Озброєний лис із мукачівського виноградника

173

Мирослав Дочинець подарував Закарпаттю
першу бандитську мелодраму

 

Декілька разів протягом читання цієї книжки хотілося її відкласти і більше
до рук не брати. Але цікавість через деякий час врешті-решт пересилювала, поки
остання сторінка не була перегорнута. Завершується книжка тим, чим і повинна:
зізнанням у любові до Мукачева. «Ні люди (за винятком Лиса і письменника), ні
установи, ні події, описані в романі – не є реальними. Реальним є тільки
Мукачево – місто нашого серця» – такими є останні слова автора. Безперечно,
роман «Лис у винограднику» є однією з найцікавіших книжкових подій 2010 року на
Закарпатті, тому хочеться поговорити про нього докладніше.

 

Олександр ГАВРОШ

 

МІСТО-ГЕРОЙ

Про якість книжки свідчить те, що
відоме київське видавництво «Ярославів вал» видало його «гарячим», просто «з
печі»: автор ще дописував свій твір, коли видавці вже заходилися працювати над
його рукописом. Тож маємо доволі рідкісний випадок для літератора з
«провінції», коли час написання роману зазначений липнем 2009 – січнем 2010
року, а презентація книжки в Ужгороді відбулася вже у лютому. Так хутко видають
тільки дуже маститих письменників.

На представлення книжки в Закарпатській
обласній універсальній бібліотеці приїхала головний редактор видавництва
«Ярославів вал» Лілія Максименко, яка не скупилася на похвалу Мирославу
Дочинцю, називаючи «Лиса у винограднику» дивовижним романом і великою удачею
для їхнього видавництва. У це вірилося, бо інакше для чого було його друкувати
у такі рекордні строки? Ба більше – київський видавець захотіла пожити у
Мукачевому, аби відчути ауру цього міста, так звабно описану Дочинцем. А це вже
свідчить про потрапляння мукачівського літописця у ціль.

Мирослав справді написав книжку як
освідчення в коханні рідному місту. Власне, він його прописав в українську
літературу. Закарпатський колорит тут дихає чи не з кожної сторінки. Однак є
одне «але»…

Якщо змінити назву міста, де
відбуваються події, на Ужгород, Берегово чи Хуст, то нічого по суті книжки не
зміниться. Єдиним відмінним моментом є Мукачівський православний монастир, який
фігурує у книжці. Все решта буде тотально закарпатським – густе домашнє вино за
неспішними балачками у вуличних забігайлівках, плющ і виноград, що звисають зі
старих, порепаних будинків, вузькі тінисті вулички, спокійні люди. Одне слово,
провінція у всій красі.

Провінція, бо жодного критичного слова
на адресу свого міста у Дочинця не знаходиться. Все тут так мило і потішно. І в
цьому «Лис у винограднику» справді суто «мукачівський» роман. Ужгородці, на
відміну від мукачівців, значно критичніші у ставленні до свого міста. Можливо,
тому, що Ужгород реалізованіший у своїх амбіціях як обласний центр, а Мукачеву,
яке в області «не перше місто, але й не друге», доводиться втішатися міфами.

Тому ужгородцям не до смаку плекати
свій «міф» – наївний і захмарний, вони більше прагнуть битися з реальною
правдою життя, ім’я якій – відсутність води у трубах, сміття і безпритульні
пси, нищення історичної архітектури. Це все при бажанні можна побачити і в
Мукачевому. Якщо захотіти…

Але навіть мукачівська преса про це
жодним словом не прохоплюється. Одне слово, суцільне місто-міф. Тепер воно має
і свою літературну версію.

 

МУКАЧІВСЬКИЙ РОБІН ГУД

І найхарактернішою ознакою, що роман є
справді «мукачівським», є його головний герой – кримінальний авторитет на
прізвисько «Лис». А особливо те, ЯК він зображений – з великою повагою і
симпатією. Тільки в цьому місті, яке недарма називали «закарпатською Сицилією»,
можуть ТАК писати про кримінальників. Тут завжди вважали, що бандити наведуть
кращий порядок, ніж міліція. Тож мукачівський Дон Карлеоне, «господар» міста, –
це вже правда життя. У це всі закарпатці вірять відразу і навіки вічні. Але
роман Дочинця не про місцевих «донів». Ставати закарпатським Маріо П’юзо –
вкрай нерозумно для такого витонченого інтелектуала, як Мирослав Дочинець.
Занадто добре він знає Мукачево.

Його кримінальний герой – мукачівець
тільки за народженням. Свою біографію він здобував на зонах і в тюрмах всього
колишнього Союзу, «відзначався» в Москві, Грузії, Чечні. Одне слово, людина, з
якою не хотілося би навіть проїхатися в купе. Бо такі жартів не розуміють. Для
них людське життя занадто мала цінність. Забагато крові у них на руках, щоб
перейматися долею якогось випадкового пересічного.

І раптом ось такий рецидивіст
(називаймо речі своїми іменами), потрапивши випадково в Мукачево, «прозріває».
Він стає благородним розбійником, котрий, як у казці, – «у багатих забирає, а
бідним роздає». Починає боротися з «поганими» бандюками та допомагати простим
мукачівцям – вуличному хлопчику Колі, акушерці-пенсіонерці, випадково знайденим
родичам, які колись відреклись від нього і залишили помирати в пологовому
будинку. Ну справжній тобі Робін Гуд! Навіть на Пинтю та Довбуша не тягне, бо
ті таки скінчили своє опришківське життя у муках, заплативши за беззаконня
власною кров’ю. Там була дещиця правди.

У Дочинця її немає. Саме через оце «не
вірю» кілька разів хотілося відкласти книжку. Бо «світлість» книжки, яку
повинна нести література, автор направив у мелодраматичну колію, вибравши
найлегший для себе шлях.

 

МІЖ ПРИТЧЕЮ І МЕЛОДРАМОЮ

Хоча, може, автор писав притчу?
Наприклад, про блудного сина, який таки повертається до своїх витоків, чи про
лисицю й виноград, на що прозоро натякає назва книжки. Так, усі ці моменти
Мирослав Дочинець заклав у своєму першому романі. Але, на жаль, колізії він
розв’язав, як у мексиканських серіалах. Хоча куди тут правду діти: прості
закарпатці, як невиправні провінціали, люблять «мильні опери». Не дивно, що
«Лисом у винограднику» відразу зацікавилися кіношники. Адже ця книжка наскрізь
кінематографічна. Бо вона не тільки майстерно прописана, «зорова», коли все
бачиш, як своїми очима, вона ще й за своєю суттю є тим, що хочуть спостерігати
на екранах мільйони людей: гарну казку, але буцімто із реального життя.

І ось тут виникає конфлікт прочитань.
Адже інтелектуал Мирослав Дочинець, який завжди орієнтувався у смаках на
серйозну літературу, не хоче творити «жанрову» літературу, яка не претендує на
вершинність уже за своїм визначенням. Та, на жаль, на притчовий рівень
«Алхіміка» Коельйо «Лис у винограднику» не дотягнув.

Був шанс вирватися з мелодраматичної
колії, коли в головного героя на останніх сторінках стріляють. Але він цей шанс
на притчевість («на крові щастя не збудуєш») щасливо змарнував, тож усе
завершується очікуваним хепі-ендом.

Попри те, що Мирослав перенаситив роман
афоризмами, сама книжка якимось загальним афоризмом, несподіваною філософською
сентенцією не стала. До слова, тут крилатими фразами сипле направо і наліво
кожен персонаж – чи то зек, чи мент, чи сільська бабця. І де вони такі в
Мукачевому беруться? Не місто, а ходячі декламатори народних прислів’їв і
приказок. Щоправда, за сотні відвідувань цього міста я чомусь такого ні разу не
зустрів. Але ж це Дочинець творить мукачівський міф, а не я. Однак афоризмами з
уст буквально усіх героїв він таки передав куті меду.

І тут згадується ота ремарка в кінці
книжки – що «люди, описані в романі, не є реальними. За винятком Лиса і
письменника» (одного із персонажів). І тут все стало зрозуміло, бо Лис і
письменник – це і є сам Дочинець. З літератором все зрозуміло. А от як бути з
«кримінальним авторитетом»? Хто ж це насправді? А дуже просто: у цього
«пахана», який випадково потрапив до Мукачевого, несподівано вселяється душа
автора і він починає діяти і відчувати, як Мирослав Дочинець, а не як бандюк із
великим списком злочинних діянь за плечима, за котрим невідступно стежить
навіть Інтерпол.

Тож «Лис у винограднику» – роман про самого
автора. Просто він тут діє у різних обличчях. А найперше – в образі Лиса, з
чого і витікає мелодраматична суть усієї книжки. (До речі, лис – вкрай
феноменальна знахідка для визначення характеру самого мукачівського
письменника. Бо ж він справді – лис із виноградника. «В натурі, братело!»).

 

ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЗАПЕРЕЧЕНОГО

Але все вищесказане не свідчить про те,
що роман – кепський. Навпаки: «Лис у винограднику» – твір небуденний, яких в
сучасній українській літературі вельми бракує. Окремо слід відзначити віртуозне
володіння словом Мирослава Дочинця. Не мова, а насолода.

Якраз мелодраматична суть «Лиса у
винограднику» робить його успішним для широких читацьких верств. Література
середньої полиці в Україні слабо розвинена. Андрій Кокотюха підрахував, що за минулий
рік видано всього десять-двадцять (!) українських детективів. І це на
книжковому ринку, який охоплює 20-30 мільйонів читачів. Мізер! Крапля в морі!
Приблизно така сама картина у нас і з іншими популярними у світі жанрами.

Тож роман Мирослава Дочинця має всі
шанси стати в народі популярним і зробити його ім’я відомим читачами усієї
Україні. Тим паче, що за книжкою вже готується «радіосеріал» на українському
радіо. Мукачівська кримінальна «мильна опера» розпочинає похід у світ… 

 

м. Ужгород

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!