Остерігайтесь здійснення бажань

163

Пам’яті Друга

 

Піщаними дюнами пляжу западали
сутінки. Праворуч злітала в небо ажурна арка пішохідного мосту. Легенький
вітерець бавився із зеленіючими гілками верболозу, небо ще ясніло в очікуванні
перших зірок. На протилежному березі западав у сон красень Київ, у щедрій
буйноті каштанів ще палали свічки суцвіть, у присмерки неба Володимир возносив
важкий хрест, набережна мерехтіла вогниками пролітаючих авт…

Хащі верболозу здригнулися,
худенька дитяча фігурка виринула звідтіль і незграбно посунула, ледь
похитуючись, до краю води. Поволі увійшла в темну воду, й ось уже над світлою
голівкою зімкнулися легенькі хвильки…

 

***

Лікарня для вчених, майже порожня
напередодні дня Перемоги, западала в сон. У палаті з незайманими двома ліжками
старіюча струнка ще жінка з оспалим обличчям й залишками колись буйного
рудуватого волосся готувалась до сну. Палав тремкий вогник свічки в склянці.
Задавнений відчай дорогих утрат… Тьмяне 
світло колись відчайдушно-веселих карих очей… Травми спини й голови по
наїзді автівки (на зелене світло!.. Напередодні Майдану!..). Боже милосердний,
невже життя – таке живе, таке бурхливе, сповнене болю, сподівань, щасливих
митей! – зникає у прірву небуття?! Чому б йому не пройти ізнов цю довжелезну
дорогу в протилежному напрямку – від старіння до появи на світ, а там уже,
змалівши, щезнути?…

Щось ніби перемкнулось, на мить
запало чорне Ніщо, полум’я свічки різко хитнулось і згасло. Втрачаючи тяму,
вона поринула у провалля безпам’ятства. Виринаючи із тьмавіні, вчула слова, що
вкарбувалися в пам’ять: «Обережно з мольбами, вони інколи збуваються…».

***

Три лікарняні тижні нарешті
добігли кінця, давній родинний лікар був задоволений перебігом лікування
(«Добре понад очікування!»), вона відчувала живильний прилив сил і призабуту
вже спрагу активної дії, скучила за редакцією, за світлим високим вікном, де
злітав у небо ажурний «місток закоханих» киян і киянок із безліччю замків на
поручнях, за манливою даллю задніпрових просторів під осяйним небом, за
дружньою редакційною родиною – переважно «мавок» (редактор-бо звався Лукаш), за
огромом статей, книжкових новинок, презентацій, мобільних дзвінків з усієї
України, а то й зарубіжжя, зливою віршів, подій, думок і задумок,
новин-новин-новин…

…І за задавненим болем дорогих
утрат…

***

– Як ти посвіжішала, підтяглася –
схудла чи що? – зустріли її на роботі. І зірвались – полетіли дні, ночі, тижні,
місяці, роки… Пружнішали стегна, наливалися пишні груди, легшала хода,
яскравішали губи, виблискували очі, розсипався трелями сміх, кортіло раптом
заспівати на повен голос або, минаючи ліфт, бігцем злетіти на третій поверх,
рвонути двері редакції й кинути щирий «Привіт!» – друзям, письмовому столу,
заваленому рукописами й листами, небу у вікні, майбутнім подорожам любою
Україною і світом, друзям, Йому, коханому…

Стоп! Друзі по-колишньому
відходили на вічний спокій, навколо буяла молода, незнана стихія, що нібито й
сприймала її, дивовижно помолоділу, але непроникна стіна незникаючої пам’яті
втрат не давала спокою ні душі, ні серцю. Усе швидше переходила вона в дедалі
молодші кола колег, усе глибше западали в душі сутінки. Невтримні забави,
веселі мандрівки, мерехтлива зміна облич, речей, слів, новин із цілого світу,
буйство інтернету, політична безнадійна коловерть зі зміною облич, заяв,
голослівних обіцянок, погроз озивалися невпинно зростаючою порожнечею душі. Усе
це вже було – колись давно…

А купа дедалі молодших
залицяльників почала дратувати й пригнічувати своєю буденністю…

У вирі живого життя вона
почувалася самотньою, ніби загубилася в буйних лісових хащах, висвітлених
сонцем, омитих дощовою водою, озвучених щебетом, свистом, тьохканням,
шерхотінням, шелестом, дзюркотом, дзвоном, рефреном «ку-ку» осамотілої зозулі.

Із пам’яті невмолимо вислизали
чулі слова, теплі доторки, пристрасні обійми, довірчі звіряння, затиралися
довгі вечори й опівнічні клятви, змовкав його незабутній голос, що вимовляв
таїну його душі, а тепер лише висвічувалися нескінчені тексти на яскравому
екрані комп’ютера… Це першочитання щойно народженого слова – що може бути
щиріше, інтимніше, неповторніше, дорогоцінніше!..

Його рвучка хода, могутня й
водночас граційна злива рухів у шалі танку, злет вороного волосся в коловороті
звабного вихору мамби чи твісту; вільний лет на махновській тачанці у Гуляй-полі,
заворожуючий речитатив несамовитих пісень під акомпанемент вірних друзів з
улюбленого тодішньою молоддю «Мертвого півня» у Києві, Львові, Варшаві, по всій
Україні;  натхненна організація
незабутнього письменницького круїзу від Одеси до Тессалонік; нескінченні дебати
про розвиток новітньої української літератури – імена, імена, імена, злива
імен; плани створення альтернативної письменницької спілки – АУП, що в 90-х
втілилися в життя під його президентством; і цей неймовірний блиск щирих і
водночас хитромудрих циганських очей…

Який безмежний світ – без Нього!

Який пустельний…

Нестачає руху, звуків, барв,
сміху, Слова…

Яким завеликим став білий світ…

***

Поверхня води ледь бриджила там,
де щойно зімкнулася над дитячою голівкою… Десь озвалося жабеня, ніби прощаючись…
Місяць збайдужіло завис над лінивим плином тепліючої нічної течії… На піску в
напрямку до кромки води ледь проступали де-не-де сліди непевних дитячих кроків.

Лікарня вчених. Травень 2010 р.

__________

 

* див. : «Кур’єр Кривбасу», 2010.
– № 250-251( вересень-жовтень). Юрко Покальчук «Син вітру», Олег Покальчук,
Валентина Вега «Амок»(вірші).

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!