Осмислення життя

213

Хто ми, звідки і куди йдемо,

як, в ім’я чого живемо і творимо

 

Новий роман Олега Чорногуза «Гроші з неба» –
роман-застереження, роман-крик душі людства, роман-заклик до людства, яке має
зупинитися і отямитися, бо завтра буде пізно.

Це роман і про еволюцію людства. Автор доводить, що в
еволюційному розумінні людство з епохи неандертальців не змінилося. Дух і
рефлекси жадібності неандертальця збереглися в душі істоти, яка прирівняла себе
до подоби Бога. Відтоді люди за великим рахунком практично не змінилися зі
своїми рефлексіями, своєю печерною жадібністю і дикунством, нехай навіть
цивілізованим і від того ще страшнішим. Все залишилося таким самим.  У цьому світі нічого не змінилося –
рефлекторні хапання, лицемірство, нещирість – це ті риси двоногої істоти, що
супроводжують її все життя і є  нічим
іншим, як найбільшим земним гріхом на Землі. Античесноти в істоті, яка набрала
подібність Людини, залишилися незмінними: починаючи від світанку людства на
землі, до його заходу.

Автор роману, ілюструючи сюжет уявними картинками із життя
далекого минулого – з життя начебто неандертальців, каже нам: подивись – ти
такий же в своїй жадібності і злості. Олег Чорногуз робить висновок, що
неандерталець і сучасна людина, яка себе вважає вершиною цивілізації в кінці ХХ
і на початку ХХІ століть, насправді схожі між собою, бо людина сучасна
залишилася на тому ж рівні хижака і ненаситця, що й двоногі істоти давньої
історичної доби. Неандерталець, щоправда, тягнув у свою печеру найбільшу шкуру
мамонта, а наш сучасник тягне в свою «печеру» те, що йому також ввижається
вершиною щастя – «Бентлі» і лантухи грошей.

Виявляється, що ми ні в чому не змінилися. Навіть
наситившись і задовольнившись усім, що ми хотіли мати і маємо, все одно цим не
задовольняємося. Нам усього мало. Ця людська (а чи людська?) ненаситність
призводить людство, її цивілізаційні здобутки до одного – чергової циклічності.
Тієї циклічності, яку людство вже проходило в своєму життєвому існуванні, але
це для нього не стало повчальним уроком. Людство не пішло іншим шляхом, кращим,
а вибрало знову той самий шлях розвитку і своєї загибелі. Його впертість така ж
дрімуча, як і була. Його ніщо і нічому не навчило і не навчить.  Людство йде до своєї загибелі тим самим
шляхом.  

Автор роману «Гроші з неба» стверджує, що світ, народжений
Сонцем, яке подарував нам Бог, загине, охоплений полум’ям, яке спалахне вже не
на Світанку Людства, а на  його Заході. І
це полум’я запалять самі люди на землі на свою ж всеземну погибель.

 На перший погляд
веселий і гротескний роман, з реальними картинками життя як ілюстраціями
земного буття, насправді у своїй глибині-філософії не є таким простим. Світ
ділиться на Добро й Зло, і це потрібно навчитися розрізняти. Якщо перше від
Бога, то друге від сатани, і те і друге постійно живе  поміж нами і ні на мить не залишає нас,
супроводжуючи від дня народження до нашої фізіологічної смерті, у вічному
пошуку одного-єдиного запитання: «А чи є десь Той світ?  Нормальний світ,  без фальші, без лицемірства, без зла і
передчасних смертей і  без грошей – цього
найбільшого людського гріха, що створив його для нас сатана і безкоштовно
передав у руки, щоб ми саме від цього Його творіння прийшли до своєї загибелі».

У романі майстерно показано, що гроші – це Зло, а великі
гроші – постійне Зло. Це Смерть. Неодмінна Смерть.

Автор так само стверджує, що ті, хто призначений для
найблагороднішого – стати матерями землі, спокушені Злом, кажучи по-сучасному –
переформатовуються. Те, що мало стати Добром, стає несподівано Злом. Те, що
народжується у  муках  заради Великої любові, а отже, Життя на
землі, перетворюється в насолоду чи індивідуальну фабрику тієї насолоди і міняє
своє святе призначення – народжувати Життя через муки до Любові, у
легковажність і ненаситну насолоду 
істоти, яка себе називає Людиною, а насправді не є такою, бо з самого
дня народження «перекваліфіковується». Міняє своє вселенське призначення –
народжувати і стає об’єктом насолоди і вже не має свого обличчя. Є лише
предмет. Механічний предмет, який ходить на двох парах шпильок гарних ніг і
тільки. Ніг без душі і серця, хоча із залишками добра, яке не повністю залишило
внутрішній світ цих колись живих предметів. Вони рятують життя істоті, яка
колись називалася Людиною. Людиною без імені, яку рідні брати осліплювали,
вирізали очі, безжалісно катували, накидаючи на холодну голову пекельні обручі
(згадаймо Ісуса Христа з його терновим вінцем на голові) заради свого «я»,
своєї втіхи і своєї насолоди, чи свого нібито 
вічного, а насправді досить тимчасового, як все на землі, благополуччя.
Дві пари шпильок  рятують головного героя
роману, але рятують не заради життя на землі, а заради начебто його насолоди і
свого фінансового благополуччя. Та він уже на цій планеті перенаситився усім,
про що мріяв, він більше не хоче тих фальшивих насолод, він хоче померти, щоб
відповісти на одне-єдине запитання людства: «Чи є все-таки Той у нашому
Безмежжі кращий світ?». Світ без Зла, світ без грошей, світ без фальшивих
цінностей і таких тимчасових насолод. Світ, де всі рівні, і де всі нічим зайвим
не обтяжені, а тільки одним – Справжнім Життям, без заздрощів, без катувань,
без вбивств, без осліплень і без найбільшого зла на землі – нечуваного
багатства, яке тобі начебто дарує Небо, а насправді його тобі підсовує сатана і
сміється з тебе. Сміється, не відпускаючи ані на хвилину. Весь час супроводжує
тебе, спілкується з тобою і сміється з тебе, бо бачить, який ти недоумок
земний, який ти ідіот, що радієш папірцям, брязкальцям, що ти нічим не
відрізняєшся, навіть у наймодніших сандаліях чи черевиках з крокодилячої шкіри,
від дикуна, і отримуючи, як дикун брязкальце, подарунок від Того, радієш і
пританцьовуєш від радощів, втрачаючи голову, і насправді ж твориш не Добро на
Землі, а Зло. Ти знищуєш в ім’я цих брязкалець, в ім’я вселюдської фальші –
грошей і нагород, найголовніше на землі – саму землю. Ти заради цього йдеш до
своєї чергової циклічності, йдеш до вселюдської загибелі і не задумуєшся і не
аналізуєш, насолоджуючись тимчасовою втіхою, яку тобі підсовує Той. Насправді
це не життя розкошів і справжніх втіх, а просто смерть, смерть у кредит, яку ми
добровільно купуємо і тішимося, найчастіше беручи її зі щедрих рук (так ми
гадаємо), які нам підносить на золотій тарілочці Той, щоб у черговий раз
пересвідчитися, чи ми не змінилися і чи ми варті того життя, яке нам подарував
Бог. Не варті, бо  ми й досі живемо
заповітами сатани, покинувши Божественний рай, живемо в тому світі, який нам
подарував Той, підкріплюючи його існування фальшивим щастям і фальшивою і такою
тимчасовою насолодою начебто справжнього життя, а насправді істинної облуди.

Закінчую свій синтез і своє прочитання роману Олега Чорногуза
«Гроші з неба», і мене огортає сум. Я не можу оговтатися від прочитаного, бо
такого твору мені начебто ще ніхто не дарував у цьому світі. Можливо, тільки
Святе письмо, в якому ми ще не розібралися, як слід, залишає у тобі нечуване
відчуття від прочитаного і таку загадковість, на яку ми ще не знайшли відповіді
і невідомо, чи при земному житті знайдемо.

Саме таке почуття у мені несподівано ожило і після
прочитання нового роману Олега Чорногуза: хто ми, звідки і куди йдемо, як, в
ім’я чого живемо і творимо, не розуміючи, що саме і чи саме таким є наше
призначення на цій землі. Хто дасть відповідь? Ніхто не дає. Може, рішення нам
у романі підказує саме Той, тисячоліттями експериментуючи над нами. Може,
тільки Той нам підказує і каже, що ти ж мав колись чисту, білу мазанку на цій
землі, мав оксамитові мальви на живоплоті, мав голубий ставок, в якому
плескалася риба і купався місяць й золоті зорі, 
і все це ти виміняв на звичайний вагончик-побутовку, біля якої вариш на
смолі радіонуклідну рибу і випускаєш слину разом зі шлунковими соками у
найближчому фізіологічному сподіванні отримати те, що ти сьогодні називаєш
кайфом. Кайфом на мить і тільки на мить. Зупинися, оглянься та запитай сам
себе: де все те, що було, і  подивись, що
від того залишилося. А ще поцікався у себе: куди ти, задовольнившись
брязкальцями й кольоровими папірцями, йдеш, за чим і з ким? Ти вже втратив
давно дружину, втратив матір, втратив сина чи дочку, бо ти вже за цією
фальшивою радістю й не пам’ятаєш, хто і коли в тебе був. А чи був? Ти себе
запитуєш і вже на даєш сам собі відповіді, повністю заплутавшись у джунглях
давно нелюдських відносин.

 

 м. Вашингтон, США.    

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!