Осінні ювілеї Михася Ткача

“Українська літературна газета”, ч. 18 (336), 16 вересня 2022

Володимир Кузьменко,

голова творчого об’єднання критиків і літературознавців Київської організації НСПУ

Нинішня осінь прикметна двома ювілеями в літературно-мистецькому житті не лише Чернігівщини, а й усієї України: поважним 85-річчям із дня народження відомого прозаїка Михася Ткача і молодим 30-річчям існування журналу «Літературний Чернігів», головним редактором якого є письменник-ювіляр.

Перша книжка Михася Ткача – «Сонячний полудень» (1979) з’явилась несподівано, раптово, як вигулькує з-за хмар найближча до нас у всесвіті зоря – Сонце. Благословляючи рукопис початківця під заголовком «Світло в долонях», Володимир Дрозд написав іще 12 березня 1975 року, що у декількох своїх новелах «автор піднімається на такий рівень літературної майстерності, що навіть дивуєшся, як це досі за них не вхопилися хоч би часописи». Поважний рецензент звернув увагу видавництва на те, що «автор перспективний і з ним треба працювати»; «іскра таланту є, але кожну іскру треба уперто роздмухувати, поки спалахне вогонь».

Утім, книжка М. Ткача була оприлюднена лише чотирма роками по тому під іншою назвою – «Сонячний полудень». Вона не відкинула тіні й сама не залишилася в ній: літературна критика і читацький загал зустріли видання схвально.

Але враження про несподіваність і раптовість появи в літературі доволі вправного й своєрідного прозаїка, який щасливо оминув пору свого учнівства, було хибним. Дебютній книжці інженера-будівельника за фахом передувала його багаторічна виснажлива робота над словом, «уперте роздмухування іскорок» : публікації замальовок і віршів, оповідань і новел у періодиці. Так, скажімо, вірш М. Ткача «Весна» надрукував Олексій Довгий, на той час кореспондент Березнянської районної газети «Шляхом перемоги», в одному з її номерів іще за 1959 рік. А перше оповідання «Неспокій» з’явилося в журналі «Вітчизна» (1973, № 10). Підтримав молодого автора і «прописав» одразу в головному журналі СПУ відомий прозаїк і літературний редактор М. Олійник. Невдовзі і журнал «Жовтень» у шостому числі за 1974 рік надав площу для новели Ткача «Усього тільки вечір» уперше під іменем «Михась». Його літературним хрещеним батьком став Роман Іваничук, який входив до складу редколегії журналу. Саме за порадою знаного майстра художнього слова автор зняв ім’я Михаль («бо вже був у літературі футурист Михайль Семенко, другого не треба») і назавжди в письменстві залишився Михасем Ткачем.

Отже, літературна творчість стала його життєвою долею. У творчому доробку прозаїка – понад два десятки збірок і книг. Найвідоміші серед них : «Світле диво» (1987), «Веселий Штанько» (1997, 2007), «Відлуння душі» (1999), «Багряні громи» (2004), «Осінні акорди» (2006), «Спадок» (2011), «Хочеться грози», «Зойк сови» (2015), «У проміжках дерев» (2017, 2018), «Твори : У 3 томах» (2019); книги для дітей : «Святковий ранок» (1993), «Зимові сюрпризи» (2004, 2017), «Ласий ведмідь» (2005), «Анюта» (2007); культурологічні нариси : «На зламі століть» (2007), «Зерна слова» (2012); живописний альбом «Малярство» (2016) та інші.

Прозописьмо Михася Ткача – це передовсім оповідь про поліське село, кинуте владою на виживання. Проте сказати, що тема села найголовніша в його творах, значить дуже звузити, обмежити наше сприйняття його неореалістичного доробку. Міська тематика для письменника так само, як і болючі проблеми сільського буття поліщуків, «українського села в терновому вінку» (Д. Іванов), а також запити й уподобання дитячої аудиторії, завжди були й залишаються пріоритетними в його робітні. Це та призма, в якій своєрідно заломлюються промені різних світів – моральних, етичних, естетичних, релігійних, політичних, етнічних, філософських, психологічних та інших.

В епіцентрі зацікавлень митця – здебільшого звичайна людина з багатим духовним потенціалом, внутрішньою красою, жагою до життя в усіх його проявах, колосальною працездатністю, яка є ніби генетично зумовленою, перейнятою від пращурів (такими автор змалював удову Харитину в новелі «Вечірній світ», наполегливого правдолюба Івана Халепу в оповіданні «Хата моя, біла хата», що зважився на двобій із головою колгоспу, безіменного чоловіка в новелі «Стежка встелена пелюстками», який продовжує зберігати вірність дружині, що пішла у засвіти).

Літературні критики не одразу визнали мистецьке обдарування Михася Ткача, почасти навіть накидалися на письменника, бо ж він не міг не дратувати їх своєю неординарністю. «Захопившись спостереженням окремої людини, її природженою простотою і стійкістю і знехтувавши аналізом суспільних явищ, що стоять за її долею, М. Ткач припускається штучного висвітлення життєвих ситуацій, яке лягає на них тінню, бо нічого не прояснює, а навпаки, затушовує», – так висловився В. Шкварчук про книжку «Світле диво», яка, попри безсумнівну обдарованість, технічну майстерність та інші ознаки художньої зрілості автора, справила на рецензента «дещо суперечливе враження». З одного боку, критик нібито й захоплювався «точністю, соковитістю побутових, психологічних, пейзажних замальовок і вмінням економно використовувати обмежений оповідний простір» у творах прозаїка, з іншого, картав, бо «все, що у нього є соціально важливого, сказано, на жаль, зі спрощенням, ухильно, несміливо».

Час усе розставив по своїх місцях. Звинувачення у «звуженні горизонту думки», кинуті критиком авторові «Світлого дива» на догоду тогочасним тоталітарним канонам, зникли, мов тіні опівдні. А новели, оповідання й повісті, вміщені в книжці М. Ткача, не втратили своєї актуальності і сьогодні.

Інший рецензент В. Чепурний книгу «Багряні громи» назвав «плачем по Україні, якої вже нема. Тої України, в якій картопля пахла землею, а не хімікатами, співали на кутку дівчата, а не магнітофон, люди ходили в гості до сусідів довгими осінніми та зимовими вечорами, а не вилуплялися в телевізор». За зовнішніми прикметами побуту літературних героїв і персонажів М. Ткача, вчорашніх селян, критик не зумів розгледіти головного, що сучасність – аж ніяк не хімікати, магнітофони, телевізори, чи, можливо, айфони та інші атрибути вже новітньої доби. Сучасність – це передовсім авторський кут зору на зображене, своєрідна душа твору: вона або є, або читачеві пропонують замість повнокровних образів якийсь симулякр, мертвонароджений текст. Усе залежить від уміння митця подати матеріал. Саме тому злободенними, сучасними залишаються художні твори про нашу минувшину, бо в них порушуються архіважливі проблеми для сьогодення.

Дж. Орвелл зауважував: «Хто контролює минуле, той контролює майбутнє : хто контролює теперішнє, той контролює минуле». У своїх творах Михась Ткач якраз і показує, що привиди історії можуть вирватися назовні з минулого, вдягнувши нові маски. А значить, ми ніколи не повинні втрачати пильності, за жодних обставин.

Незважаючи на те, що реалістичність письма насправді є однією з чудових констант творчості М. Ткача, він усе ж таки митець іншої доби, а також іншої формації – неореалістичної. Його герої часто перебувають між добром і злом, щастям і горем, любов’ю і болем, світлом і тьмою. Але в його творах немає чорної безпросвітності, дарма, що інколи зло торжествує. Проте це ще не означає, що воно перемогло.

Візьмемо, для прикладу, новелу «Покалічена душа». Перед читачем постають фронтовик Семен Окраєць та його наречена Мотря. Це справді доля: до війни зустрічалися, а тепер побралися. Заздрять вдови тихому щастю. То нічого, що молода жінка змарніла від поневірянь у Німеччині, а її суджений – каліка, повернувся з обрубком ноги. Аби живий. Поскрипуючи «дерев’яною культяшкою», важко працює Семен у колгоспі. За трудодень. «Якби був партійний, то знайшли б якусь легшу роботу. А так – ніхто й не бачить». Від важкої праці та злиднів запила Мотря. Суцільна безпросвітність.

Утім якось довідався Семен, що у сусідніх селах фронтовики, такі ж каліки, як він, отримали інвалідські машини – постанова така вийшла. Спитав у голови сільської ради, а той йому : «Не заслужив, голубчику! У тебе третя група. Якби вище коліна не було ноги, то їздив би, а так – вибачай. Ось постанова… Почитай сам, тут написано, кому положено…».

Нестерпна образа та зневіра у справедливості штовхне Окрайця до відчайдушного кроку. Він зважиться на самогубство – пошкандибає до залізничної станції. «Засвистить тривожно гудок – від полудневого сонця Семенова тінь упаде на шпали. Бігтимуть люди, чутимуться схвильовані голоси: „Що з ним?” – „Живий!” – з полегшенням. І вже голосніше, з жалем: „От бідолаха, ще однієї ноги відцурався!..”». Саме через те, що Семен Окраєць залишається жити, його майбутні душевні муки печуть свідомість читача болючіше стократ. Адже фізичні рани, хоч би якими нестерпними вони були, рано чи пізно рубцюються, а душевні каліцтва не заживають ніколи.

Під цією новелою М. Ткача стоїть дата її написання: «1975 рік». Цілком зрозуміло, що в тоталітарних умовах про публікацію «Покаліченої душі» годі було й сподіватися.

В інших новелах – у речах «шухлядних» – «Стоптані чорнобривці», «Марево ночі», «Смерч», «Позика», «Сині очі Маньки», «Злодій», «Дике поле», «Пропав безвісти», як і в «Покаліченій душі», прозаїк виповідає свій біль за сплюндровану Україну, за розтоптані  імперськими чобітьми душі співвітчизників, за «мертвих, і живих, і ненарожденних» українців.

У творчому доробку прозаїка є також чимало повістей – «Недописаний портрет», «Гірка ягода калини», «Пахне любисток і м’ята (З історії мого роду)», «Чужинці», «Веселий Штанько, або Сторінки щоденника Грицька Селезня з Качківки», «Очі зеленого гаю», а також творів для дітей – «Анюта», «Зимові сюрпризи», «Казки» («Ласий ведмідь», «Як кіт перехитрив вовка», «Як Рябко заблудився», «Курка і дикі каченята») та ін.

Жива народна мова, гумор, ніжні пастельні тони у змалюванні природи, майстерне використання зображувально-виражальних засобів у розкритті образів та змалюванні подій – ось той далеко не повний «набір» художніх принципів і засобів, якими оперує митець при створенні текстів.

Усі повісті прозаїка безперебійно пульсують відчуттям зв’язку з духовними традиціями нашого народу, з його етикою та естетикою, з прагненням творити добро. Так, у повісті «Гірка ягода калини» автор опоетизував чистий духовний світ юнака Данила і дівчини Софійки, їх перше кохання, незрадливість почуттів і гіркий присмак непорозуміння, що завдає нестерпного болю закоханим.

Натомість семикласник Грицько Селезень із повісті «Веселий Штанько» щиро закоханий у рідну природу, знає мову кожної пташини, вміє спілкуватися з будь-яким деревцем. А маленька дівчинка Гафійка із повісті в новелах «Зимові сюрпризи» прагне власноруч пошити сорочечку для молодшого братика, допомогти мамі по господарству, зігріти в своїх долонях снігура.

Твори М. Ткача синкретично поліфонічні, а ще синестезійні. Від малярства автор живописних полотен «Дзвіниця Успенського собору», «Сонячний день на Десні», «Борисоглібський собор», «Чернігів будується», «Місячна ніч», «Повінь» тощо узяв насамперед розробку просторових планів, кут огляду, світлові та кольорові акценти, контрастність. Колористика, гра світла й тіні у художній картині світу Михася Ткача наповнюють сюжетно-образну палітру прозаїка додатковим смисловим змістом, виступають своєрідним спусковим гачком для реципієнта у народженні в його уяві несподіваного ланцюга асоціацій.

Михась Ткач зажив популярності і як літературний критик, громадсько-культурний діяч, краєзнавець, художник і, насамкінець, як головний редактор журналу «Літературний Чернігів». Цей художній і громадсько-політичний часопис був заснований на початку української незалежності, восени 1992 року, як піврічник «Чернігів» однойменною літературною спілкою, від 1993 – сучасна назва. Не зупинили тоді очільника літературної спілки «Чернігів» ані безгрошів’я, ані відсутність поліграфічної бази, ані те, що мало хто вірив навіть із когорти ентузіастів у довготривалість такого проєкту. З тих пір спливло за деснянською водою вже три десятиліття. Видання вижило, розвинулося, від 2002 виходить щокварталу, вирізняється  з-поміж інших українських часописів своїми регіональними барвами : неповторною історією та красою Довженкового краю. Надходить до центральних бібліотек України та багатьох європейських столиць (уже побачило світ 98 номерів часопису).

Основні рубрики в журналі: «Поезія», «Проза», «Публіцистика», «Літературознавство», «Історія», «Краєзнавство», «Мистецтво», «Сторінка для дітей», «Рецензії», «Ювілеї», «Гумор». У «Літературному Чернігові» вперше було надруковано вірші Л. Тереховича, М. Адаменка, М. Холодного, О. Самійленка, слова популярної пісні «Струменіє зоря» («Козачка») Н. Галковської. Часопис уміщує твори переважно молодих літераторів Чернігівщини (це, здебільшого, вихованці літературних студій Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя та Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка, Ічнянського літературного об’єднання «Криниця»), класиків (А. Дімарова, Ю. Мушкетика, І. Качуровського, Р. Іваничука, В. Дрозда, М. Слабошпицького, Л. Горлача, Д. Іванова та ін.), письменників Болгарії, Бразилії, США та інших країн. За кожним з названих авторів – своя доля і особистий творчий шлях, власне світосприйняття, філософія, індивідуальний художній стиль. Разом з тим, усіх їх споріднює чернігівська тема, прагнення творити самобутній літопис Поліського краю, любов до своєї малої батьківщини, без якої немає і не може бути почуття патріотизму, причетності до етносу і всієї України.

Друкує часопис пошуково-історичні, краєзнавчі, літературознавчі і публіцистичні матеріали Т. Демченко та В. Онищенко («Ілля Шраг та українська культура», 1993, № 1), О. Добриці («Забута спадщина», 1993, № 2–3), О. Астаф’єва («Перекладацький доробок Ігоря Качуровського», 1996, № 9), В. Шкварчука («“Шкідництво” в ефірі : з архіву НКВС», 1997, № 11), В. Сапона («Останні вірші Сашка Самійленка», 2010, № 1), В.Кузьменка («Творчий заповіт Романа Андріяшика», 2011, № 2) та ін. 1992 року журнал та спілка «Чернігів» заснували Літературну премію ім. Л. Глібова.

Сьогодні, в умовах війни, нав’язаної нам рашистськими загарбниками, видавати журнал напрочуд складно. Це воістину подвижницька праця головного редактора часопису Михася Ткача, когорти однодумців – письменників і журналістів Чернігівщини, редакційної колегії. Проте московсько-бурятським завойовникам ніколи не вдасться підкорити ні Чернігів, форпост нашої держави на півночі країни, ні знищити український народ і нашу духовність. Вірю: наступне десятиріччя стане для «Літературного Чернігова» добою нових досягнень і перемог, його впливу на розвиток літератури і мистецтва в Україні. Нехай улюблений багатьма часопис і надалі залишається зосередженням творчої та наукової думки Чернігівщини!

Вітаючи Михася Ткача з поважною і водночас молодою ювілейною осінню, щиро зичу йому міцного здоров’я, довголіття, здійснення творчих планів і задумів з приємною своєчасністю!

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/