, який наважується написати такий твір у
час римейковості, фрагментованості, єдиноформатної кліповості, постає
«колосальним всеобіймаючим оком». «Повернення в Портленд» — роман, який
стримить до реальності, але в жодному разі не можна говорити про класичний
аристотелівський мімезис у цьому художньому просторі. Радше, йдеться про
платонівський мімезис, який дає можливості для пересотворення дійсності за
допомогою пам’яті. Пам’ять — матерія нетривка, вона апріорі весь час щось
видозмінює, щось переінакшує, бо так уже влаштовано людину: вона не може
пам’ятати про все, що з нею відбувалося.

Метафори життя в романі Григорія Гусейнова мають колір і
смак. Прогулянки Києвом (чи то в центрі міста біля музеїв і театрів, чи то в
Жулянах і неподалік від вокзалу) описано так, що читач бачить перед собою всі
дерева, вловлює звуки, голоси перехожих. Цей роман відтворює соціокультурну
картину минулої епохи (з усіма чергами, дефіцитами, автоматами з газованою
водою, смачною випічкою). «Повернення в Портленд» — твір, який має смак. Описи
київських вулиць відтворено часто за допомогою смакових метафор. Мабуть,  Портленд — це і Київ, і Городище, і будь-яке
місто, в якому довелося побувати людині протягом життя, яке лишило себе в
пам’яті, але також яке і лишило слід від людини у своїй історії. Навіть якщо
про цей слід знає лише місто і людина, а більше ніхто.

м. Київ