Оскома від Малишка

234

На цьогорічному Ірпінському семінарі молодих письменників
підслухав розмову двох юних поеток, в якій одна з них жалілася, що в школі їх
так «задовбали» отими «Шевченками та Малишками», що від самих їхніх прізвищ у
неї оскома.

І подумалося мені тоді, що є в такому ставленні отих
неоперених поеточок до українських класиків і наша вина: письменників,
літературознавців, критиків і, безперечно, вчителів. Бо якби, складаючи
підручники і розповідаючи на уроках про визначних людей, ми менше канонізували
їх, не робили із них «святих», не відшліфовували до лакового блиску їхні
біографії, а  подавали дітям такими,
якими вони були насправді, то, мабуть, ще з юного віку діти любили б їх, бачили
б їхню схожість із собою, і творчість наших геніїв не викликала б «оскому».
Відомо ж – що більше знаєш про життя письменника, то зрозумілішими, ближчими,
ріднішими стають його твори.

Про Андрія Малишка, як і про інших відомих, уславлених
людей, існує безліч згадок, переказів, оповідок, вигадок, легенд і навіть
анекдотів. Ото якби усе те зібрати докупи, видати окремою книжкою і вивчати у
школах! Наведу лише маленьку дещицю з почутого.

Ось що згадував про поета письменник, критик,
літературознавець Володимир П’янов:

«Якось до Андрія Малишка на дачу в Кончу-Озерну приїхав
художник Арутюнян (чи Арутчян, тепер уже точно згадати  прізвище, яке називав П’янов, не можу)
малювати портрет поета. Малишко сидів у кріслі – позував. У ході невимушеної
розмови в Андрія Самійловича виникло запитання: якої національності Арутюнян?

– Росіянин, – відповів художник.

– А батько ваш? – поцікавився Малишко.

– Вірменин.

Малишко задумався.

– А мати? –  запитав
після хвилини мовчання.

– Українка, – не без гордості відповів Арутюнян.

Тоді Андрій Самійлович схопився з крісла, дістав з полиці
пляшку коньяку, налив чарочку художникові, потім собі і, поцокавшись,
проголосив тост:

– Дорогий Арутюняне, хочу випити за тебе, за те, що ти
врешті розрішив велику загадку, яка весь час не давала мені спокою – звідки
взялася російська нація!»

А ось що пише у своїй книжці «Подарок ценою в жизнь»
колишній працівник Політвидаву України, журналіст Семен Вічугін про свою
зустріч з Андрієм Малишком у Феофанії, за кілька тижнів перед смертю поета
(подається у моєму вільному перекладі з російської).

«У ті останні тижні його життя я узнав зовсім іншого
Малишка. Ми багато говорили на різні теми. Відчувалося, що всі розповіді Андрія
Самійловича – то не якесь «лікарняне вихваляння», а своєрідна сповідь. Так,
ніби поет мав надію, що хтось розповість колись про нього те, що свого часу сам
розповісти не наважувався, а тепер ось і часу вже не лишилося.

Якось розмова зайшла про війну, і я напам’ять заходився
читати його поему «Прометей».

– Так, свою першу Сталінську премію я отримав саме за
«Прометея», – мовив Малишко. Потім трохи помовчав і, усміхнувшись, додав. – А
от другу – за «Подарунки вождю».

Я не знав жодного рядка з названої поеми.

– Та я й сам нічого не пам’ятаю, – відказав Малишко. – А
знаєте, як писалася книжка?.. Зразу після Сталінського ювілею приїхали люди з
ЦК, забрали мене, посадили в окремому кабінеті з диваном, письмовим столом,
друкарською машинкою та купою газет зі статтями про відзначення 70-річчя
Сталіна і… замкнули. Так-так, замкнули на ключ! Я провів там три доби, за які й
написав ту поему, заздалегідь знаючи, що орден чи премія мені забезпечені. Так
і сталося – у списку лауреатів було і моє прізвище.

Малишко помовчав трохи, ніби роздумуючи, чи говорити далі, а
потім зважився і продовжив:

– Ще до війни те було. Отримав я, молодий поет, свій перший
орден – «Знак почёта». Причепив його прямо на сорочку-вишиванку і поїхав у
рідний Обухів похвастатися перед земляками.

Їхав не без лукавої думки. Батько ніяк не схвалював моїх
літературних занять, вимагав, щоб працював «по-справж­ньому». От я й вирішив
довести, що не порожніми справами займаюсь, якщо так високо відзначили.

Після перших обіймів батько став уважно розглядати орден.
Серце моє приємно завмерло.

– За що ж, сину, честь така?

– За роботу, за вірші, тату! – гордо й не без долі єхидства
відповів я.

Але очі батька якось відразу померкли. Він роззирнувся,
схилився до мого вуха і прошепотів:

«Дурний ти, Андрію! Ніколи за справжні вірші орденів не
давали. Каторгу – да. Солдатчину, як Шевченку нашому, – було. І кулю – теж.
Тільки не бляшанки ці, не цяцьки».

Не таким простачком був мій батько, простий сільський
чоботар. Дещо розумів у житті, чого мені в ту пору, і багато пізніше, було ще
не дано. Але слова його я запам’ятав назавжди.

… Коли я виписувався з лікарні, Малишко раптом присів до
столу, узяв аркуш паперу і швидко накидав чотири поетичні рядки:

«Та сказати б усе по щирості,

Що у кривді, а що в огні,

Та іще б на вершечок вирости,

Щоб ходити з людьми врівні».

Це було, як продовження розмови з батьком, зі мною, з самим
собою. Своєрідний підсумок роздумів про роки, що прожив.

Невдовзі почалася агонія, і поета не стало. Так що ці чотири
рядки виявилися останніми у творчому спадку великого українського поета, чиє
велике обдаровання було знівечене системою. 
До цього часу, на жаль, не знають численні читачі і шанувальники Андрія
Малишка, про що боліла до останнього часу сум’ятна душа поета».

А це ось інша розповідь Малишка автору книжки «Подарок ценою
в жизнь».

«Влада мене завжди жалувала. Особливо Хрущов. Навіть коли з
Москви приїжджав, не забував. Ми з ним не одну чарчину випили.

Згадую його останню поїздку в Україну як керівника держави.
Він вирішив тоді по Дніпру пропливти. Як кажуть, глянути, що на берегах
діється. Запросив і нас з Рильським, а ще Корнійчука із Стельмахом. Але про
справи невдовзі забули. Тому, що така п’янка пішла…

Пам’ятаю, сидить Микита у кріслі на верхній палубі. На
голові – чи то корона з газети, чи просто кульок від сонця. І на все Дніпро
кричить: «Я царь всея Руси Никита! А вы все говно!». І кулаком комусь
пригрожує. Чим не цар був? Хіба ж царям спаде таке на думку, як нашим
владикам?»

 

с. Халеп’я на Київщині

 

Закінчення в наступному номері

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!