Остання фронда Якова Зайка

234

До 75-річчя Героя Небесної Сотні Якова Зайка
Ім’я цієї людини, відомого громадського діяча, Героя Небесної Сотні, журналіста, публіциста, політика невід’ємне від історії Житомира і України. Адже саме з його ініціативи у співпраці з однодумцями та соратниками Житомир виявився в кінці вісімдесятих років ХХ ст. в епіцентрі боротьби з агонізуючими компартійним режимом. Вже тоді заклались підвалини нашої Незалежності.
Саме роль Я. Зайка в тих буремних подіях є особливою. Він тримав на своїх плечах основний організаційний тягар ГО «Громадського фронту сприяння перебудові Житомирщини», редагував газету «Голос громадянина», у ВР України був членом комісії з питань гласності та ЗМІ, в подальшому опублікував серії книг «Верховна Рада України», «Літопис державотворення», «Незалежність України», «Парламент» та ін. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ст., Почесною грамотою ВР України.
Ця знакова подія якось загубилась через напругу Східної війни. Бо коли Україна стікає кров’ю у жертовності кращих своїх синів, коли у розпачі матері та дружини з молитвою до небес шукають прихистку їхнім освітленим душам, то все інше міліє.
А в предтечі цієї трагедії був Майдан, дихав полум’ям барикад, мільйонним суголоссям супроти злодійської хунти, яка привласнила собі право зробити з національного багатства «зеківський общак» з межигірським «паханом» на чолі.
І знову жертовність на алтар свободи і гідності українців – «Небесна Сотня». З когорти Героїв – Яків Зайко, палкий житомирянин, народний депутат України І-го скликання, серце якого розірвалось під час звірств «беркутівців» над мирним протестним Майданом.
Так уже життєпис розкидає свої мітки: у минулому році сповнилось чверть віку його дітищу – Громадянському фронту сприяння Перебудові Житомирщини. До сорому наших краян ці переломні історичні віхи в історії нашого міста лишились майже непомітними. Про них згадували лишень у приватних розмовах, побіжно, з якимись пересторогами.
Те, що мало б стати гордістю Житомира, його візитівкою в новітній історії української демократії, опинилось на задвірках безпам’ятства.
Парадоксально, але детонатор того «провінційного» вибуху народного супротиву комуністичній системі пульсує і через два десятки років нашої Незалежності. Імена Ярошинської, Зайка, Мельничука, Сугоняки, Конобаса, Резніка, Хамайдюка, Костюкевича, Петрівного, Куника, Любченка та багатьох інших житомирян такі ж «незручні» (а декому й відверто несприйнятні) донині. Я не зустрічав жодного сучасника тих карколомних, т.з. «перебудовних» подій, які б сприймались і підтримувались беззастережно. У кожного ятрило щось недомовлене, іноді суперечливе – поряд з ейфоричним захопленням нуртували гіркі розчарування. Про сучасну молодь взагалі немає що казати: для них та Житомирська революція щось на зразок terra incognito. Чому ж так сталось? Хто був зацікавлений у тому, щоб правда про житомирських відчайдухів і невиправних романтиків фокусувалась лишень у кривому дзеркалі?
Сьогодні навіть важко пояснити той провінційний феномен житомирського політичного вибуху. Правда, підґрунтя для цього намивалось багаторіччям. Як не як, а Житомир на той час мав серйозний економічний потенціал в еквіваленті промислових підприємств союзного значення: завод «Хімволокно», найбільший у Європі льонокомбінат, завод верстатів-автоматів, «Електровимірювач» та ін.
І те, що в анналах історії СРСР іменується епохою брежнєвського застою саме через спад виробництва в промисловості, дуже боляче вдарило і по житомирянах. Уже тоді гарцював дефіцит на найнеобхідніші товари, розкручувалась інфляція. Політика гласності та перебудови, започаткована новим генсеком Михайлом Горбачовим, тільки підливала масла в полум’я. Перед людьми відкрилась кривава прірва компартійного безчинства, правда про жахливі репресії, голодомори, всесилля т. зв. партноменклатури, злиденність і зазомбованість радянської людини.
Тож поява публікацій житомирської журналістки Алли Ярошинської в центральних виданнях: газета «Известия» – «Исповедь провинциального журналиста», «Босиком по битому стеклу», газета «Правда» – «Фельетон … в корзине» стали для Житомира справжньою сенсацією. Хоча, як на сьогодні, йшлося про речі тривіальні: імітацію перебудови т. зв. місцевою партноменклатурою, економічні зловживання господарчої еліти, підкилимовий розподіл квартир в новобудовах і т.п. (Ніби варто було чекати чогось іншого в умовах злодійкуватого компартійного диктату).
Але для тих, хто вдавав із себе «слуг народу», це дійсно було шоком. Зажиріла житомирська бюрократія не могла навіть оговтатись від такого ляпасу та ще й від кого? На «неугодну» сміливицю розпочалось справжнє цькування, винюхування подробиць особистого життя, колективні «протести» працівників газети «Радянська Житомирщина», де працювала Ярошинська. Незграбні спроби загасити полум’я інформаційної бомби тодішнім обкомом КПУ, очолюваним В. Кавуном, обернулись всесоюзним скандалом. Житомир потрапив в епіцентр уваги союзних ЗМІ, телебачення. Небачена річ у тихому провінційному Житомирі: протестні мітинги почали збирати десятки тисяч людей.
Що ними рухало? Цікавість, довгоочікуване відчуття свободи чи бажання «насолити» своїм партійним поводирям? Принаймні, віддамо належне, енергетика т. зв. «екстремістів» з Житомира, їхня безкомпромісність і відчайдушна сміливість сіяли зерна надії на радикальні зміни у суспільстві. Покращення життя, очищення від злочинного минулого в самій компартії. Адже мало хто передбачав, що СРСР та його керівна сила КПРС – лише колос на глиняних ногах. Без перебільшення, мотором і натхненником житомирського антикомуністичного прориву був журналіст і громадський діяч Яків Зайко. Його соратники склали гідну команду, стихійний громадський рух зорганізувався в ГФСП (Громадянський фронт сприяння Перебудові), а Алла Ярошинська, завдяки своєму лідерському хисту, неповторній харизмі набула слави ледве не місцевої Жанни д’Арк (і це без всякого сарказму!) Бо подальші події, її нечуваний тріумф під час обрання народним депутатом СРСР по Житомирському територіальному виборчому округу №446 (90% голосів виборців! Єльцин у Москві набрав близько 80%) – вагоме тому підтвердження. І це в умовах гегемонії ще радянської виборчої системи, фактично на голому ентузіазмі команди Зайка-Ярошинської. Це дійсно, за висловом житомирського письменника Євгена Концевича, «було справжнім дивом».
Я був би не до кінця відвертим, якби не зауважив на ще один вагомий штрих: люди, які вершили т. з. житомирську революцію у передчасі розвалу СРСР і заборони КПРС, були різних переконань і поглядів. Їх єднало бажання змін, очищення, протест проти тоталітаризму. Але з часом шляхи розходились. Інколи навіть вчорашні однодумці опинялись по різні сторони політичних барикад.
Тому й не варто дивуватись, що сьогодні Алла Олександрівна Ярошинська має власну позицію щодо подій на Україні. І, можливо, не зовсім приємну для її колишніх прихильників.
Натомість Яків Якович Зайко свою останню свічку спалив на Майдані, як Герой, як палкий патріот України і великий Громадянин Житомира. Ми в боргу перед його світлою пам’яттю. Тому ряд громадських організацій нашого міста, громадські діячі, письменники, журналісти, науковці, колишні його соратники ініціюють присвоїти його ім’я школі №8 у Житомирі, де він навчався і звідки розпочалась його буремна громадсько-політична біографія.
Указом Президента України від 21 листопада 2014 р. №890-2014 Якову Яковичу Зайку присвоєно звання Героя України.
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!