Отямтеся! Чи здатні ми чути мудрих?

200

Схаменіться!

            Будьте люде…

Т. Шевченко

 

Сьогодні у читацьких листах зі шпальт україномовних газет, як і в слухацьких включеннях на радіоканалах, усе частіше, гучніше і
навіть одчайніше лунає адресоване всім і
кожному: «Отямтеся! Схаменіться!
Опритомнійте!».

Прийти до тями для нас нині означає передусім усвідомити
своє реальне становище: «Народ ми чи багатомільйонна маса наймитів?» – запитує
Василь Захарченко. Опритомніти – означає звернутися до тверезої і безпощадної
національної самооцінки і самокритики. На її необхідності свого часу наполягав
Іван Франко; у «Листі до галицької молоді» він закликав своїх адресатів
пізнавати Україну в її реальному культурному стані, не заплющуючи очей на її
громадські болячки. Сьогодні до такої ж самокритики закликає Іван Дзюба і
переконує, що без неї самоочищення спільноти, а відтак і її самоорганізація,
нездійсненні.

Автори цих закликів добре розуміють гостроту історичного
моменту, відповідальність очікуваного вибору і разом з тим глибоко відчувають
духовне знесилення, апатію, масове уникання громадянських обов’язків,
соціальний песимізм, моральну втому, замішану на розчаруванні, байдужість
широкої громадськості, знову перетворюваної в маніпульовану електоральну масу,
а з іншого боку – зростаючу агресивність зденаціоналізованої частини населення.

То ж чи докличуться? Чи будуть почуті?

Це сакраментальне питання не раз поставало в нашій історії.
У травні 1897 року редактор «Буковини» Осип Маковей поставив його тогочасній
українській громаді. Він був стурбований втратою у поспільстві здатності чути
своїх мудрих, зважувати їхні думки, хоч якими б прикрими для спільноти
вони  були. Того разу йшлося про Івана
Франка, про Франкову жорстку і навіть жорстоку, але справедливу, на думку Маковея,
оцінку стану української громади. Франкові боліло від того, що серед своїх
сучасників він бачив багато безхарактерності, «дріб’язковості, вузького
еґоїзму, двоєдушності і пихи». Від того, що його спільнота «обважніла,
незграбна, сентиментальна, позбавлена гарту й сили волі, так мало здатна до
політичного життя на власному смітнику, а така плідна на перевертнів
найрізноріднішого сорту». І в її історії Франко знаходив мало «прикладів
справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові».

Ці інвективи, як відомо, виголошені Франком в
автобіографічній передмові до польськомовної збірки оповідань «Галицькі
образки» (1897 р.), можуть і нині служити взірцем національної самокритики. Як
і Маковеєві докори сучасникам.

Солідаризуючись із Франком, обстоюючи його рацію всупереч
обуреному галасу «патентованих патріотів», Маковей звертався до питомої
громади, «загіпнотизованої партійними газетами», громади, що цінувала «загально
втерті фрази» і «не сумнівалася в непомильності отаманів, не порушувала
господарки кліки» і волав: отямтеся! Він іронізував над прихильністю публіки до
порожніх і «бездушних формулок патріотичних» і її схильністю «обтинати ті
голови, що вистають понад голови загалу». Він демонстрував фальш тієї любові до
народу, що «робить народ ідолом», тоді як «маса народу все ще мало що більше
свідома, як тому 200, 300 літ».

Про здатність нашої спільноти до політичного життя О.Маковей
каже наступне: «Різні змагання народні в минувшині не довели до пожаданого
результату; народні рухи руйнували вправді устрій суспільно-політичний, що
розминався з народними ідеалами справедливості й добра, але на місце їх народні
маси ніколи не вміли збудувати такого устрою, щоб їм відповідав». Як не згадати
тут демонстрацію нашою спільнотою своєї сили взимку 2004-го, а відтак
нездатність організуватися для тривалої продуктивної дії. Як зауважила
О.Пахльовська, момент народного здвигу так і не став процесом глибинних
перетворень.

Що стосується лідерів, то їм, на думку Маковея, не
вдавалося, очолюючи історичні здвиги, організувати спільноту і спрямувати її
зусилля в потрібне русло. Та й визначити останнє, запропонувати перспективні
«нові форми суспільно-політичні» їм часто було не під силу. Тому й по
«тисячолітніх пробах» маємо «те саме».

«Патентовані патріоти» разом із носіями «жолудкових ідей»
закидали Франкові, що той ганьбить власний народ перед ширшим світом. Маковеєва
відповідь на ці закиди звучить не менш жорстко, ніж Франкова критика: «Коли
нарід не соромиться перед широким світом показувати свою нездарність, коли
нарід терпить спокійно таку тьму ренегатів, як у нас, то нехай не соромиться,
коли його ставлять на позорище». Одне слово, не треба жаліти спільноту більше,
ніж жаліє вона саму себе.

І завершує свою статтю на захист Франкової позиції О.Маковей
закликом: «Не Франкові придивляймося і дивуймося, а пригляньмося собі, чи варто
нас любити. Се не буде песимізм, зневіра, то буде се давно русинам (українцям.
– Авт.) захвалюване, а вічно занедбуване пізнання себе, без котрого калікуємо
вже тисячі літ».

Майже одночасно з Маковеєм цей сковородинівський акцент на
самопізнанні відтворив для молоді з гуртка Лесі Українки громадівець Микола
Ковалевський, наголошуючи, що треба підтримувати і стимулювати національне
самопізнання народу: «Коли ми зараз, не гаючись, і то завзято, не візьмемося до
роботи, то за 20 літ Україна буде трупом».

Через десятки літ безпощадний Є.Маланюк відкривав українцям
очі на їхню хронічну недугу малоросійства, яку перед тим В.Липинський
діагностував як хворобу бездержавності. Вона, на думку Маланюка, ускладнювалася
відсутністю самостійної політичної волі та слабкістю раціонального мислення,
занехаянням історичної пам’яті і національної гідності, браком відповідальності
й дисципліни… Поет В.Пачовський продовжив перелік національних вад. Ми, писав
він, «мусимо… випалити білим залізом з душ жовтаву ненависть до себе, зелену
зависть до успіхів товаришів, синю злобу легковаження творчих одиниць, чорне
інтриганство, білий до смерти егоцентризм, сіру безвільність, безбарвну
безідейність, блакитне собі-панство, фіолетне рабство супроти чужої, а червону
бунтівничість супроти власної влади».

Долання цих немочей вимагає тривалої постійної і
наполегливої духовної роботи всієї спільноти, а передусім її культурної
верстви. Та нині наші інтелектуали переважно цураються громадських справ,
уступивши публічну царину штатним клоунам від політики. Одні не ризикують
залишитись непочутими, інші не спромоглися на громадянське самовизначення; одні
бояться замазатись політикою, ще інші втратили соціальну чутливість. І не можна
не спитати: невже ми такі злиденні інтелектуально і апатичні соціально, що
харизматичних публічних інтелектуалів можемо перерахувати на пальцях однієї
руки: від Івана Дзюби до Євгена Сверстюка і – назад – від Євгена Сверстюка до
Івана Дзюби?

У геополітичній ситуації, коли підтвердження міжнародних
ґарантій Україні, що опинилася в сірій зоні безпеки, стало необхідністю,
ініціатори відповідного звернення запропонували сорока знаним українським
інтелектуалам підписати його (набралося все-таки чотири десятки потенційних
виразників сумління нації!). З них погодилося підписати звернення тільки 29.
Решта елітарно вмила руки. Але ж справжня еліта не боїться відповідальності.
Вона здатна оглянути сучасність з погляду вічності, а тому не уникає справ,
яким судилося навічно залишитись у пам’яті нащадків.

На початку переломних 90-х Є.Сверстюк писав про стан
українства: «Сам народ… духовно заглушений, релігійно й національно
здичавілий, а в результаті – збайдужілий до самого себе».

Ніколи не ухилялася від національної самокритики Ліна
Костенко. Згадуються її рядки тридцятирічної давності:

 

…Латають своє
дрантя. Їдять свою квасолю.

Хропуть, і ремиґають,
і прагнуть насолод.

І що їм всім до того,
що корчишся ти з болю?

Щоб так страждать за
нього, чи вартий цей народ?

Та після цієї гірко докірливої строфи – просвітлене
усвідомлення-прочуття власного обов’язку перед Вітчизною та історичної місії –
без відмови від тверезої оцінки своєї спільноти:

 

Але ж, але ж, але ж!..
Народ не вибирають.

І сам ти – тільки
брунька у нього на гіллі.

Для нього і живуть, за
нього і вмирають,

Ох, не тому, що він –
найкращий на землі…

 

Тут нема й тіні, кажучи словами О.Маковея, песимізму і
зневіри, як не було їх і в словах Івана Франка, якими він завершував свій
обвинувачувальний акт власній спільноті: «…руський народ, хоч він і
гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, хоч і сьогодні він
бідний, недолугий і непорадний, все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз
ширших масах жадобу світла, правди і справедливості і до них шукає шляхів.
Отже, варто працювати для цього народу і ніяка праця не піде на марне!» Чи
дослухаються нині до цього Франкового імперативу ті, від кого в першу чергу
залежить майбутнє нації? Чи збагнуть свою відповідальність перед спільнотою і очистяться
переживанням вини перед нею?

Чи почує заклик «Отямтеся!» широкий український загал і
збереться з силами долати обставини і власну байдужість?

А чи величний  2004-го
народ стане знову безголосим населенням і обиратиме владу шлунком («капуста
головата»), а не серцем і розумом?..

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!