Оскома від Малишка

232

 

Закінчення. Початок у номері
6

 

А цю анекдотичну
історію про Малишка полюбляють розповідати письменники в Ірпінському будинку
творчості, коли показують молодим колегам хатинку, у якій працював і відпочивав
поет. (Музей би з тієї хатини зробити, та, видно, нікому воно тепер уже не
треба…).

Перебуваючи в
Ірпені, письменники не лише працювали, а знаходили час і для відпочинку:
купалися, ловили рибу, блукали навколишніми лісами, грали в більярд, а вечорами
частенько збиралися в когось у кімнаті і розписували преферанс. Із коньячком,
звичайно, з дотепними анекдотами та розіграшами. Любили “підколоти”
один одного, посміятися, але все те робилося по-доброму, не злобливо, а тому
ніхто не ображався. Одного вечора, під час гри в преферанс, Малишко категорично
відмовився від коньяку.

– Хлопці, – каже,
– все, не можу… уже допився до “білочки”, чортики перед очима
скачуть.

– Та ну, що ти,
Андрію, чортики – то ще не “білка”, – відповів хтось із товаришів.
–  “Білка” – це коли зебра
приходить. От як прийде зебра – то вже кранти. То – Глеваха!

Отак пошуткували,
посміялися, допили пляшку та й розійшлися.

А на господарстві
у будинку творчості був кінь. Білої масті. Підвозили ним  продукти чи 
меблі якісь, чи ще щось. Ручний такий, плохенький коник, вільно ходив по
території, пасся… Письменники його підгодовували з долоні: хто скориночку
хліба дасть, хто грудочку цукру.

От якось після
чергового преферансу з коньяком Малишко подався спати до своєї маленької
хатинки. Стоїть та хатка ще й тепер, щоправда, занедбана, от-от розвалиться. А
тоді то була гарненька, в національному українському стилі хатина. Всі інші
письменники жили в корпусах по кілька чоловік, а Малишкові – на той час уже
класикові – були надані окремі апартаменти.

Ну от, пішов
Малишко спати. А вранці друзі-письменники, купивши заздалегідь кілька пляшок
чорнила, розфарбували білого коня у зебру. Привели його під двері хати і
постукали у вікно. Самі сховалися у кущах.

За хвилину двері
відчинилися і на порозі оніміло закляк Андрій Самійлович. Коли ж оціпеніння
минуло, він поволі назадгузь почав відходити у хату… Привчена до подарунків
“зебра” рушила слідом, подумала, що поет просто забув узяти для неї
шматочок хліба. 

Малишко зайшов у
кімнату.

Зебра за ним.

Малишко обійшов
круг столу.

Зебра за ним.

Малишко задубів
на місці і вже не міг рушити й кроку.

Тоді зебра,
мабуть зрозумівши, що цього разу подарунка не отримає, випорожнилася прямо  на підлогу і спокійно вийшла на вулицю.

За нею вмить
зачинилися двері.

Зрадівши, що
розіграш вдався, друзі поета зробили кількахвилинну паузу, щоб товариш устиг
отямитися, і постукали у двері.

– Андрію, ходімо
снідати!

Тиша.

– Андрію! Скільки
можна спати, чай схолоне!

– Ні, хлопці,
йдіть без мене, – почулося за дверима. – Чогось погано себе почуваю після
вчорашнього.

– Андрію! Не
дурій. Усі ми себе погано почуваємо, а снідати треба.

Тоді двері
відчинилися, і вийшов переляканий,
блідий, як крейда, Малишко.

– Хлопці, мені
кінець… зебра приходила…

– Та ну тебе, яка
зебра?.. 

– Приходила,
хлопці… навіть у хату зайшла… Я кругом столу – і вона за мною…

– Та не
придурюйся, розігруєш нас, пішли снідати.

– Я розігрую? Це
я розігрую?! – не на жарт розхвилювався 
Малишко. Він нагнувся, згріб у пригорщі кінські кізяки і тицьнув їх
жартівникам під самого носа. – А оце ось, бачили? Це я теж розігрую?!

А то ще таку
історію розповідають письменники, які на той час були поруч із Малишком.

На якісь свята до
нас в Україну мала прибути велика, поважна письменницька делегація з Москви на
чолі з Твардовським. Прилітали вони літаком до аеропорту Жуляни. Зустріти їх
виїхала не менш поважна делегація українських письменників на чолі з Андрієм
Малишком.

Після спекотного
дня збиралося на грозу. Наші письменники стояли під накриттям біля виходу на
злітну смугу і очікували посадки літака. Коли той приземлився і заглушив мотори
– з неба, як із відра, вперіщила злива. Московська делегація, прикрившись
парасольками, зійшла з трапу. В цей час один із наших письменників, на якого
авторитет московських гостей тиснув так, що він від хвилювання аж тупцював на
місці, не втерпів і торкнув Малишка за плече.

– Чого ж ми
стоїмо? – запитав здивовано. – Пішли зустрічати!

Андрій Самійлович
подивився своїми розкосими очима на товариша і усміхнувся.

– Та, біс із
ними… Хай самі до нас ідуть…

А чи знають
учителі української літератури, хто така Катерина, якій поет присвятив вірша
“Що було, не згадуй непривітом”? Що ж то за історія така була в
Малишка з Катериною, якій поет “хотів гречковим цвітом напоїти кіс твоїх
янтар”?

Чи розказують
вони учням хоч щось про перше, ще шкільне кохання майбутнього поета? Про юну
обухівчанку Надійку Самофал, яку Малишко називав своєю “золотою
веселкою” і яка після нещасного випадку (упала, їхавши верхи на коні) дуже
рано пішла з життя? Чи розказують вони дітям, що саме до неї звертався поет,
коли писав:

“Ми підем,
де трави похилі,

Де зорі в ясній
далині,

І карії очі, і
рученьки білі

Ночами насняться
мені”?

Ге ж, зовсім
іншим постає перед нами Андрій Малишко після таких розповідей? Значно
цікавішим, живим, об’ємнішим. Тож якби юні поетки, які приїхали на семінар до
Ірпеня, знали усе це ще зі шкільної парти, то, може б, і не оскомило їх від
творів великого поета і від самого його імені.

 

с. Халеп’я на Київщині

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!