Оповідка про Миколу Лукаша

215


Містечко
Ірпінь, що примостилося на лівому березі однойменної притоки Дніпра за 26
кілометрів від Києва, свідомим українцям у 1960-х років було принадне не
цегельно-черепичним заводом та меблевою фабрикою, а тим, що в ньому, як перлина
у мушлі, був Будинок творчості письменників. Подорож електричкою
«Київ-Клавдієве» від станції Біличі  до
Ірпеня, де в шістдесятих вирувала славнозвісна товкучка,– це був неначе стрибок
з поганої прози в романтичну поезію: за кілька хвилин електричка вже гуркотіла
по вутлому місточку через річку, і першим у містечку її зустрічав Будинок
творчості. Літні письменники ще пам’ятають, яким він був у травні: бузкова
панна, та й годі. Панна, яка не дозволяє ані журитися, ані бити байдики. Сюди
приїздили працювати й дихати (тоді не смерділо фарбами та лаками меблевої
фабрики).
Покійний поет і журналіст Володимир Соботович казав
ревнивим  письменницьким дружинам: «Не
треба тихцем залізати під ліжко своїх чоловіків і чекати чергової зради. В
Ірпені письменники клято працюють». І при цьому цитував В. Домонтовича: «Німці
працюють регулярно, неквапливо. Наші – або не працюють зовсім, або ж з
«надривом». В Ірпені письменники працювали клято і з «надривом», надолужуючи
те, чого не зробили вдома.
Того разу в
Будинку творчості я зустріла Олексу Коломійця, Євгена Гуцала, Станіслава
Тельнюка, Віктора Близнеця, Раїсу Іванченко, родину Семена Гордєєва і… Миколу
Олексійовича Лукаша. Цих дорогих для мене людей я шанувала і любила. На жаль,
окрім Р. Іванченко, їх уже немає з нами.
Микола Лукаш спочатку потоваришував з моєю п’ятирічною
донькою Мариною, а потім – і зі мною. До того ми не зустрічалися, але мені була
знайома творчість перекладачів, Лукашева в тому числі, оскільки я перебувала в
перекладацькому колі, бо мій чоловік Віль Гримич – також перекладач.
Жили ми з Миколою Олексійовичем по сусідству в десятому
корпусі. На відміну від мене, свою кімнату він ніколи не замикав. Хоч і не було
випадків злодійства в Ірпінському Будинку творчості, але мені здавалося
замикатися «на ключ» спокійнішим, бо тоді ходили чутки, що в Одеському Будинку
творчості добряче пограбували Юрія Щербака.
Микола Лукаш тяжко і багато працював, вичитував верстку
«Декамерона» Джованні Боккаччо. Перекладач жив тільки творчістю, тільки цією
гігантською працею. Проте йому хотілося поділитися з кимось своїми творчими
знахідками. Повертаючись із Києва після чергової зустрічі з редактором та
співробітниками видавництва, М.Лукаш тихесенько – одним мізинчиком стукав у
наші з Маринкою двері. У руках – верстка канцонів «Декамерона».
– Ось послухайте, любенькі, – звертається Микола
Олексійович до нас – мами й доньки і цитує свій переклад:
 
Якби любов
без ревнощів бувала
То жодна
жінка в світі
Щасливістю
мені не дорівняла…
«Коли красу,
і силу,
І юність ми
цінуєм в кавалері,
І ніжність, і
ласкавість
І душу горду
й смілу,
І розум, і
дотепність, і манери,
Веселощі, і
жвавість, –
То можу я
сказати всім на зависть:
Сі цноти
розмаїті
В тому
злились, кого я покохала…
 
Він радів, бо нас (власне, одну з нас – тобто маму)
вразив. А я собі думала: геніальний чоловік! Він же абсолютно не помічає жінок,
але як йому вдається уловити усі жіночі нюанси!
І справді, М. Лукаш не помічав навіть такої красуні як
Лариса Хитяєва, яка в той час проживала у Будинку творчості, маючи на
кіностудії О.
Довженка зйомки якогось фільму.
Пам’ятаю, як під час прогулянки до тоді ще чистої річки
Ірпінь він якось сумно промовив:
– У Малишка є такі слова: «Не можу бачити, як людина
плаче». А я  б додав: «…як плаче жінка».
Неодружений – а таке побожне ставлення до жінки! От,
гадала я собі, окрім перекладів, у цього генія є в душі свій острівець,
куточок, куди він нікого не впускає…
Наше спілкування з Миколою Лукашем (а говорив в основному
він) нагадувало інтелектуальну гру. Він брав мою доньку за руку і розповідав
про пташині гнізда, про равликів, у яких голуба кров, про «Мадонну біля сходів»
Мікеланджело. У цих міні-сюжетах гармонійно переплелися реальність і власна
фантазія.Слухаючи цього цікавого і талановитого чоловіка, мені здавалося, що
зникала повсякденна суєта шістдесятих, набита клумками і людьми електричка
«Київ-Ворзель», запоморочливі черги в магазинах, переслідування, доноси,
обшуки, арешти друзів-письменників.
Лукаш не любив похвал, компліментів. І коли у мене
проривалося «Господи, який же ви розумний!», він ставав якимось слабким,
засоромленим і враз переводив розмову в інше русло.
У тій прогулянці Лукаш тільки на коротку мить дав волю
своєму романтичному настрою, а закінчив її жартом. Показавши  на той вутлий залізничний місточок через
річку Ірпінь, він посміхнувся: «Це найдовший міст у світі!..»
Один з найкращих українських перекладачів, що знав 20
мов, він був блискуче обізнаний не тільки з теорією і практикою художнього
перекладу, а й з історією національної та світової літератури. Мені, тодішній
аспірантці, що писала про українську новелу 1960-х, він прочитав своєрідний
спецкурс з української літератури 20-х років, новелістики зокрема. Його енциклопедичні
знання охоплювали різні історичні періоди української і світової літератури.
Міг він бути надзвичайно шляхетним у ставленні до тих чи інших письменників,
але часом іронічним і колючим. Якось я похвалилася йому тим, що мені дуже
імпонує непримітна (на перший погляд) проза Івана Сенченка. Микола Олексійович
посміхнувся і зазначив, що цей письменник дуже спостережливий у деталях, і що
йому також імпонує художня манера автора. Але, мовляв, Сенченко буває різним і
на доказ процитував такі рядки:
 
На пісочку на
піску
Материнка й
чебреці.
Ой степами
ходить воля
З папірцями у
руці.
 
І далі – про Петруся, який бере «аркушик в руку і читає»
про доброго Леніна. «Добрий Ленін, чи ти знаєш» як Петрусь тебе любить,
«поважає і голубить»?..
Щодня приносив Микола Олексійович мені книги або з
бібліотеки Григорія Кочура, або зі своєї. Таку літературу на той час треба було
читати і вивчати від ковдрою.  Про своїх
опальних друзів він казав: «Я без дисидентів, як Колумб без Америки».
Нашими сусідами по старій квартирі на вулиці Глібова була
родина письменника Бориса Харчука. Микола Лукаш часто тут бував і звідав чимало
радості та доброти, довіри і турботи (особливо в останні роки) з боку цієї
порядної письменницької родини. Зі свого вікна я частенько бачила великого перекладача
у незвичній для нього ролі: правував перед собою дитячим візком з малою
Роксаною Харчук. В котрий раз переконуєшся: усе людське притаманне й великим.
Тепер, коли минув час, я, зустрічаючи Роксану Харчук, ставлю собі жартівливе
запитання: може, вона стала успішним науковцем, талановитим літературознавцем
через те, що її заколисував Микола Лукаш?..
Одного разу ми перевідували зі Світланою (дружиною Бориса
Харчука) Миколу Олексійовича в лікарні для вчених. Як правило, про що б не
говорили хворі та старі, вони завжди зведуть розмову на болячки. Микола
Олексійович був не таким. Наша зустріч не нагадувала класичні лікарняні
перевідини з повідомленням деталей про температуру, аналізи тощо.
Ми спустилися з палати на лікарняне подвір’я. Перед нами
розкинувся чудовий краєвид, і Микола Олексійович заворожив нас знаннями з
археології та історичної топографії Києва.
–Бачите панораму попереду лікарні і втаємничену прірву? –
казав наш пацієнт. – Князь Кий – це реальність, а не міф.
А далі посипались компліменти Подолу, Княжому двору,
Ользі, Києву і, звичайно, нам, зі Світланою.
– Який же ви
розумний! – знову не витримую я.
Враз Микола Лукаш стає слабким, засоромленим і справді
хворим. І застосовує старий прийом – переводить розмову на іншу хвилю.
– Чи знаєте ви, красунечки, що німці ніколи не
підштовхують один одного, виходячи з громадського транспорту? – несподівано
питає він.
– На жаль, не знаю, – бовкаю, – бо я там не була.
– Для цього не обов’язково там бути. Є таке поняття –
джерельна база, преса, довідкова та мемуарна література…
Думаю: краще вже мовчати, як Світлана, а то почуваєш себе
перед ним якоюсь мурахою.
Так, Лукаш багато знав і «за так» ділився думками,
знаннями. До нього в будь-який час можна було звернутися за консультацією. Він
був у цьому плані безвідмовними. Я іноді зловживала цим і жартома називала його
«швидкою інтелектуальною допомогою».
Постать Миколи Лукаша багатогранна, шляхетна, складна і
драматична. Минув час. Виросли діти друзів Миколи Олексійовича, яких він колисав і вигулював по Ірпінському будинку
творчості письменників. Роксана Харчук стала науковцем, Марина Гримич –
письменницею і науковцем.
А я беру до рук «Декамерон», і як і тоді, в Ірпені, чую
голос Миколи Олексійовича:
– А ви, ласкавії мої пані, пробувайте по його (тобто перекладача
Декамерону. – Г.М.) милості в гаразді і спокою і згадуйте мене часом…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!