Кожен
має свою історію знайомства з книгою та автором. Ігор Померанцев, російський
письменник-дисидент і радіожурналіст, котрий 1978 року емігрував із СРСР, а
останні роки проживає і працює у Празі на радіо «Свобода», приїхав у Івано-Франківськ
презентувати свою книгу віршів та есеїв, які вийшли в перекладі українською
мовою. Вірші перекладали Іван Андрусяк та Діана Клочко (окремі вірші подані в
перекладі Мойсея Фішбейна та Марка Бєлорусца), есеї переклала здебільшого Діана Клочко. Книгу супроводили передмова
Юрія Андруховича і післяслово Діани Клочко.
Не
скажу, що презентація була довгоочікуваною і яскравою (бо що таким сьогодні
може бути, хіба світовий апокаліпсис?!), але сам автор виглядав європейським
денді, високоінтелектуальним і мудрим, котрий знає собі ціну. Це було видно по
тому, як Ігор Померанцев читав свої вірші та есеї, як слухав переклади у
виконанні Діани Клочко, як відповідав на запитання, – спокійно, напівіронічно,
інтеліґентно. Тільки декілька моїх запитань дещо вибили його з колії: що для
нього означає національне? іронізуючи над минулим, сучасним і майбутнім, чи
легко іронізувати над могилами предків? назвавши себе у виступі квазіросійським
письменником, це як і куди?
Склалося
так, що Ігор Померанцев добру частину свого життя прожив у Чернівцях (з
п’ятирічного віку і до закінчення університету), а потім були Київ, Лондон,
Мюнхен, Прага. Можливо, тому Ігор Померанцев на моє запитання: «Своєю батьківщиною Ви називаєте
Середземномор’я, жили у Чернівцях, цьому глибинному осередку жидівської
культури на радянському просторі, зараз розриваєтеся між Лондоном і Прагою, то
де Ваш питомий простір, у якому чуєтеся своїм?», відповів: «Отут. Книга,
література є моїм простором»…
Померанцева
важко сприйняти і зрозуміти без періоду радянської дисидентщини і жидівської
культури Чернівців. У всьому, що він говорить і про що пише, є легке відчуття
снобізму інтелектуала і втомливої вищості європейця. Померанцев свідомий того,
що це наслідки європейського життя і виховання: «Не батьківщина, а чужина допомогла мені стати тямущою людиною. Дякую,
вітчизно! З твоїх рук я отримав винарну легкість, і нею готовий поділитися з
тобою» («Червоні й білі», с.224).
Все,
що Померанцев говорить про Україну, є справедливим і об’єктивним. Напевне, він
є одним із найукраїнськіших сучасних європейських інтелектуалів, по-своєму
закоханих в українську історію, культуру і мову: «На терезах вічності фрикативне «г» переважить усі носові французької»
(«News», с.147); «Україна в російському сприйнятті уявляється чимось
позачасовим, безісторичним. На рівні побуту, мови, матеріальної культури,
врешті, фольклору – Україна в російській свідомості існує. На рівні історії –
відсутня» („Фантастичне у ранній прозі Гоголя», с.151); «‹…› ця майже рідна
мова не давалась мені. Вона була живою. Значно пізніше я зрозумів, як можна її
опанувати: любов’ю» («Спомин літа», с.175); «Україна – tabula rasa. У тому і
перевага, і слабкість. ‹…› Недомовленість, недоробленість, незавершеність у
всьому. ‹…› Я сподіваюся, що жоден український поет ніколи вже не напише рядка
«на нашій, не своїй землі». Та якщо не скористаються, – звинувачувати нікого,
окрім самих себе» («Птаха над Дніпром», с.226,227); чого вартує коментар
про Стефаника до статті про Гоголя: «Найкращий
український прозаїк Василь Стефаник не бароковий і не орнаментальний – тому й
найкращий» (с.174)…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Його
розвідка про Гоголя («Фантастичне у
ранній прозі Гоголя»), за глибиною проникнення у внутрішній світ цього
письменника є однією з найкращих. Її можна поставити у ряд з міркуваннями
Васілія Розанова, цього антипода і вічного опозиціонера Гоголя. А есеїстична
рецензія на «Словник вітрів» Леоніда Проха ще й підкреслює надзвичайне відчуття
мови у Ігоря Померанцева. Недаремно на форзац книжки винесено цитату Петра
Войля, з якої я наведу останній фрагмент: «В
империи русского языка подданый трех империй Игорь Померанцев чувствует себя
уверенней всего». Мабуть, у контексті цього пояснення треба сприймати і
розуміти міркування письменника про перспективи пізнання російського
письменника в Україні: «Можливо, й
нинішні українські діти будуть погано розуміти російську. Особисто мені так
думати боляче. Бо я прагматичний, я письменник, і прагну, аби мене читали
якомога більше. Що ж, нехай прочитають бодай у перекладі. Я не ворог тим
гуцульським дітям, котрих у Карпатах учив англійської та російської чверть
століття тому» («Спомин літа», с.176).
Особливе
захоплення у Померанцева Чернівцями, «містом-дисидентом» в радянському
культурному та ідеологічному просторі («Czernowitz.
Спогади потопельника»), з його брендовими іменами європейської культури
Паулем Целяном і Розою Ауслендер; містом – «допотопним
австрійським євреєм», на диво не позбавленим українського культурного
елєменту: «Ми з батьком часто гуляли
містом, і він мені нишком показував талановитих українських письменників:
Володимира Бабляка, Романа Андріяшика. ‹…› Лише потім, у 1972 році, коли я
переїхав у Київ, заморожений страхом, Київ після українських зачищень, я
зрозумів, які гирі носили Бабляк та Андріяшик, і чому вони рано вмерли»
(«Czernowitz. Спогади потопельника», с. 182). Навіть Прага, місто, в якому
останні п’ятнадцять років живе Померанцев, не викликає у нього таких
сентиментів («Прага очима російського
поета з Чернівців», с.196-203; переклад О.Бойченка).
Наскрізне
відчуття книги (віршів та есеїв), – зовнішня та внутрішня свобода! Сам
Померанцев, яко людина практична, віддає перевагу не якійсь там ефемерній
свободі, а реальній, яку можна помацати, яку можна вдихати: «У ці хвилини я зрозумів, що нічого
прекраснішого за свободу – у найпрямішому, поверхневому, зовнішньому значенні –
немає, і що міркування римського вільновідпущеника Епітекта про внутрішню
свободу – лише гра розуму, гра слів. Мені захотілося торкнутися свободи рукою»
(«Із сімейного альбому», с.138-139).
Автобіографічний
контекст книжки (віршів та есеїв) додає не лише інтимности, а й достовірности
оповіді. І автор є не тільки героєм цих оповідок, а й персонажем, у чому теж
віддає собі відлік: «Я не письменник, а
персонаж. Персонаж книги про Прагу. Так мені й треба. Я – автор, що вигадав
масу персонажів. Я був зарозумілим щодо них, і ось тепер мушу поплатитися за
це: я сам став персонажем у Празі» («Прага очима російського поета з
Чернівців», с.203).
Що
стосується віршів Ігоря Померанцева, то я цієї верлібрової традиції
(американської) не сприймаю. Хоча сама фактура вірша Померанцева сливе
досконала. Мене, яко громадянина і читача, влаштовує його громадянський чин і
зміст. Бо Померанцев є тим автором, який розширює твій культурний простір. Чи
як з подібного приводу сам автор писав: «Книгами
чіткого задуму насолоджуєшся лише тоді, коли справді розумієш їх» («Фантастичне
у ранній прозі Гоголя», с. 152). Іронічний підтекст, моментами сарказм,
надзвичайне чуття мови, чітка громадянська позиція, без надмірного і показового
геройства («Вілєн Павловіч сказав мені
відверто: // – Ви ж не є неврастеніком, як Плющ. // Вам навіть експертизи не
треба. // Ви – нормальна інтеліґентна людина. // Нічого, крім табору в
Мордовії, вам не світить. – // Мені аж
від серця відлягло»), – а ще наскрізний часовий діалог із самим собою, –
частина віршів написані 1978-го, інші – 2008-го… Своєрідні теза і антитеза, де
синтезом є читацьке сприйняття… Хоча треба відзначити, що публікація самих
віршів без есеїв не тільки би програла в ідейному сенсі, а взагалі була би мало
зрозумілою. Бо це контекст історичний, що, власне, доповнює спогадово-ностальгійний
контекст есеїв Ігоря Померанцева.
І
насамкінець, попри патетично-захопливу передмову Юрія Андруховича і до всього
ще й дещо запобігливе післяслово Діани Клочко, я погоджуюся і сприймаю висновок
обидвох «покликаних» спопуляризувати доробок Ігоря Померанцева на українському
просторі, – цей жидівсько-європейський простір з його вільним летом думки і естетичною вишуканістю мови потрібен
українцям не тільки через наскрізну симпатію до українства, а ще й тому, що цей
досвід, – перефразовуючи самого Померанцева з його есею про Гонту: «Гонту скоріше забудуть українці, ніж євреї.
Останнім він потрібніший» («Вулиця Гонти», переклад Івана Андрусяка; с. 193),
– потрібний найбільше українцям. І в
цьому розумінні Ігор Померанцев – перший український письменник, який відкриває
нам світ єврейства крізь призму української історії, у якій обидва народи
об’єднує не тільки доля «переміщених», а й перспектива тих народів, які спільно
можуть змінити хід світової історії.
м. Івано-Франківськ