Організація об’єднаних коренів

123

Марія Шунь, “ООН” К., в-во Жупанського, 2009 р.112 стр.

 

 Марія Шунь вже створила
собі майже семикнижжя, й останньою на нині збіркою є «ООН»; про неї i піде
мова. У біографії зазначено: «Народжена 22 січня 1962 року на Львівщині у м.
Городку (перша назва його Соляний, друга Яґеллонський) із річкою Верещицею
(Вережицею), що була колись судноплавною, а нині жабі по коліна». У цьому
зачині – дві головні пристрасті авторки: до історії та водойм, особливо річок.
Про це – згодом; продовжимо іншим знаковим реченням: «У 1995 р.змінила
львівську прописку на нью-йоркську». Не «виїхала», не «змінила місце
проживання» – рідко хто навіть серед «материкових» наших поетів зберігає таку
вкоріненість. Поезія М. Шунь, як і твори представників та попутників
Нью-Йоркської групи, просякнута «мандрівним циганством» (за висловом Віри
Вовк), але духовне перебування, візія душевного комфорту, позитивні емоції,
інтимність в’яжуться саме з Україною.

Книжка має чотири цикли поезій. Перший цикл – про реальні чи
віртуальні навколосвітні подорожі. Марія Шунь малює суперечливий портрет
цивілізації: нафтові спекуляції та міжнародний тероризм, медіа, зв’язок,
супермаркети й побут, комп’ютерні мережі, програми та віруси. Авторку цікавить
етнічна та ґендерна психологія, етимологія назв, навіть щодо побутової лексики.
З іншого боку, звучить тема природи: земля як біологія та земля як географія
перебувають в енгармонійному симбіозі. Програмний вірш циклу й збірки – «ООН»,
у центрі якого – історія будівлі, де тепер резиденція Організації Об’єднаних
Націй. Те, що було призначене служити для розділювання, тепер об’єд­нує різні
світи. Змаргіналізована меншинність у постмодерний час стає центральною,
асимілює чи розбиває давні уявлення про стиль життя і побут, не кажучи вже про
якісь нематеріальні категорії. Те, що вважається західною культурою, –
«зашореною», «завузькою», – представники «гарячих націй» (орієнт, Африка,
Латинська Америка) переробляють під власну природність («жінки-шовкопряди /
насилюють весь індо-китай / поздовж гайвеїв / усміхнених американських міст…
почеплюють місяць рогатий / на шапку-силянку / щонайкращого вершника-молодика /
із набіглих щитків доріг» – «Деревні паралельки»). Десь там, серед
замериканізованого огрому, тулиться й українська діаспора, котра не має в
текстах Шунь однозначного трактування. У межах культурологічного дискурсу вона
загубилася серед ініціативніших і аґресивніших етнічних груп (вірш «4real»;
гірка іронія назви, що походить зі сленґу, розшифровується в тексті). Однак
образ України присутній у народнопісенних, казкових, міфологічних образах,
відгомонах звичаїв – розпорошена індивідуальна свідомість західного інтелігента
черпає з українського культурного джерела.

Другий цикл «Морський вуз» починається віршем «Землеміри»:
«Я купую червоний бант із Home Depo / на обперезини / чорної землі – скільки
мені / вистарчить обняти її / у свої груди». Марія Шунь розкриває трагізм
недовговічності життя (та сама тема – у віршах «Нафта» й «Моргідж»): вистачить
одної миті між динамічним виром повсякденності й абсолютною статикою смерті.
Тому так багато в тому житті важить відвертість, яку пропагує навзамін юдиного
етикету несподівана кінцівка: «Руки мої, я люблю вас, / бо ви вбивали / лишень
обороняючись. / А не міряючи – у кого / побільше за грудьми / схованої землі…»
Дуже мало віршів порушують тему кохання чи взагалі привату. Я маю суб’єктивне
відчуття, що така мала увага до цих тем – навмисне уникання, може, й антипатія
до «гендеру», до жіночого письма (хоча творча манера Марії Шунь за стилем і
настроями явно жіночна). Приватне життя поетки викладене скупими рядками
недепресивних біографій, вона далека від сентиментально-надривного
«несповнолітнього» егоцентризму. В одному з віршів звучить думка: кожне
особисте переживання, вкладене у форму вірша й біографії, виглядає безнадійно
втопленим. Не можна витягати на поверхню втоплені переживання. Від них лишаються
дрібні побутові деталі, суть втрачається, блудить, мов між трьома соснами,
поміж тими скалками розбитого скла, цитатами з богемних розмов, давніх віршів і
ютубових пісеньок. У цьому ж циклі – візії з нашої літератури: симпатія до
Антонича, доброзичлива іронія щодо Лазуткіна, спроба розібратися у культурній
позиції Хвильового та Скрипника, у ситуації, коли сподіване злиття зі Сходом
дало неочікувані плоди. Навкололітературні роздуми ніби підсумовує вірш
«Корені» – метафоричне пояснення несповна-дорослості, несповназубості нашої
культури, що не може втішатися життям, не виробивши критичного ставлення до
себе, не відчувши здорової й лікувальної самоіронії, не створивши повноцінної
держави. Наша національна ідея передавалася «молочним шляхом», від праматері до
нової матері роду, тому фатальною для неї є сучасна її яловість – культура як
жіночий монастир. Завершує вірш образ зуба із трьома коренями –  майже біологічно-державницького символу
матері-України й водночас повноцінної, розвиненої культури. З цього потрійного
кореня і має шанс пробитися дорослість українського світобачення. Логічне
продовження думки – у вірші «Фінансова криза», темою якого є профанування
біблійних і державо­творчих символів. Думкою авторка десь перегукується з О.
Забужко – ми маємо повагу лишень до розп’ятих, святиня уявляється нам як гріб
господній, герой визнаний тільки після і завдяки смерті, і лише через неї ми
пасивно надіємося Царства Божого. Наслідок – суспільство «гробів повалених»,
«льоликів-боликів» із піску – нетривкої, аморфної матерії духу, – до яких «сила
божа» не може мати співчуття.

Антитезою до цих невеселих роздумів є цикл «Перениця».
(Перениця – давня праслов’янська назва пшениці, неодмінного атрибуту
українського буття.) На думку Марії Шунь, ми пішли неправильним шляхом, замість
національної орґаніки переймаючи збанкрутілі симулякри західної культури.
Справжні наші духовні скарби – давня історична спадщина, міська культура княжих
часів, звичаї, фольклор, мова: «і на запитання “який?” / її світ є дуже твердим
прикметником / що на чертах та різах / між собою ми з ним розуміємося».

Етимологія назви четвертого циклу: відросток води. Той
відросток води, водяний нерв, про який ітиметься, – це ріка взагалі й ріка
зокрема, як-от львівська, закопана під брук і замулена нечистотами Полтва.
Здавалося б, а що мало аж так залежати від незначної водної артерії?
Літаково-космічне наше покоління майже не користується ріками як шляхами
сполучення, відтак йому не дано зрозуміти їхню вагу в природному житті давніх.
Воно тільки приймає на віру сліди міфології: чотири райські ріки, ріка як межа
між життям і смертю, вода як середовище зародження життя (це й наукова теорія)…
Ріками пролягали межі говірок і цілих націй. Роль вавилонської вежі тепер
перейняв великий мегаполіс – розточчя культур і водночас їхній океан. Але
вмістилищем колективної пам’яті надалі лишається вода: у випадку індіанців –
Черепаше озеро й Міссісіпі (про них ідеться в попередніх циклах), а українцям,
окрім банального вже в пошевченківській поезії Дніпра, варто згадати ще багато
дрібних річок, – Марія Шунь називає понад двадцять гідронімів… На позір тема
циклу – екологічна, дуже актуальна в нинішні часи. Рідко котра велика
американська ріка в техногенні сімдесяті-вісімдесяті мала питну воду. Тепер
світ береться за розум, але нам до цього далеко. Проект щодо виведення русла
Полтви за межі Львова лишається навіть в інтелігентських колах сливе що
невідомим. Ми будуємо штучні гнилі моря-водосховища, привалюємо брук
пам’ятниками й театрами. «Полтва болісно / забивається у щурячий куток / і не
має чим дихати». Але Марія Шунь застерігає, що природа помститься (алогічний
образ Полтви з автоматом Калашникова): вснулим у власному ілюзорному комфорті
обивателям похована ріка ще дасть себе чути. Помститься й самосвідомість –
пересохлими лакунами символів, прогалинами в національній пам’яті. Ріка – це
символ втраченої спільноти: «Старі князі / впали на Калці, / бо втратили
спільність / простої їжі та простого ложа, / та просто – спільності… А знать
ніколи / не знає нічого – / аж до Калки…».

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!