Ольга Садкова. «Місто, що прагне вижити»

“Українська літературна газета”, ч. 1 (357), січень 2024

 

 

ЖУРНАЛІСТ

Тривав шостий день мого перебування в Ізюмі. Наша квартира виявилася непридатною для проживання. Якщо з вибитими вікнами можна було якось упоратись, а з пограбуванням змиритися, то відсутність тепла – проблема поки що нерозв’язна. Котельню, що опалювала багатоповерхівки центральної частини міста, повністю зруйновано. Отже, мала повертатися зимувати на місце тимчасового переселення. Уже зустрілася з оскільськими родичами, деякими знайомими; побачила чимало незнайомців зі впізнаваними обличчями (місто невелике). Під час війни міжлюдські звя’зки відчуваються по-особливому. «Невже не зустрінуся з Миколою Івановичем? – думалось. – Адже він десь зовсім близько». Від тих, котрі вибиралися з Ізюма пізніше, знала: Микола Іванович живий і мешкає в підвалі церкви, що навпроти редакції.

М.І. Калюжний – протягом багатьох років незмінний керівник літературної студії «Слово», випусковий редактор ТОВ «Обрії-1919», фаховий чинний журналіст із великим досвідом. У місті його знає кожне. Він легко міг потрапити в поле зацікавленості окупаційної влади.

До речі, про повномасштабне вторгнення почула саме від нього. 24 лютого, по четвертій ранку, пролунав дзвінок.

– Свахо, не їдьте до Харкова, там палає…

– Миколо Івановичу, ви помилилися. Це Садкова. Але про що ви?

– Війна.

Напередодні Микола Іванович на велелюдному пішохідному мосту опитував перехожих про те, чи вдасться путін, на їхню думку, до широкомасштабних воєнних дій проти України чи обмежиться дипломатичними методами? Тоді мені таке запитання видалося доволі дивним, хоча російська армія вже стояла на наших кордонах. Велика війна у двадцять першому столітті?! Ні, людство вже досягло такого ступеня розвитку, що цей безум просто не можливий! Так мені видавалося. Навіть коли на Ізюм упали перші дві бомби, свідомість відмовлялася прийняти реальність.

І ось іду вулицею Покровською – картина апокаліптична. Усі старі будиночки, що встояли під час Другої світової війни, зруйновано. Якщо зазирнути за рештки фасадів, то побачиш всередині купу цегли, а подекуди – меблеві стінки з якимись речами. Тепер вони стоять просто неба як ознака того, що тут було зненацька, віроломно, за одну мить перервано звичайний плин людського життя. Завертаю до першої гімназії, точніше до того, що від неї залишилося. Церква стоїть поряд, вона постраждала значно менше. Вочевидь, більшість ударів прийняла на себе таки гімназія. Навпроти церкви, через дорогу – редакція. Разом із Миколаївським храмом її будівля колись утворювала єдиний архітектурний релігійний комплекс. Наразі в ній неможливо працювати, так вона понівечена. Ми збиралися тут на літературні засідання. Що то був за час! Микола Іванович модерував ті зустрічі, витрачаючи на це частину свого вихідного дня. Останніми роками обговорення все частіше переростали в словесні баталії, і не лише на творчому, світоглядному, а й на політичному грунті. Один чоловік (таких називають «ждунами») погрожував:

– Погодите-погодите! Будет вам ещё!..

Сам він не дочекався «зоряного часу» – пішов у засвіти від ковіду незадовго до війни. Квартиру, де він жив, «русскій мір» не оминув – вигоріла до попелу, як і решта квартир у будинку.

Брама до церкви зачинена. Натискаю на стулку, і вона несподівано прочиняється. На великій території – ані душі. Тихо. Лише протяг з посвистом гуляє в одноповерховому будиночку без вікон і дверей. Тут, якщо не помиляюся, працювала недільна школа. Телефоную Миколі Івановичу. Він не відповідає. Ще раз – так само. Із досадою виходжу на вулицю. Механічно тисну на «виклик» знову. І… чую знайомий голос.

Ми зустрілися біля їдальні «Затишок». Микола Іванович дуже змінився, як і всі ми за час війни, тільки привітність, м’якість голосу, толерантність – ті самі. Він уже не мешкає в підвалі: добра знайома дозволила тимчасово зайняти її будиночок. Окупаційна влада від початку намагалася використати фахові якості Миколи Івановича, а також його авторитет і популярність серед населення у своїх інтересах. Підсилала сумнозвісну ткачову, він під усілякими приводами відмовлявся співпрацювати. Його залишали в спокої, але на певний час, потім викликали знову. І так п’ять разів. Уявляю, як-то ходити по краю прірви, відмовляючи озброєному окупантові виконувати його волю, і не знати, що він тобі заподіє наступного разу. Витримувати психологічний тиск допомагала віра, що в місто обов’язково прийдуть наші. Пережите й побачене записував у щоденник, сидячи в підвалі, при каганцеві. Був свідком, як орки враз кинули все, навіть недоїдки, і зникли, мов їх корова язиком злизала. Настала незвична тиша. І ось…вони…Воїни Світла. Піднесення і невимовна радість! Ізюм вільний!

Після деокупації міста М.І. Калюжний зустрічався з багатьма іноземними журналістами. Розповідав, водив, показував – нехай знає світ… Відновилася газета «Обрії Ізюмщини», вже п’яте число побачили читачі. Микола Іванович знову працює.

Наша коротенька розмова раз-по-раз переривалися, бо до мого співбесідника підходили містяни, щоб привітально потиснути руку, перекинутися підбадьорливими словами українською мовою. Попрощалися ми з ним, сподіваючись, що обов’язково ще зберемося нашим творчим колективом у рідному місті. І запросимо гостей…

2022, листопад

 

ПАЗЛ ДО ПОРТРЕТА

Повертаючись думками в нульові роки, бачу Володимира Вакуленка молодого, зі стрімкими трохи нервовими рухами, в чорній шкірянці. Він уже не перший рік відвідує засідання літературного об’єднання при редакції газети «Обрії Ізюмщини», а я щойно туди прийшла. Творчий колектив «Крем’янця» – це понад 20 людей, від школярів до пенсіонерів, переважна більшість – початківці. Нові обличчя – явище тут звичайне: затримуються далеко не всі. Але й незмінна група є, Володимир із неї.

Збиралися ми нечасто, раз на місяць. Атмосфера зазвичай панувала доброзичлива й приємна. Ми надихались і вчились одне в одного, шукаючи свій почерк. Володимир завжди був плідним автором. На кожну зустріч приходив із новими поезіями. Вони важко сприймалися на слух. Ми просили читати повільніше, аби розібратися в семантиці слів, намагалися впіймати серед нагромадження образів логічний ланцюжок. Не завжди те вдавалося. Володимир вислуховував наші думки, говорив, що бере їх до уваги, але себе не ламав. Сьогодні б назвала його поезію сугестивною, але тоді, на початках, цього поняття не знала. Наш метр Іван Єгорович Мірошниченко завважував у ньому божу іскру, адже – образи. Таке бачення дається не кожному. Радив: «Нехай вірші вилежуються, згодом повернешся».

Володимир розповідав, що змалечку був прив’язаний до бібліотеки, як до другої домівки, багато читав. Тому й не дивно, що він мав широкий і розмаїтий внутрішній світ. Лише складалося враження, що той світ у нього ніби не організований. Відчувавсь якийсь надрив. Невлаштованість особистого життя гармонії не додавала. Силкуюся згадати його усміхненим тої пори, але не можу. Не вдається пригадати і його вірші з інтимної лірики, чи були такі взагалі? Він не справляв враження щасливої людини.

Лише письменства Володимиру було замало. Він хотів діяти, щось організовувати, перебувати у вирі процесу: мав удачу непосидючу, запальну, здатну на вчинок. Збирав наші вірші, викладав їх в Інтернеті (комп’ютери мали не всі). Згодом самотужки почав видавати листівки «Творча криниця». У кожному числі друкував, окрім ним же відібраних і відредагованих віршів, ще й цікавий краєзнавчий матеріал. Настане час, і він буде ініціатором і редактором низки колективних збірок, та початком були саме листівки. І якщо в майбутньому назве себе дослідником історії, то небезпідставно. Прагнення опановувати щось нове привело Володимира до верлібрів. Добре пам’ятаю, як він уперше їх прочитав. Коли до мене дійшла черга висловитися, то сказала, а радше запитала: «Може, саме так тобі й варто писати?»

Одного дня неквапно йшли з редакції на автобусну зупинку, й Володимир не без гордості поділився особистою новиною: познайомився через Інтернет із дівчиною, і якщо все піде на добре, можливо, переїде на захід України. Ми дуже пошкодували і водночас пораділи за нього. Його просвітлену переміну, звісно, вже давно помітили. Ось і пояснення.

2006-го року сталося непоправне – пішов у засвіти Іван Єгорович Мірошниченко, який разом із Миколою Івановичем Калюжним відновив, після тривалої перерви, літературну організацію і був її об’єднувальним стрижнем. Тепер позначився… і невдовзі стався розкол. Частина літераторів покинула редакцію. Вони офіційно зареєстрували громадський творчий осередок, присвоївши йому назву «Кре­м’я­нець». Ми, «залишенці», стали називатися студією «Слово». На новому місці Володимир обійняв посаду заступника керівника. Вони залучили до організації чимало школярів. Володимиру було цікаво з ними працювати – допомагав, наставляв, адже мав і хист, і певний досвід. Але тривало це недовго: поїхав-таки до Львова. Так завершився його період становлення, і розпочався новий – розвитку та подальших творчих пошуків.

«Розкольники» поступово, один за одним, повернулися до редакції, окрім керівника. Усе ввійшло у свої береги. Невдоволення збурювалося лише при згадці втраченої історичної назви, та що вдієш.

Уже 2007-го року Володимир Вакуленко разом із дружиною Іриною Новицькою презентував у рідному місті поетичну збірку «Ізюмська гора» з половецькими бабами на обкладинці. Фахово видана книжка вміщувала вірші юних авторів, якими Володимир опікувався, серед них: Ліза Шарибкіна, Марія Баран, Дарина Задніпровська, Владислав Вакуленко та ін. Поетична збірка стала вагомим результатом наставницької роботи і чудовим заохочувальним подарунком початківцям. Презентація була неабиякою подією в культурному житті Ізюма. Усі студійці «Слова» прийшли привітати творчу молодь.

На Заході Володимир прожив понад 9 років. За цей час студійці і я зокрема неодноразово зустрічалися з ним в Ізюмі. Ті зустрічі зазвичай були випадкові, але завжди приязні. Особливо пам’ятний день міста 2010 року прегарної червневої днини, коли Володимир підійшов до нашої локації, вже трохи інший, але так само свій. Ми довго говорили, ділячись власними новинами. Він послуговувався українською мовою зі львівським колоритом (так говоритиме завжди). Уже тоді з ним неподільно був трирічний Віталик – його особлива дитина. На прощання Тетяна Підгорна подарувала Володимиру свою збірку «З осінню у серці» – першу авторську книжку в нашому колективі.

Коли Володимир остаточно повернувся на малу батьківщину, то в його доробку малася вже низка книжок прози і поезії, найвідоміша з яких «Татусева книжка»; малися також літературні відзнаки різного рівня. На той час значні зміни стались і в нас, у «Слові»: п’ятьох студійців прийняли до Творчої асоціації літераторів «Слобожанщина», а двоє – стали членами Національної спілки письменників України, були й конкурсні перемоги, і лавреатства. Ми сподівалися, що Володимир прийде до нас, але марно. Тоді ми вирішили: оскільки він позиціонує себе як контрлітератор, то й тяжіє до інших письменницьких гуртів.

В.Вакуленко не був би собою, якби обмежився лише письмовим столом. Якось прямувала в Оскіл. На в’їзді до Капитолівки побачила Володимира біля старезного дерева. Він жваво розмовляв із якимось чоловіком. «Вакуленко щось замислив», – подумалось тоді.

Наступного разу на цьому місці спостерігала вже упорядкований куток, з молоденькими деревцями. Чиїх це рук справа – сумніву не викликало.

Володимиру хотілось урізноманітнити культурне життя Ізюмщини, отож запрошував літераторів, зокрема з західних областей країни. Районна держадміністрація всіляко підтримувала його в цій справі. Ми, студійці, відвідували такі заходи. Якось, пам’ятаю, скоротила Літературні читання, що проводила в Будинку культури «Сучасник», аби встигнути на Вакуленкову зустріч із читачами в районній центральній бібліотеці; мала там слово, а Володимир підписав мені дві книжки поезій. Того вечора відкрила його для себе як перекладача. Вразили переклади з російської мови, не переспіви, а саме переклади, максимально близькі до оригіналу за змістом і ритмікою!

Перетиналися ми з Володимиром і поза Ізюмом. Як от на чудовому фестивалі-конкурсі в Слов’янську 2018 року, де Володимир запам’ятався, як справжній козак-віршар, з довгою чуприною і у вишиванці.

Володимир обіцяв подарувати мені нову книжку «Три засніжені історії», яку йому допомогла видати міська рада. Але все якось не випадало нам зустрітися в Ізюмі: він – у Капитолівці, а я – на дачі в Осколі за городніми справами. Тож, зрештою, прочитала її, взявши в бібліотеці.

Напередодні війни у нас з ним сталося дивне листування. Він закинув, що ми не запросили його в один із наших літературних проєктів і взагалі не запросили до студії. На це я парирувала, що до рідних пенатів повертаються і без запрошення. Психологи вважають, якщо озвучено недомовленості, тим паче застарілі, а яблуко незгоди давним-давно закотилося, то це перший крок до порозуміння. Ось тільки кроку наступного не сталося – почалася велика війна. Вона перевернула все наше життя.

Ми, студійці «Слова» і Володимир Вакуленко діяли поряд. Чи могли бути однією командою? Напевно. Гиркалися б із якихось літературних питань, та в протистоянні з сепаратизмом були б єдині. Але життя не кіноплівка – не відмотаєш, не відредагуєш.

«Чому не виїхав?» – питання, що болить тепер багатьом. Та чи можна оцінювати ситуацію з відстані сьогоднішнього дня, коли вже відомі подальші події? Мій досвід каже: ні. Жахіття ворожої навали переживала в Осколі, що за кілька кілометрів від Капитолівки, в умовах інформаційної ізоляції. Як перетнути річку? скільки зможеш пройти з наплічником за морозяної погоди? хто тобі зустрінеться на лісовій дорозі? – ці та багато інших запитань заважали знайти рішення. А ще – обстріли і бомбардування, що не вщухали, позбавляли перепочинку і здатності зосередитись, аби обміркувати становище… Та настає час ікс. І ти враз із корінням вириваєш себе з усього, що тобі рідне і рушаєш у невідомість.

Впевнена, що і Володимир дійшов би такого рішення. Узяв би малого і як місцевий, можливо, знайшов би ту стежинку, що вивела б із зони бойових дій, але… не встиг.

Якийсь покидьок поспішив вислужитися перед окупаційною владою і виказав патріота. Інакше, чому прийшли саме до Вакуленків, звинувативши батька в тому, що виховав націоналіста? Те падло, нікчемне створіння, може, й досі топче нашу землю, тоді як немає письменника – особистості, сповненої змісту і творчих планів не на одне людське життя.

Що ти думав, патріоте, в останні хвилини? Чи бачив свого вбивцю? Два постріли з близької відстані… Ворог не міг тебе переінакшити, ниций і безсилий перед тобою він просто забрав твоє життя…

2023, січень

 

ОСОБИСТІСТЬ

1.

Ми познайомилися спочатку заочно, через його маму Валентину Дмитрівну, яка презентувала твори сина на поетичному фестивалі, що відбувся в Ізюмському будинку культури «Залізничник», року так 2008-го. На той час нашого земляка вже друкувала котрась із західноукраїнських газет, може, й не одна. На фестивалі творчість Сергія помітили, і 2009-го упорядники включили низку його віршів до колективної збірки літераторів Ізюмщини «Поезія, народжена в любові». А вже наступного року світ побачила його авторська книжка «Вервечка журавлів». У передмові Сергій зазначав: «Моє дитинство припало на часи, коли таких людей, як я, намагалися не помічати. Але я знайшов у собі сили, а головне, поставив за мету, щоб суспільство звернуло увагу на мене і на проблеми інвалідів із дитинства. Для цього і пишу».

Сергій Черепня народився 13 вересня 1968 року в Ізюмі, інвалід першої групи з дитинства (ДЦП), вірші почав писати в 15 років – сухі відомості біографії. А сутність автора та його життя – в поезіях. Творення книжки – то гамма почуттів і почасти тривалий час. Її народження окрилює автора й дарує виняткові миттєвості, повторитись які можуть лише з появою книжки наступної (критику винесемо за дужки). І це також непересічна подія для оточення поета. Чималенькою делегацією студійців ми пішли вітати «винуватця». Про інвалідність Сергія, звісно, знали. Стосовно себе скажу, що психологічно налаштовувалася, щоб не виявити ненароком емоцій, які б його образили. Щойно Валентина Дмитрівна нам відчинила, я бадьоро гукнула:

– А де тут поети живуть?!

– Проходьте сюди! – почули у відповідь звичайний чоловічий голос. Те, що за хвилину побачили, приголомшило. На дивані лежало тіло, як у малолітньої дитини, кінцівки якого жили своїм життям. Лише голова була нормальна. І дивилися на нас… розумні очі. Не знаю, наскільки добре мені вдалося приховати внутрішній трем, та, коли почалася розмова, він втамувався сам по собі. Тепер Сергій вражав своєю обізнаністю та ерудицією. Спілкування вийшло цікавим, емоційним, без жодної незручної паузи. Під кінець ми вже наперебій читали його та свої вірші. І, може, довго ще б не залишили цю гостинну оселю, та пора, як мовиться, і честь знати. На наступні зустрічі наш бард Володимир Теплоухов не забував іще й гітару прихопити. Але найбільш пам’ятною лишилася саме ця, перша зустріч, коли у кожного з нас сталася переоцінка цінностей, про що ми ділились одне з одним, ідучи своїми ногами попідруч центральною вулицею симпатичного міста, вдихаючи його весняні аромати, і дякували долі за все, що маємо.

 

2.

Сергій зазнав травми при народженні через помилкові дії лікаря. Уціліла лише та частина мозку, яка відповідає за мову та інтелект. І був той інтелект у Сергія неабиякий. Розвивався хлопець разом із молодшим братом, котрий потім став головним архітектором нашого міста.

– Жив Сашиним життям, – говорила Валентина Дмитрівна. Сергія також формувало найближче оточення, засоби масової інформації, та найбільше – мама. Вона багато йому читала, на його прохання відвідувала міські заходи, спілкувалася з нами, студійцями, а потім усе розповідала синові. Була для нього вікном у світ. Він не міг тримати книжку, гортати сторінки, повертаючись до прочитаного, тому запам’ятовував одразу. Його чіпка пам’ять зберігала безліч імен, подій, фактів. Природа наділила його ще й критичним мисленням – почуте обдумував, відокремлював зерна від полови. У зросійщеному Ізюмі самотужки вивчив українську мову та вільно нею послуговувався. Любив Тараса Шевченка і писав про нього. Провідником у світ Шевченкової поезії була для Сергія бабуся Марфа Володимирівна. Вона залюбки читала онукові «Кобзаря», пробуджуючи в хлопчакові інтерес до художнього слова і засіваючи його душу зерням, що з часом проросло великою любов’ю до України. Юнацькі вірші Сергія стилізовані під Шевченкові. Згодом він спробував себе в різних системах віршування – від силабо-тоніки до хоку. А провідною темою в його доробку завжди була Україна («Родина», «Лірник-Перебендя», «Чи є слова такі?», «Єднаймося браття-вкраїнці», «Україна», «Земля моя», «Столиця краю слобідського» і ще багато інших віршів). Тож із громадянською позицією Сергій визначився давно. Молодим хлопцем піднесено вітав суверенітет України. А коли отримав український паспорт – відчув справжню гордість.

 

Уперше я відчувся не хохлом,

а неньки України рідним сином –

не сірим зауярмленим волом,

а вільної землі громадянином.

 

Чимало натхненних рядків присвятив Сергій рідному місту («Ізюме мій», «Ізюмська мадонна», «Земля моя», «Ізюм»…) На загал, тематичний обсяг його творчості досить об’ємний і увібрав у себе авторське осмислення й оцінку з питань «вічних» і злободенних. У нього вистачало душевних сил навіть на іронію, як у вірші «Вороненя». Часом надихався тим, що бачив щоденно, скажімо, запашний буханець.

Найвища мудрість – скибка хліба,

його ціна – людське життя.

Всі діаманти, злато, срібло

перед цим скарбом – лиш сміття.

 

Люди старшого покоління пам’ятають, що у радянський час ми практично не бачили довкола себе людей із особливими потребами, і не тому що їх не було, а тому, що зручності для них на вулицях не передбачалися як, до речі, і в помешканнях. Також не виховувалось у суспільстві й толерантне ставлення до інвалідів.

Як на мене, Сергій, маючи вразливу душу, не зміг подолати психологічний бар’єр, спричинений нахабною поведінкою зівак, і після деяких випадків категорично відмовився «виходити» на прогулянки. Та хай там як, образ природи був невід’ємною складовою його художнього світобачення. «Звідки?» – виникає питання. За словами самого Сергія, це результат не лише завіконня, живопису чи телебачення, а насамперед закарбованих у пам’яті яскравих картин із раннього дитинства, коли батьки носили його берегом Сіверського Дінця.

 

3.

Із того, що знаю, складається враження, що Валентина Дмитрівна не ставилася до сина, як до неповноцінної людини, що потребує лише жалю. Розмовляла з ним як із особистістю, так само й розповідала про нього. Коли між Сергієм та батьком виникали запальні суперечки з різних тем, зокрема політичних, – втручалась і встановлювала паритет своїм вольовим способом, не потураючи жодній стороні.

Валентина Дмитрівна пішла за вічну межу за два місяці до повномасштабного вторгнення. Містяни пам’ятають її у світлому вбранні, з білою пов’язкою на обличчі. Світлою була й душа Валентини Дмитрівни. 1942-го року, під час тяжких боїв за Ізюм, ударною хвилею від вибуху її матусю відкинуло, а їй, малечі, уламок скла влучив прямо в око. Попри серйозну довічну ваду вона здобула фах, який дозволив їй багато років пропрацювати у плановому відділі Ізюмського приладобудівного заводу.

 

Тоді мене й на світі не було,

коли земля від вибухів стогнала,

коли в моєї матері війна

навіки ліве око відібрала.

 

З болем розповідав Сергій у вірші «Матері моїй». А його бажанням було:

 

Тому нехай всі наші матері

дітей своїх двома очима бачать.

 

І ще:

 

Нехай усього світу дітлахи

ніколи більш під бомбами не плачуть.

Сергій був уважним і вдячним сином. У віршованих вітаннях зі святами називав маму «генієм милосердя і любові». Мав місце в його житті випадок, коли він пережив потрясіння, пов’язане з передчасною смертю молодої вчительки, в якої залишилася мала дитина. Хто-хто, а він розумів міру такої втрати. Співчуття й надію на прихильність долі до малечі висловив у зворушливому вірші «Журавка». А материнська тема продовжилась іще в низці його поезій.

 

4.

2 березня 2022 року під час обстрілу Ізюма рашисти пошкодили систему газопостачання, тим самим позбавили населення тепла й можливості готувати їжу на газових плитах. 5-6 березня в центральній частині міста і в житловому масиві поблизу ІПЗ припинилася подача електроенергії та води. Зупинився громадський транспорт, зник мобільний зв’язок. При цьому не вщухали артилерійські обстріли та бомбардування. Люди опинилися в пастці. Настала гуманітарна катастрофа. Становище ускладнилося ще й тим, що порівняно м’яка зима в березні почала брати своє. Нічні температури знизилися до -15, -17, а то й -20 градусів.

Брат Сергія, Олександр, що мешкав із сім’єю в мікрорайоні, який місцеві називають Нижнім Містом, перебігав у центр, аби допомогти батькові, бо той залишався з сином-інвалідом у квартирі, тоді як інші жителі п’яти­поверхівки шукали порятунку в підвалі. Олександр забивав розтрощені ударною хвилею вікна. Але за годину-другу їх вибивало знову. Коли не стало придатного матеріалу – в хід пішло те, що було напохваті: килими, частини меблів… Нелюдські умови, а надто холод – хоч як укривай, став для нерухомого Сергія вбивчим. 11 березня він помер, а насправді був закатований країною-агресоркою, що нехтує навіть законами ведення війни. Батько Олег Олексійович пережив сина на два тижні. Обох поховали просто біля будинку, тобто присипали землею у вирві. За окупаційної влади їх перепоховали під номерами в лісі, на кладовищі, відомому тепер на ввесь світ.

Після деокупації Олександр не відразу знайшов тіло брата, але… знайшов.

Він хотів поховати рідних поряд із маминою могилою, та дозволу на те не отримав – центральне кладовище нашпиговане вибухівкою. Зараз він утішений, що хоч і на іншому, – але могили батька й брата поруч, і що поховав дорогих людей за християнськими та просто людськими принципами і під власними іменами.

Так передчасно обірвалося земне життя українського патріота Черепні Сергія Олеговича –

віршаря, людини з великим серцем у немічному тілі.

 

Душа поета – не вітрина,

не ямб, хорей чи анапест.

Це та невидима бистрина,

яка несе життєвий хрест.

 

2023, квітень

 

Закінчення буде.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.