Осанна рятівній бджолі

Василь РЯБИЙ
 
Якби не світла літературна премія «Благовіст» 1997 року, я би й сьогодні, мабуть, знав Петра Перебийноса лише за його віршами. А виявилось, серед семи лауреатів нас обох вирізняли прізвища козацького походження, як зауважив хтось з поетів опісля на фуршеті в будинку Національної спілки письменників України. Він тихо стояв осторонь від лаврованих, а коли підійшли репортери брати інтерв’ю, дуже лаконічно відповів на якесь запитання й попросив звернутися до поета з провінції, що мене приємно вразило, бо ще не почувався в такій іпостасі.
А коли ми розговорилися, Петро Мойсейович, головний редактор жур­налу «Київ», дізнався, що у нас одна альма-матер у Львові, це наче засвідчило наше братство і він запропонував надіслати добірку поезій, але, наголосив, обов’язково на його ім’я. Чесно кажучи, я давно мріяв надрукуватися в столичному престижному журналі, але нічого з того не виходило, мої вірші кудись щезали з робочого стола завідувача Петра Засенка, який весь час вибачався, навіть тепер, прийшовши на вручення премій.
Слово у козака Перебийноса, переконався, тверде. Згодом, 1998 року, в спареному 7-8 числах «Києва» коломийський автор побачив свою частинку творчості й віджила його віра в диво. Тут опубліковані не лише його поезії, але й публіцистика, якою відкривається журнал. Це був воістину щедрий дарунок «Києва» (окрім львівського «Дзвону»), жоден літе­ратурний журнал столиці так і не виявив подібної гостинності. Отож, головний редактор взяв на себе чужі гріхи й таки догодив коломиянину, щоб в душі не залишалося й крапельки гіркоти через чиюсь неуважність.
Такий він завжди, не зважаючи на зміну часів. Бо що заважає бути чесним, сердечним, дотримувати свого слова, чинити добро? Людиною з великої букви можна бути завжди, хоч і важко, та в цьому і справжній героїзм – не мінятися, як хамелеон, зоставатися самим собою, не реагувати на спокуси влади, грошей і торгів совістю. Звісно, виходячи на заслужений відпочинок, Петро Мойсейович міг собі знайти якесь тепле поплатне місце чиновника, щоб була більша пенсія, однак не хотів лицемірити, вдягати личину новітнього послуха. Краще виконувати роль раба улюбленої справи. Тому і після законного ювілею мусив ходити на роботу в редакцію журналу, бо в столиці, хоча і зріс показник заможності, намножилося багачів, але чомусь вкрай подорожчало життя, не вистачало сім’ї на хліб.
– Я би з задоволенням на пенсії вудочкою на ріці ловив рибу, – відкрився мені поет. – Та якось треба було вижити. Пенсія була мала.
Звик з дитинства (а народився 6 червня 1937 року в с.Слободі Шар­городській на Вінниччині) долати мовчки труднощі, не шукаючи комфорту й вигоди. Отримав загартування і у війську. Про свої армійські випроби сили волі на грані життя і смерті згадує на одному подиху в одному з віршів збірки «Княжа Лука» (1999): «Не розкрився парашут. Падаю. О жах! А земля – моя колиска, дорогий причал життя – наближається… О Боже! Там волошка і ромашка, колосочок і травинка. Там рілля така м’яка… Та невже земля Вітчизна, та невже моя колиска – неминуча смерть моя?..»
Тримав руку на пульсі життя, вслухався в його биття і намагався не закривати очі на правду як журналіст, свого часу редактор районної, обласної молодіжної, всеукраїнської газет. Неодноразово висів над прірвою. Згоряли нерви як хмиз. Та рятувала поезія, розвіюючи гнітючий стан депресії («Шугають вітри над світами – то звідси, то звідти. А я вас незмінно вітаю від імені цвіту»). А в «Літературну Україну» вдруге повернувся на запрошення після того, як не стало головного редактора Василя Плюща, і засукав рукава. Забув, що на заслуженому відпочинку, який, мабуть, є відносним поняттям. Як можна поєднувати непоєднувані речі – пильнувати карбовані газетні рядки на редакційній кухні й народжувати задушевні рядки лірики – загадка. Видав стос книжок, написав п’єсу «Коридор, або Червоний морок». Когось газета з’їла, а його навпаки, хоча не буває легкої перемоги, хіба що він, одержимий, це талановито приховує, змоцувала, немов (парадокс!) зарядила вогнепальним порохом, не дала задрімати нерву світосприйняття і додала сміливості називати речі своїми іменами.
Починаючи з першої тоненької збірки «Червоний акорд» (1971), яку з захопленням прочитав старшокласник й запам’ятав прізвище поета, вражений мініатюрою про фронтовика з медалями, що перебрав на свято перемоги, впав і з нього цинічно сміються далекі від співчуття і розуміння душевного болю перехожі, Петро Перебийніс захищає Істину. А ось жанр інвективи, що сьогодні рідко хто практикує. Здається, лаконічніше, вибуховіше, виразніше і гіркіше про суперечності переміни часів, що фатально затягнулися, так ніхто не сказав з сучасників, як він, виступаючи на громадському суді обвинувачувачем найбільших грішників та перевертнів: «О речники лукавої хвали! Ви хором Україну закляли, защебетали, забалакали і кинули, заплакану, під ноги… П’яні солов’ї! Не Україну, а свої неситі вола, свій цебер ви любите. Ви все проїли! Ви проспівали Україну і возвеличили себе. О мідногруді солов’ї!..» (зб. «На світанку роси», 1996).
Все ж Петро Перебийніс традиційний лірик, який виріс на Шевченковому «Кобзарі». Він вдивляється в обличчя природи, в його руках, мовби не перо, а чарівний пензель, яким він пише українські пейзажі з тривогою про долю землі, загрозу техногенної руйнації, інтимізує свою етюдно-живописну розповідь щирим почуттям любові до малої та великої Вітчизни, яка починається з річечки Мурашка і завершується рікою Дніпро в суголоссі з Чорним морем. Це не просто вірші, а життя із серцем Метафори. У коловерті земного світу поет має свою філософську призму пізнання й мелодію образовираження. Критики назвали його майстром короткого вірша, а поезію «Осіння фантазія» вважають шедевром в українській літературі:
 
Крізь озорені решета
ніч сочилася чорнилом.
З гілки заспана ренета
тихо яблуко зронила.
В листі яблуко доспіле
обривало всі тенета.
До землі воно летіло,
як планета до планети.
У вологе покривало
ніч ренету загорнула.
З неба яблуко упало,
а земля і не почула.
 
А ще мене дивує те, що Петро Перебийніс, як традиціоналіст, не зациклюється на власному літературному досвіді, як це часто буває по-сусідству з модернізмом. Він ставиться з увагою до експериментів над словом. Я це відчув, коли Петро Мойсейович віддав належне винахідництву і я запатентував 2 березня 2006 року в «Літературній Україні» витворений малий вінок сонетів «Квітодоторк» з п’яти віршів. Цікаво, що загалом наші поетики протилежні одна одній, але це не завадило старшому колезі написати мініпередмову з трьох абзаців до моєї експериментальної збірки поезій і графічних композицій «Двері луни». Напевно, ці автономні поетичні світи через те, що різні, творчо дзеркально перетинаються, іскрять, чимось і схожі. Можливо, іноді невигадливою прозорістю або затемненим втаємниченням, хтось з них зібраніший, націленіший, напруженіший, а хтось, як вітер, розкованіший, розхристаніший, непередбачливіший…
Кілька разів поспіль висували твори заслуженого діяча мистецтв України Петра Перебийноса на здобуття найвищої премії держави. Перший раз це була лірична дилогія «Чотири вежі» (2004), двічі – книга поезій «Пшеничний годинник» (2005), за яку став Шевченківським лауреатом 2008 року. Як це все витримав, сягнувши символічної вершини віку, тільки знає він, але нікому не говорить, вважаючи таку відвертість нескромністю, бо треба бути недомовленим, наче новела, мовляв, вгадайте самі, якщо не дає спокою допитливість.
 
Сівба – це проводи зерна.
Дзвенить між небом і землею
живе насіння. І пшеничний
годинник лічить по зернині
хвилини, дні, роки, віки…
 
А я дещо і відкрию з архіву таємниць Петра Мойсейовича. Пригадав, що його колись допікаючу болем недугу вилікували бджоли. Поет лежав на рожевій конюшині і приймав сеанс жалотерапії, щодня збільшуючи кількість болючих укусів у спину («На кожній квіточці вологій – по бджолі. Шепочу світові, як Богу: – Пожалій!..») Вони немов творили вогненний жалоколаж. Могло зупинитися серце від кінської дози бджолиної отрути. Але Всевишній розпорядився жити. Невтомні трудолюбиві нектарозбирачі зцілили поета. Він і випив свою гірку чашу, а тепер бджоли слухають його зворушливу осанну.
м. Коломия
 
«Українська літературна газета» №20 (260) 11 жовтня 2019

Прокоментуєте?