…Поранений, зруйнований наш університет, стікаючи кров’ю, продовжував навчати, виховувати, волонтерити, воювати, організовувати наукові конференції, підтримувати міжнародні освітні зв’язки, надавати допомогу освітнім закладам, учням, батькам, вчителям в єдиному на прифронтовому сході України освітньому Сковорода-хабі.
Але біда прийшла від Міністерства освіти, звідки ми її не чекали… Свої завжди б’ють прицільніше, бо знають, куди бити. Міністерство має намір об’єднати наш педагогічний сковородинівський університет із класичним каразінським університетом, читайте ліквідувати педуніверситет, який має високі рейтингові показники, формує світоглядну проукраїнську площину не лише прифронтового Харкова, деокупованих територій області, а й всієї України…
Найжахливіша після другої світової війни російська агресія проти України вбиває не лише захисників України, а й цивільне населення, зазнають насилля від російських окупантів навіть діти. Російсько-українська війна руйнує будівлі, стирає з лиця української землі міста, містечка, села й хутори. Російські окупанти свідомо, як вони акцентують, з метою денацифікації б’ють прицільним вогнем, ракетами по житлових багатоквартирних і приватних будинках, школах, дитячих садочках, закладах вищої освіти, театрах, музеях, по всіх цивільних об’єктах, які окреслюють українську ідентичність.
«Демілітарізація і денацифікація» України з боку росії торкнулася й пам’яті українського барокового філософа Григорія Сковороди. Так, у ніч проти 7 травня 2022 року, року відзначення на державному рівні 300-річчя від дня народження українського барокового письменника, філософа Григорія Сковороди, прямим влучанням російської ракети був знищений Національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди у Богодухівському районі Харківської області. Снаряд влетів під дах будівлі, спалахнула пожежа. Вибух і вогонь знищив усі приміщення музею, але якимось дивом, яке неможливо пояснити раціонально, вцілів серед руїн пам’ятник Г. Сковороди, що до обстрілу стояв у вестибюлі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вночі з 5 на 6 липня 2022 року ракетами, запущеними з території Російської Федерації, був ущент знищений один із навчальних корпусів Харківського національного педагогічного університету, який носить ім’я Григорія Сковороди, але знов якимось ірраціональним способом, перебуваючи в епіцентрі вибуху, вцілів пам’ятник українського гуманіста.
Пам’ятники, що вціліли, ніби підтверджують тезу Г. Сковороди про світ, який ловив його, але так і не спіймав ні своїми принадами за дочасного життя, ні тотальним випаленням української землі російськими загарбниками після смерті філософа, улюбленим біблійним сюжетом якого була містична історія Лота, що завдяки своєму прагненню свободи від гріха вижив у спаленому до тла місті Содом.
Сучасна Україна переживає якоюсь мірою подібний содомський сюжет. Український народ, звільняючись від кількасотрічної московитської окупації, саме зараз виходить з-під впливу імперських шовіністичних наративів Росії. Хтось на цьому шляху, прагнучи свободи, завершує формування української ідентичності, а хтось, шкодуючи за радянськими кайданами, що обмежували або й знищували будь-яке проявлення свободи, озирається на «совкове» минуле й перетворюється на соляний стовп, як дружина Лотова. Орієнтиром на цьому складному шляху суцільних випробовувань є розтлумачена українським бароковим екзегетом Григорієм Сковородою містична історія праведника Лота, який, прямуючи в майбутнє, до свободи від гріха, ні за чим не шкодував, не озирався в минуле, і його дружини з її прив’язаністю до старого життя, яка була сильнішою за страх втрати синергійного єднання з Богом, з істинністю, до якої можна наблизитися лише в процесі пізнання, що, зрештою, і є шляхом звільнення від гріха. Щоб пізнати істинний смисл написаного, екзегет закликає проникнути всередину біблійного тексту, уподібнитися старозавітним образам і розчинитися в тому тексті.
Містичне збереження пам’ятників Григорія Сковороди серед вогню й руйнувань, завданих будівлям російськими балістичними ракетами, відсилає реципієнта за відповідями й поясненнями до його втаємниченої літературної спадщини, осердям якої є концепт свободи, запозичений автором із Біблії.
Не зважаючи на те, що Г. Сковорода за своє життя не написав жодного філософського трактату, присвяченого темі свободи, науковці подекуди називають його світоглядну позицію філософією свободи. На думку М. Поповича, більш вільної людини в житті й творчості, ніж Г. Сковорода, годі й шукати, бо головним принципом митця була не позірна відмова від усіх світських цінностей, а зухвала незалежність особистості, яка сама обирає собі своє призначення та майбутнє.
Сковородинська модель практичної екзегези Біблії передбачала тлумачення образу справжньої людини як мікрокосму, духовного світу, створеного Богом, у який Він вклав часточку Себе і яку наділив свободою вибору. Її прагнення до свободи, свободи від гріха Г. Сковорода вважав вищим даром, благом людини, головною метою і мірою її життя, а «дух свободи» безпосередньо пов’язував із Богом.
Переконання Г. Сковороди, що кожна людина завжди мусить дбати про свою індивідуальну й внутрішню свободу, вербалізоване автором у девʼятій Пісні: «Так и мнѣ вольность одна есть нравна,/ И безпечальный, препростый путь./ Се моя мѣра в житіи главна./ Весь окончится мой циркуль тут». «Вольность» (свобода), утверджена Творцем, обовʼязково приведе до спокою і душевного миру, а значить до щастя. Поза сумнівом, йдеться про ідеєю внутрішньої свободи людини, яка звільняє особистість від принад і тягарів дочасного матеріального світу, серед яких автор дванадцятої Пісні називає надання переваги міського життя над життям «дубрави», відпочинки на морі, дорогий вишуканий одяг, ситість, війни, загарбання чужих земель, карʼєризм, нові науки, які творяться поза здоровим глуздом. Автор наголошує на важливості духовних цінностей, зокрема свободи, в дочасному житті людини.
Один із найбільш вагомих сковородинознавців, професор Л. Ушкалов свободу називав сутністю життя Г. Сковороди: «Ідеться не лише про його науку – ідеться про його спосіб існування, бо навіть славетна автоепітафія нашого філософа “Світ ловив мене, та не спіймав” – то не що інше, як радикальний маніфест свободи», який також можна розглядати як один із маркерів ментальної карти українського народу. Саме цю радикальну модель свободи Григорія Сковороди в контексті ментальної концепції свободи українців намагалися знищити рашисти, поціливши ракетами не у воєнні об’єкти, а в музей філософа і в педагогічний університет, що носить його ім’я.
Нині, коли точиться кровопролитна війна з російськими загарбниками, які зазіхнули не лише на територію України, але й на свободу всього українського народу, стало зрозуміло всім, що вага сучасної інтерпретації концепту свободи у творчості давнього українського філософа Г. Сковороди зросла в рази.
Харківський національний педагогічний університет ім. Г. Сковороди, зазнавши руйнувань, стікаючи кров’ю, не припинив свою освітню діяльність. Ба більше, він і надалі сприяє багатовекторному глибокому вивченню спадщини барокового гуманіста, популяризації його ідей.
Рашисти знищили лише стіни, які ми обов’язково відбудуємо. Їм було невтямки, що університет – це не будівля, яку можна зруйнувати й знищити навчальний заклад. Університет – це і науково-педагогічний колектив з величезним досвідом роботи й височезним фаховим рівнем кожного працівника, і потужні наукові школи, і наукові розробки, дослідження, публікації, і розгалужена мережа різних методичних об’єднань, і різновекторні міжнародні зв’язки, і школи України, де працюють наші випускники, і розвинений волонтерський центр, який допомагає не лише ЗСУ, а й громадянам, дітям деокупованих територій, і ще багато, багато чого іншого…
І, найголовніше, наші студенти, які, навчаючись, навчають, які формують українську ідентичність, починаючи від колиски в дитячому садочку, які власними прикладами виховують патріотів, формують українську націю, воюють за свободу України, віддаючи найдорожче – власне життя й здоров’я. На жаль, уже 33 сковородинівців полягли на полі бою з російськими загарбниками, відстоюючи свободу й незалежність України. На вшанування пам’яті героїв-захисників України в університеті у 2016 році було відкрито меморіальну аудиторію, у 2019 – пам’ятний знак «Козацький хрест», у 2021 – інсталяцію «Історія Нескорених».
І все це відбувається в контексті вчення про свободу, любов, щастя, самопізнання, сродність українського барокового гуманіста Григорія Сковороди. У такий спосіб науково-педагогічні працівники, студенти й аспіранти тішили себе й тамували свій біль, переконували самих себе, що після перемоги України наш університет відбудуємо й розвинемо, що він і надалі буде сковородинівським брендом Харкова…
Пригадаймо фразу, яку приписують Отто фон Бісмарку: «Війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священики». Звісно її не варто розуміти буквально. Йдеться про унікальну роль вчителів і священників у становленні нації та в процесі державотворення. На жаль, досі в Україні духівництво переважно московського патріархату, тому основною професією під час війни, а особливо після нашої перемоги має бути професія вчителя, який дбатиме про формування української ідентичності, про відродження травмованих війною душ маленьких українців, про надолуження освітніх втрат молодого покоління, про формування монолітної української нації… Інакше за що ми воюємо, гинемо тисячами?
Рашисти від самого початку чітко усвідомлювали визвольну, націотворчу й державобудівничу місію вчителя в Україні, тому й влупили ракетами по навчальному корпусу Харківського педагогічного.
Поранений, зруйнований наш університет, стікаючи кров’ю, продовжував навчати, виховувати, волонтерити, воювати, організовувати наукові конференції, підтримувати міжнародні освітні зв’язки, надавати допомогу освітнім закладам, учням, батькам, вчителям в єдиному на прифронтовому сході України освітньому Сковорода-хабі.
Але біда прийшла від Міністерства освіти, звідки ми її не чекали… Свої завжди б’ють прицільніше, бо знають, куди бити. Міністерство має намір об’єднати наш педагогічний сковородинівський університет із класичним каразінським університетом, читайте ліквідувати педуніверситет, який має високі рейтингові показники, формує світоглядну проукраїнську площину не лише прифронтового Харкова, деокупованих територій області, а й всієї України…
Якщо педагогічні університети пооб’єднувати з непрофільними чи класичними університетами, вони втратять свою унікальність, тоді хто буде формувати українську націю, хто буде дбати про відновлення української ідентичності, хто фахово буде навчати дітей у школах. Не зможе будь-який фахівець, навіть найвисококласніший, передати знання дітям, не знаючи специфіки педагогіки й дитячої психології.
Розумію, що не від хорошого життя приймаються такі непопулярні, а іноді й невиважені рішення. Кошти, особливо під час війни, відіграють важливу роль в питанні виживання держави, але ж «не хлібом єдиним» живуть нації, є такі сакральні коцепти, які не мають матеріальних відповідників, які не придбаєш за всі гроші світу, але саме духовні цінності визначають майбутнє країн, саме за них нині гинуть тисячі кращих синів і доньок України.
Було б справедливо не заважати цим двом потужним освітньо-науковим осередкам України в прифронтовому Місті-Герої Харків сумлінно виконувати свою роботу, формувати нову особистість з високим фаховим рівнем, з осердям української ідентичності, з глибоким усвідомленням патріотизму, найвищої цінності людського життя – свободи.
До того ж, Харків ніколи не буде повноцінним без брендів ХНПУ ім. Г. Сковороди та ХНУ ім. В. Каразіна. Цим двом потужним вишам не тісно в прифронтовому Харкові. Роботи на освітній, науковій, інтелектуальній, виховній нивах вистачить обом університетам.
НаталіяЛевченко,
доктор філологічних наук, професор,
професор кафедри української літератури
та журналістики імені професора Леоніда Ушкалова
ХНПУ ім. Г. Сковороди,
академік Академії наук вищої школи України