До 80-ліття незабутнього поета Тараса Мельничука
Василь РЯБИЙ
Закінчення. Початок у чч. 18, 19, 20
Останні два-три роки Тарас дуже мало їв. Він не міг терпіти різкий запах харчів, особливо чогось смаженого. Його це дуже нервувало („Чому людина повинна їсти, могла би тільки пити! А в світі всі біди від того, що не вистачає харчів”). У кишені він завжди тримав загорнутий у папір шматочок хліба, щоб можна було „занюхати росинку”, спожиту з кимось на пару. Харчувався поетичним хлібом. І коли був настрій, він міг навіть прочитати букет експромтів, написаних вночі. Іноді не дочитуючи їх, роздаровував слухачам. Бо це були експромти (відкривав творчу лабораторію: „ Старий вовк вночі бігав по білому снігу та й трохи капав кров’ю по ньому”), і читав про те, що „ у камерах тюрем злочинці карні А я, некарний, у білій лікарні”, про те, що „ ой боже мій боже впала ненька-Україна у червоні рожі ра-дуй-ся!”, звертався до Господа: „Не вбий ні наяву ні в сні мій край мій біль мій рай дай царство і малій Чечні і мого серця не вбивай”, просив: „пробачте мені дзвони не обсипайте вогнем за те що я червоним лечу конем”…
Заформлював волебажання майже у всі поезії, до такого образовираження з громадянсько-політичним наголосом його тягнуло магнітом, він нічого не міг вдіяти, хоча знав, що це вже вчорашній день. Мріяв про іншу систему поетики, означену модерним пошуком самовираження. А тема волі не покидала з перших кроків, її він потужно озвучив свого часу в межах методу соцреалізму, зокрема, в поемі „Осанна”, маючи на увазі країни, що позбуваються колоніального гніту: „В мовчанні заціпли уста.– Волі! А над всім – дуже схожий На розп’яття Христа До рушниці прикутий воїн.– Волі! Шикуються літери у листках – Свідки терорів і воєн.– Волі!..”. Зашифровував волепорив у цикл монологів „Леся”, та не важко було знайти ключ до розгадки авторського задуму, хоча прикривався епіграфами Лесі Українки, скажімо, з її вірша „Коли втомлюся я життям щоденним”: „Що бачу я в далекому просторі? Прийдешність бачу я, віки потомні”. Досить прозорий, невибагливий текст:
Стократ вже віяв легіт волі.
А легіт був, а воля – ні.
Стоїть невільниця-тополя
Закута, як залізо, в сніг
Стоїть, як зойк. Як меч. Мов клич.
Немов молитва битви… Чи покори?
Ніхто того народу не поборе,
Що породив Шевченка й Січ.
І майже повністю оптимістично стверджує, не позбуваючись непоетичної прямолінійності: „Не висхне – дасть новітній зріст Залізнякам, пісням калині… Не стане нас, не буде нас, Та буде – Україна на Вкраїні”. Явний опір вчорашньому стандарту життя, який виразно проявився в „Чазі”, а сьогодні не має тієї сили ефекту, сміливості голосу, визрілого в час геноциду, тоталітарного ідеологічного ярма. Знято злободенність, хоч залишається факт актуальності визволення з-під неволі, хоча неволя буває різна, бо можна потрапити під диктат недорослі, що прикривається тризубом, і втратити радість відчуття державного суверенітету, тобто поховати живу свідомість громадянина, здатного на протест в ім’я власного гордого, незалежного „я”. Можна й досі бути ув’язненим в буденну схему будь-якого виживання, вщерть до рабства, і не збагнути: останню краплину світла віддай, лише б не допустити до розчарування і неволі ближнього.
(„шукаю україни на вкраїні а україна в відні”).
До розпачу Тараса доводило зациклене відродження духовності, що у певній хвилі збилося до одного, як він зауважив, – шевченкопоклонства, а чи точніше – шевченкоідольства. Страждав. Жахався:
– Збирають гроші, мільйони карбованців на пам’ятники Кобзареві, причому погані пам’ятники, окрім кількох, називають співцем знедоленої нації. А тим часом народ голодний, темний, не всі встали з колін, хоч дехто з виразників народного болю поквапився проректи, що встали всі. Та ліпше дайте зібрані гроші жебракам, побудуйте їм житло, то це буде вияв любові Шевченка до простого люду, бо перетворитеся в тих клятих панів, яких таврував Тарас Григорович. Потрібно бути справжнім паном своєї душі, бо що з того, коли на кожному кроці бовваніє Тарасовий бюст?!.
Мовчимо. Потріскують цигарки. Синювато-жовтий дим закриває обличчя Князя роси. Кашляє. Йому заборонено палити, та хіба послухає цей до краю впертий чоловік? Таке враження, що ніхто ніколи ним не міг покерувати, не давався на собі їхати, був незалежним, мав свою думку, з якою треба рахуватися, вимагав уваги і поваги. Вродився з загостреним чуттям соціальної справедливості, а простіше мовити – людської. Народився поетом, якого дав Бог, щоб його ламали, нищили, створювали йому труднощі, ями, петлі всі і вся. Хто хоче мати справу з учорашнім зеком? Надіслав рукопис поезій у видавництво „Маяк”, працюючи після тюрми на одеській залізниці. Ясна річ, „зарізали”. Та не насмілився звертатися по допомогу ні до одного гранда з літеліти, яка нудилась, але пописувала собі твори, з чого харчувалася, й плекала мрії про те, що настане чудова мить, коли випустять з тюремних застінків всіх митців і дозволять їм усе. І тут справді чудо: газета „Прикарпатська правда”, в якій волею долі опинилася письменниця Наталя Черченко, бо її чоловіка призначили начальником обласного комітету держбезпеки, докладає зусиль, щоб зняти засторогу до Тараса, і друкують його вірші. Цьому також сприяв відповідальний секретар Івано-Франківської організації Спілки письменників Павло Добрянський, який подарував зі свого плеча поетові пальто. Однак дехто з колег лякається з ним спілкуватися, щоб не запідозрили. Мельничук розповів, що не впустив до хати переспати колишній друг, якому, здається, не було чого боятися, бо водив дружбу з „конторою”, щоб, як пояснював, захищати місцевих вільнодумців: боявся, може, там за Тарасом „хвіст”. Не кляне Тарас і цього перестрахувальника: значить, страшну дію має страх, від чого притьмом вмикається інстинкт самозбереження.
(„І оточили мене незнайомі дерева незнайомі камені ріки і люди… і хмари були не такі як у мене на батьківщині і світ висів на павутинні золотим горішком ліщини ходили вовчі жовна і люди людей мололи в лютих жорнах з смерек і з хмар на мене капала кров і було мені страшно по небі чорнобиль ішов” – з циклу „Міражі на червоній межі, або на червонім ножі”).
– А ти зі мною не боявся балакати, Славку, – теплом сяють вічі Мельничука навпроти поета Ярослава Дорошенка в приміщенні Івано-Франківської письменницької організації. Поруч Мирослав Аронець і Олександр Смоляк, поодаль Петро Осадчук фліртує з Неонілою Стефурак, Галина Турелик тихо говорить з Василем Лесівим і Ярославом Ярошем. Князь роси всіх обводить проникливим лагідним поглядом, зупиняється на замисленому Степанові Пушику біля Богдана Бойка, Миколи Яновського і Павла Добрянського, й знову дивиться на Дорошенка і повторює фразу „чомусь не боявся”.
(„Вам сумно? Мені – також? Танки тіло моє прасують, Танки мене колесують, – Танки ж!..”).
І про тих, хто не боявся, а серед них поетеса Ніна Гнатюк, про яку Тарас згадував з особливою зворушеністю, бо розраджувала душу в’язня, рядком-двома лікувала ностальгію за волею, він не забував її добро щомиті. Як не пам’ятати друзів, що не дали пропасти в терновій прірві дороги? І тоді, коли вручали премію в Палаці культури (крикнув у мікрофон „встати, суд іде”, деякі люди в залі таки встали, зреагувавши на дієслово наказового способу), очі друзів були перед ним. І тоді, коли, наздогнавши Президента Кравчука, міцно тиснув йому руку („Йой, то така ручка пухкенька, як тісто, мало не розтиснув!”), бачив задоволені очі найближчих. Таки є Бог на світі, є. Бог є і є зоряний час художника. І закономірні втрати, і таки при житті поціновані здобутки. Хоч тієї премії „дерев’яними купонами” було мов кіт наплакав („Двічі пішов до ресторації та й по премії державній. Київ дорогий, це не Коломия”). У когось залишив диплом, знак Шевченківського лауреата, наче звільнився від цієї ноші слави („Вершина? Можливо й так. А хтось давно на цій вершині, а його не бачать, документа не дають. Все це марнота марнот”).
(„Я бог я бавлюсь країнами людьми сльозами руїнами віддаю заміж ружу за вогнистого змія-мужа наді мною в зорі жайворонок – син мій чистить незабудками синіми пірце а внизу у кожній травині на денці б’ється Зміїне Серце”).
Згорів рукопис книги „Політ в’язнів”, а може, десь по людях мандрують її поетичні відкриття. А стільки могло би бути збірок, хоч завжди зважав на якість, а не кількість, бо є поети, що мають по тридцять-сорок книжок, а вони наче мертві: не почули їхнього слова або не дослухав себе автор, кожен, зрештою, хай сам у тому розбирається, що сталося, легко збоку судити. Мельничук цього не терпів також. А на визначення одного здібного початківця, що він належить до метафористів, відповів:
– Мені все одно, чи я метафорист чи андерграундист, не будемо порпатися в цьому мотлоху. Відрізняймо словесні вправи від глибокодуховного полотна, най це будуть і два-три слова, і десять слів, лиш би звучали природно, були справді глибокі, неповторні, з новим баченням світу.
І нарікав, що не має де пустити побігати свою пташку, а іншого разу – вовка. Лікарні-трупарні його Музу не надихали. Та, зрештою, творив і в Ценявській лікарні. І слухався народного лікаря. Не смів йому заперечувати, коли вимагав дбати про здоров’я, переймався до нього повагою. І тому знову втік на кілька днів. Привіз з тридцять нових віршів, ввірвавшись, як вітер, у редакцію. Гучно читав, перекладаючи з купки на купку на столі, оцінював самокритично „слабкий”, „цей може бути”, „Ні, оцей кращий”, „е, пусте”. І десь ці твори, як завжди, в когось залишив. Як ніколи не збирав власної бібліотеки. Особливо отримав чимало книжок поезій в Ірпені, коли їхав до Києва по премію в 1992 році. Кожен автор тішився нагодою подарувати йому свою збірку, сподіваючись на підтримку чи увагу. Деякі прочитав з цікавістю, деякі лише перегорнув. Запам’ятав прізвища Ігоря Римарука (зацікавився поетикою), Василя Клічака, Михайла Василенка, Романа Вархола. Тішився прозою Василя Шкляра, вражений до глибини неопублікованими сторінками роману Григорія Штоня. З симпатією ставився до Михайла Пилатюка, Романа Іваничука, Ярослава Довгана, Михайла Григоріва, якого, зізнався, десь і не сприймав („Ну, це еквілібристика”), з благоговінням промовляв ім’я Василя Герасим’юка. А Івана Малковича, редактора „Князя роси”, називав своїм другим батьком, бо той виграв змагання з цензурою, хоч змушений був перейти з „Молоді” у видавництво „Веселка”, зате в книжку потрапила низка новаторських сміливих віршів. І обурювався тим, що пішла на зламі часу навала графоманії, літературщини різного штибу. Не сприймав рядків без енергетики душі (говорив: „Або я вже геть ідіот, або не втямлю, навіщо вводити в текст масу невиправданих термінів? Це для роботів?”). І не часто, але нестерпно критикував себе за політичну заангажованість (роздумував: „Це тяжіє наді мною. Не годен цього позбутися. І переважно так мене сприймає читач, окрилений ідеєю національного розвою. А нині треба бути поетом нової доби, шукати нову естетику світо-відображення. Та, врешті, Рильський в своїй „Голосіївській осені” не в новому вимірі? А Микола Вінграновський в „Поезіях”? А Роман Кудлик в поемі „Зелені радощі трави” сприймається й сьогодні чудово. А ось один шанувальник творчості Мельничука, помітив Тарас, зумів прилаштуватися, Нобелівської премії хоче. Але й добре, що він є, краще на його тлі інших видно”). І прикушував язика („Най простять, що перемиваю кісточки”). І вибачався („Не взяв дарованих книг з собою. Куди, коли не маю ні кола, ні двора”).
Тарасові найбільше пощастило, як в коломийській ратуші зайняла крісла друга влада, а народним депутатом України обрали впливового головного просвітянина Павла Мовчана, який зустрівся з Тарасом. Про що двоє поетів говорили, Мельничук змовчав. Він був окрилений, заряджений віталістичною енергією.
Павло Михайлович попросив можновладців підшукати квартиру бездомному поетові, вічному мандрівникові. Тут і підклав своє плече заступник міського голови Василь Глаголюк, який вникнув у суть справи. Люди, які зайняли однокімнатну квартиру Мельничука, вимагали виділити їм окреме житло. Тому домовилися з Тарасом, щоб тимчасово поселився в квартирі під числом 11, де мешкав інвалід, який загинув у автокатастрофі. Житловий будинок на вулиці Січових стрільців, неподалік залізничного вокзалу. Саме тоді опублікувала газета „Вісник Коломиї” заяву голови регіональної партії зелених В. Кушнірчука, у якій він звертався до нового коломийського уряду, щоб негайно надав хворому, знеможеному блуканням Мельничуку житло.
Пізніше Кушнірчук розповів таке:
– Прокидаюся вранці-раненько, чую – хтось під вікнами ходить. Роса як горох. А Тарас мокрий, волосся вкрилось сріблястою вологою. А очі світяться чорним вогнем. Що є, питаю. Сичить: „Що? Та я гірше собаки, тварі. Собака буду має, йому дають їсти якусь кістку. А я? Що я? В кінці городу твого спав”. Кажу: „Заспокойся, Тарасе, тихенько, мама спить. Чому не постукав?” Він: „На тому світі заспокоюся. А не стукав, щоб маму не будити”. І тут Тарас різко змовк, закурив. Підійшов до зеленого куща з восковими різьбленими листочками, якого називав неопалимою купиною. Бачу, розпогоджується його лице. Гладить, пестить листя і невдовзі говорить: „Певно, такого деревця нема у всій Коломиї. Яке воно дивне, свіже, оригінальне”.
Давньому приятелю Князь роси згодом подарував свої міцні шкіряні черевики, які власноруч підкував чотирма химерної форми обцасами, щоб в зимі не падав, чим Кушнірчук дивувався, гордився і хвалився: „Сам метр української поезії в цих черевиках ходив!”
(„Холодно голодно та мама ні разу не дорікнула мені за те що я не кінь – (конем можна було би привезти дровець поліно щоб нагріти хату і Україну)”).
Десь Мельничук трохи дитинів, бо подідів. Рухався повільніше, називав себе стомленим конякою, що погубив підкови, та вряди-годи ще пролітав стрімголов, начебто гнався за невловимою субстанцією. Він так і сказав на літературному вечорі в Чернівцях 1993 року, який показували по буковинському телебаченню, що „краду в Бога метафору”. А за пляшкою пива (любив пити тільки з пляшки) зізнався, що якось закралася в мозок авантюра – забажав пробити діру в сонці (сповідався чи каявся: „І сказав я йому: „Слухай, я це зроблю”. І пробив. І що я наробив? Кинув виклик вогню вогнів. Відтоді страждаю. Палить мене, а я гашу росою. А сонце росу виїдає”). І це вже був майже готовий вірш, тільки занотуй. Хвилі поезії іноді заливали його і треба було уважно слухати, не перебивати, бо сердився: „Хай виговорюся, бо будуть мені монстри лізти в очі”. Що це означало „монстри”, важко вгадати. Можливо, галюцинації. Дивовижні були стани поетової психіки. Сидимо надвечір в його притулку, несподівано Князь роси, який себе жартома любить приповідати в різних варіантах „я цар гір, потоків, смерек, роси, зір і псів”, піднімає застережливо долоню, заплющує вічі й протягом п’яти хвилин безперестанно повторює „вж, вж, вж, вж, вж, ж, ж, ж, в-в-в, жв-жв-жв”. Мовчить, опісля розплющує одне око і запитує: „Чи думав ти про це? Звуки, звуки, вібрації. Кожен звук по-своєму впливає на мозок. Можна звуками лікувати. Можна заговорити біль, загоїти рану. Так і вірш: або лікує, або вбиває”.
(„Серце місяцем повне світить тополя квітуча томлюся знічев’я у світі а то – все прекрасне й минуче).
Одного сірого ранку Тарас появився у видавництві „Світ”, що відкрилося на базі редакції „Агро”. Припалив цигарку, відірвавши жовтий фільтр, і сказав, що написав би роман на сто сторінок, аби тільки хтось притягнув магнітофон чи диктофон.
– Знаєш, деякі вірші записала моя добра знайома Ірина Броніславівна Том’як, за що їй дуже вдячний. Не бачу читати й писати. А на магнітофонну стрічку я би наговорив, лиш би мене зачепити в розмові. Я таке розповім, що світ такого не чув.
Це мав би бути роман з вуст. Про що? Не казав. Поквапився на пошуки техніки. І чи наговорив на плівку, чи ні, ніхто не знає. Таємниця пішла з ним у найдовшу дорогу.
Не вірив собі: безвихідь. Вже знав: помилково не потрапив в онкодиспансер. Лімфатичні вузли збільшилися на тілі, як горіхи, потім стали такі, мов половинки яблук. Лікарі перешепталися, дали хворому ліків. Тарас відчув полегкість і попросився на день іменин, на Тарасія, до пані Том’як, в хаті якої йому подобалася чистота, а її увага приносила розраду.
Затишок. Шелестять сторінки блокнота. Князь роси пише послання поетам нового тисячоліття „Псалом, Ісусе”. Напружує останні зусилля, ще красивим почерком довершує кілька образів. Зустрічає гостей, але вже в його очах дотліває іскорка життя.
Везуть до лікарні, вільне ліжко в кутку. Березень, прокидається природа. Душно. Просить дочку Ярославу відчинити кватирку. Про дочку, яка вдруге одружилася і мешкає в Івано-Франківську, він майже нічого не розповідав. Сказав лише, що вродлива. Дуже тішився внучкою Лесею, яка в майбутньому назве синочка, Мельничукового правнука, Тарасиком. Задоволений був зятем, кандидатом юридичних наук Михайлом Ославським. І завжди чомусь мовчав про свого сина десь в одній з областей. Можливо, тепер його і згадував, дихаючи оживаючим весняним повітрям. Та це була болюча таїна.
Тиша. Пані Ірина кладе у вазочку підсніжники, первоцвіт, шафран і фіалки – найулюбленіші квіти Мельничука. Тарас милується їхніми свіжими кольорами. І засинає. А Ярослава шепоче, що „тато найдужче закоханий в пробудження весни, березень – місяць, що кликав його фантазію у лет”. І таки зманив неспокійного мандрівника вночі, 29 числа 1995 року о другій годині 45 хвилин, у човен через ріку Стікс, де все не так, як на землі.
(„Березень – склодув надуває днів слоїки безові”, „А в березні так хочеться сніжинок й сміху. Кажу я: смійтесь, наче бриндушки”, „І березень з грудей калини Зими холодний вийме ніж”, „Благословен той Час, коли утведжується березень у бруньці, в думі і насущності усій”.– Зб. „Чага”; „А добре мені із осінню, Хоч ліпше – таки із березнем”, „І березня з серця не вибити, і серце не вбити”– зб. „Із-за ґрат”).
Воістину кожен поет від Вседержителя – ясновидець, пророк. Більше тут нічого додати. Це непоодинокий факт, коли митці вгадували час своєї кончини, навіть місце. Та одного не міг передбачити Князь роси, смерть якого вразила поцінувачів таланту, скільки йому витешуть домовин. А їх припало на душу аж три. Першу поспіхом зняли з взірця на підприємстві, не завваживши, що труна з деревностружкової плити. В подушку набили не вати, оскільки це дефіцит, а дрібної дерев’яної стружки. Занесли в фойє Коломийського драмтеатру, де Мельничук був якийсь час завлітчастиною, а вночі перекладали тіло в дубову домовину. Та виявилось, що на всяк випадок виготовили ще й третю спочивальницю. І ці факти поквапливості чи заповзятливості не полишали опівночі мої думки при рівному полум’ї свічок в узголів’ї поета. Це була погана прикмета (невдовзі померло двоє людей, з якими добре знався поет, один з них – ЗЗ-річний коломийський маляр Андрій Шпак, який називав Тараса духовним татом, заявив, що йде за ним). Щось моторошне закрадалось у розмисли про тимчасовість життєшляху. Поодаль куняло кілька мужчин. Той, що з рудою бородою, художник з Прокурави, приятель Тараса, читав Кафку, незважаючи на мерця (на похороні він ніс важкого хреста, від якого ніхто не хотів звільнитити, хоч той падав з ніг). Решта то розплющували, то заплющували очі. Я вийшов на поріг драмтеатру. Сіріло, закручувався в небі сніг, що невдовзі опустив свою довжелезну накрохмалену штору, яку ворушили постаті Тарасових родичів, подрімавши на його новій, так і не обжитій квартирі. За ними появилися коломияни, керівники міста й району, приїжджі – письменники з Івано-Франківська й Києва. Розпочався похоронний мітинг. Мов краплі воску чи пелюстки обмороженої білої троянди, спадали на землю скорботно-реквіємні слова. Хтось прочитав співчуття від Спілки письменників, телеграму від Дмитра Павличка: „Пробач, Тарасе, що був слабшим за тебе”. Похоронна процесія рушила до коломийської церкви і звідти автобусами до уторопської. А там дерев’яним возом домовину повезли селом на стрімку гору, де колись стояла родова хата Мель-ничуків, та з вогнем подалася в небо. Тут Князь роси заповів себе поховати. Плакала трембіта в густий мокрий снігопад, що глушив покривалом перший весняний квіт. Люди, ковзаючись, мурашками виповзали на вершину, наближаючись до неба. Проказав своє священик. Упали на труну тверді грудки землі. Зависочів хрест.
з мертвими
нелегко розмовляти
коли у мене
такий місяць
коли у мене
така хата
коли у мене
така мати
(Зб. „Князь роси”)
Чи хотів він останні дні видіти когось? У тублікарні – лише окремих. Серед них був і я. Тарас, знаючи мого збитошного вірша з альбомчика Ромчика про кулю з Ліверпуля, знайшов сили навіть пожартувати, коли показав на тілі вузлуваті метастази: „Гуля з Ліверпуля!” А ще він побачив, наче свого двійника, мольфара Нечая з глибини Карпат, котрого привезли машиною. Піднявся до нього, легенько обняв, чаруючись яскравим гуцульським вбранням, і на останньому зусиллі потряс руками: „О, гори, гори. Карпати…” Здається, опісля цього він пішов назавжди, запрошений в небесну келію на тривалий спочинок. І якщо вірити якійсь релігії, то через сто років Тарас вродиться, тільки не пам’ятатиме про минуле життя. А якщо він вийшов у вищий світ, то йому нічого вертати на земну твердь, їй залишив свої загадкові поезії, сповнені гарячої любові до рідної Гуцульщини, бо ніщо він так не любив, як її. А ще був самітником. А ще був ком-панійською людиною. Подобались йому негучні застілля. І як пив воду з джерела, то так, щоб напитися. І як падала йому в око краса, то око розцвітало найекзотичнішим промінням.
Це був поет, який обрав дорогу терну, а вона його. Хоч не завжди був ідеальним, зриваючись на крутих її звивинах, але мандрував до обрію в шуканні майже неможливих у земному світі споріднених душ. Мені уявилось, він на хвилю повернувся з незримого шляху, аби переконатися, чи жалкують за ним. А втім, чого повертатися, коли прийшов у обійми своєї Матері, „коли у мене така хата коли у мене така мати”.
м. Коломия
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал