Олесь Воля. П о д я к а

Несамохіть пригадується  Довженкове: «Я вірю, що в світі є  Бог, але ім’я йому – випадок…»  І я вслід за Олександром Петровичем це потверджую. Адже, вочевидь, зовсім випадково  почув од місцевих мальцівських фермерів про РУСЛАНА ВАСИЛЬОВИЧА ТЕЛЯТНИКА. До нього й порадили звернутися, аби той, можливо, посприяв у оприлюдненні  15 томів моїх творів, на які, власне, поклав своє многотрудне життя. Але… по-перше, роль прохача – не для мене; по-друге, переконався з попереднього гіркого досвіду: ніхто тобі не допоможе, крім самого себе. Тож вирішив самотужки заробити необхідні кошти. Аж тут трапляються  два гострих інфаркти, коли мене вирятовують од смерті в клініці Миколи Амосова. Я опинився в глухому-глухезному куті безвиході. Усе ж надія вмирає останньою, тому вирішив таки звернутися за допомогою до земляка.                                                                                       І ось  буквально через кілька днів Руслан Васильович, вникнувши в ситуацію, пообіцяв допомогти. А мене ще буквально ошелешила несподівана приємна новина… Виявляється, Руслан Васильович – син Алли Павлівни  Винник, моєї однокласниці, з якою навчався в початковій Винниківській школі на Полтавщині. Алла Винник була зі щонайбіднішої сім’ї у Винниках, бо ж у родині їхній  аж дванадцятеро дітей. В ці разючі миті згадувалось, як ми зі  власноруч пошитими  нашими мамами торбинками через плече ходили до школи, котра була аж ніби на самому кінці світу, тобто на самітньому окрайцеві села; пригадалося, як я товаришував по-дитячому віддано з Грицем та Михайлом Винниками – Аллиними братами; пригадав, як проводжав саму Аллу в люту снігову завірюху й мороз до самісінької школи. До того ж, Павло Гаврилович, Аллин батько, і мій тато Володька (по-винниківському так його називали) були друзями-нерозлийводою.

…І ось ми знову зустрілися з Русланом Васильовичем Телятником, міцним козарлюгою-красенем, розумним, діловим і енергійним, як вулкан. Уже через кілька годин нашого знайомства  почувалися, мов рідні, що давно шукали один одного. Руслан Васильович без вагань пожертвував значну суму, аби рукописи моїх 15 томів не вкривалися, як то кажуть, пилом, а віднайшли праведну путь до братів-українців, служили  духовному здоров’ю матері України. Також я добре розумію й усвідомлюю: таке трапляється один раз у житті…                                                                                           Крім сердечної земляцької подяки, висловлюю щире  побажання: побільше б у нас було таких Русланів Васильовичів, котрі люблять Україну – ні, не на словах, а «до глибини власної кишені».

Переконаний і в тому, що коли б ми, українці, один одному так плече дружнє підставляли, Україна була б зовсім іншою – і сильнішою, і братолюбнішою.

П.С. Урешті-решт щойно в Житомирському видавництві «Рута» вийшли друком повністю зібрання моїх творів у п’ятнадцяти томах. З приводу їх розповсюждення звертайтеся, будь ласка, за номерами телефонів: 067-98-65-877; 098-44-35-335.

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал