…Зрозумівши, нарешті, наскільки катастрофічно Ю.А. не
римується з U.A., автор збірки «Моя остання територія», презентованої на
цьогорічному Форумі видавців у Львові, вдався у своїх виступах до рятівної
«федеративної» фішки. Після чого можна вже скільки завгодно відпекуватися від
власних заяв щодо того, як ти не збирався відділяти Донбас і Крим від України –
ці заяви все одно зафіксовані в інтерв’ю УНІАН. По-друге, ще задовго до ескапад
Юрія Андруховича, який віднедавна, зневірившись у попередньому чинному
президенті, явно грає у команді одного з президентів не-чинних, чи пак
опозиційних, автор цих рядків уже розводився щодо подальшої долі сучасної
західноукраїнської літератури.
Отже, ще на початку 1990-х років наголошувалось на тому, що «прозахідна» творчість учасників
«івано-франківського феномену», відрізняючись від східноукраїнського письма,
схильна розбещувати тамтешні смаки своїм незбагненним «екзотизмом». І що
«месіанізм» івано-франківського люду, екстрапольований на східні терени нашої Літератури, змушує
переосмислити значення культурної федерації, зокрема з уваги на численні
«цісарсько-королівські» девіації з поля суто галицької школи письменств, які
підносились до рівня високої літературної, засмічуючи абсолютно відмінні за
своєю культурною ментальністю осередки слобідської духовності. Тому літературі
західноукраїнського регіону, як мовилось у вищезгаданих 1990-х, природніше було
б розвиватися у зворотному, західному напрямку – польському, чеському,
угорському (далі навряд чи стане стилістичної снаги), аніж крокувати легким
шляхом на ще не спаплюжений Мазохом та Іздриком літературний Схід.
Хай там як, але, крім сучасних «федеративних» прагнень
окремих творчих індивідів, існує ще таке явище, як метафізика ландшафту, в яку
легко втрапити, відвідавши батьківщину вищезгаданого «івано-франківського
феномену». Загалом Івано-Франківськ – цілком компактне місто, принаймні в
літературному плані. Майже всі тутешні культурні пам’ятки, про які вам треба
знати, знаходяться на одній, дуже центральній вулиці, яка спершу називалась
Липовою, потім зазвичай імені Леніна, Сталіна, Гітлера, а тепер ось знову –
імені Тараса Шевченка. На ній вам покажуть і будинок Спілки письменників, що
стоїть дещо осторонь магістральної забудови, і двоповерхову хатинку Юрія
Андруховича, ціну на яку в кількасот тисяч євро вам повідомлять місцеві
доброзичливці так само нібито зверхньо, але насправді залюбки.
Що ж до основної «живої» літературної пам’ятки
Івано-Франківська, то, на відміну від представників якогось іншого
літературного регіону, Юрій Андрухович мешкає тут постійно, щоразу повертаючись
зі своїх мандрів до рідного міста. Донедавна знайти його тут було складно.
Пригадується, на початку 1990-х років до міста, сторожко роззираючись, завітали
тодішні харківські поети-студенти Сергій Жадан та Ігор Пилипчук з гурту «Червона
Фіра». «Вас Римарук прислав?» – гримнув до прибульців на той час уже Патріарх
Бу-Ба-Бу, сидячи з похмілля в капцях на босу ногу побіля під’їзду свого ще
далеко не центрового помешкання. Так, дейкують, літературний Схід дізнався про
існування як літературного Заходу, так і міста Станіслав (назва
Івано-Франківська у 1939–1962 рр.), і зокрема про «івано-франківський феномен»,
чия слава в’їхала на «Червоній Фірі» вищезгаданих юних поетів у слобідське
підсоння сучукрліту. Жадан продавав по вісім гривень роман «Перверзія» Ю.
Андруховича, а Пилипчук – завезений контрабандою Іздриків журнал «Четвер».
Між іншим, саме Юрко Іздрик, автор поетичного циклу
«Станіслав і 11 його визволителів», долучився до ширшої трансляції «івано-франківського
феномену», оскільки його «часопис текстів і візій» назвою «Четвер» був
неофіційним речником цього непересічного явища. Натомість першим, хто затишний
схрон славних анахоретів з суцільними геніями обізвав «станіславським
феноменом», а не, скажімо, прикарпатською школою поезії, івано-франківським
центром прозаїків, чи там
західноукраїнським літературним альянсом, був саме Володимир Єшкілєв –
укладач «Малої української енциклопедії актуальної літератури» (МУЕАЛ), а також
автор низки концептуальних розвідок, авантюрних романів і збірок поезії. Його
самоназви на кшталт «селянський синдром», «тупість енциклопедична» чи
«берегинізація» і «некрогероїка» ще довгий час дратуватимуть наше, зазвичай
радянське літературознавство.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Утім, чудових подразників у цьому романтичному місті
чимало. Наприклад, типово західноукраїнську двомовність Івано-Франківська, як
будь-якого культурного центру з радянським минулим, свого часу затвердила
російськомовна антологія «Ткань и ландшафт», упорядкована тим таки Володимиром
Єшкілєвим, а також україномовний «Цех поетів», зібраний Олегом Короташем.
Незламна народність цього краю надійно підтверджена творчістю Степана Процюка,
колишнього учасника поетичного гурту «Нова дегенерація» 1990-х рр. і нинішнього
члена патріотичної «Іншої літератури», а також непохитним ґрунтівством критика Євгена Барана.
Радикально-традиційного, хоч і віртуального коріння тримається тутешня
«премордіальна» формація «Мезогея» під керівництвом Олега Гуцуляка, а відверто
ліберальні, хоч і деміургійні цінності сповідує вищезгаданий «білінгв» Володимир
Єшкілєв. У місцевій художній галереї висить картина вкрай мобільного Юрка
Іздрика в стилі Магріта чи навіть Кіріко, а в культовому видавництві «Лілея-НВ»
працює редактором невиїзний і не менш культовий поет Ярослав Довган. Також
приємно дивує широкий спектр вельми періодичних видань на патріотичну літеру
«п»: «Перевал», «Потяг 76», «Плерома», а також не дуже патріотичний, але твердо
нонконформістський журнал «Кінець кінцем» за редакцією Ростислава Котерліна.
На зустріч з місцевою тусівкою вас запросять до культової
кав’ярні «Петерс», хоч ви, можливо, воліли б побачити той ганделик, де працював
барменом письменник Тарас Прохасько. Утім, до «Петерса» він все одно завітає,
візьме з ваших обм’яклих з такої несподіванки рук фуршетну пляшку горілки і зникне
в ночі. Можливо, до вас заговорить ще яка місцева легенда на кшталт художника
Володимира Чернявського, а чи вас запросять відвідати могилу вампіра, який
донедавна лякав маму Єшкілєва, коли та верталася з роботи, а потім спричинився
до написання її сином збірки оповідань «Інше гроно проникнень і свідчень». Коли
будете фотографуватися на тій могилі з Єшкілєвим і Процюком, то довкола
зазвичай нікого не буде, і лише той самий матусин кривдник-вампір
матеріалізується на цвинтарній алеї, аби було кому клацнути вас утрьох
трофейною мильницею на пам’ять.
Загалом містики у цьому місті вистачає. А також місцевої
міфології постмодерного розливу. «Старий Станіславів повністю складається з
самих лише архітектурних дрібниць – отже, кожну з них я мусив для себе відкрити,
відокремити від загалом невиразного тла і роздмухати її до розмірів міфу», –
свідчить Андрухович в автобіографічному романі «Таємниця». Також знати, що саме
міф створює культурний ландшафт, який, у свою чергу, заповідає «клаптевий»
простір – терен, що живе міфологічними «латками» і вмирає у проміжку між ними.
«Це моя територія, це мій підозрюваний і зневажуваний світ, – замахується на
прибульців затятий постмодерніст Андрухович в есеї «Моя остання територія», –
це я сам, але в мене немає іншого виходу, як тільки боронити цей шматок, цей клапоть,
ці клапті, що розлазяться навсібіч». Ось таку-от маємо розлізлу геопоетику, з
якої нині складається хвалений «івано-франківський» феномен. Склеїти її на свій
ментальний копил – справа рук не самих лише визволителів Станіслава з
однойменного циклу Іздрика.
м. Харків