Циклічний Закон повторення матеріальних форм Володимира Денисовича Теплухи вперше оприлюднили в січні 1991 року літературно-науковим вісником «П’ята колона». Згідно розвитку буття з математичною точністю і вірогідністю повторюється кожен натупний Цикл, і він менший від попереднього на число «пі» – 3, 14. В основу Закону покладені багатолітні розробки Володимира Денисовича, уродженця черкаської землі з села Ксаверового, що неподалік Кирилівки – малої батьківщини Тараса Шевченка.
З допомогою формальних геометричних схем Денисович з’ясував, що від початку розширення Всесвіту – «Великого Вибуху» – таких вибухів відбулося 17. Останній повноцінний Цикл – шістнадцятий – тривав від 1183 по 1871-й роки, тобто 688 років; п’ятнадцятий Цикл – з 978-го до новітньої доби по 1183-й. А нинішній – сімнадцятий – завершиться у 2080 році.
Отже, в попередньому Циклі відкрили Америку. Це через 309 років від початку даного Циклу (1183). В нинішньому Циклі подія «повториться». Тож робимо відрахунок: 309 ділимо на «пі» – виходить через 98 років після початку Циклу (1871) – тобто 1969 року. Це висадка людини на Місяці (по аналогії). А скажімо, заснування Народного Руху України, за Законом Володимира Теплухи, відповідає найвищому розвитку козацтва – 1556-й рік. Повній незалежності України відповідатиме аналог визвольної війни під орудою Богдана Хмельницького.
Таких аналогій предостатньо як у вітчизняній, так і світовій історії. Тож не будьмо байдужими, а вільніше, розкриленіше розпрозорюймо свій зір духовний.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
6 березня 2016 року
Рано-рано – тільки сіріти надворі почало – розрізав сонливу тишу телефонний дзвінок: озвався до мене раптово Борис Діхтяр, університетський приятель. Радість моя була подвійною: по-перше, самого Бориса почути, по-друге – найважливіше – дізнатися від Бориса, як там Денисович живе-поживає? Чому від нього вісток аніяких? «Пробач мені, Олесю, що так рано тебе потурбував, – мовив низьким грудним голосом Борис, – але змушений: повісився Денисович…» У рурці затріщало протяжно-пискливо, і я, вкрай ошелешений новиною, перепитав: «Що ти сказав?» Борис Діхтяр повторив: «Не стало Денисовича. Я його з петлі знімав… Ще вчора увечері. Він повісився на вхідних дверях у хату свою. Я тобі дзвонив уночі двічі, але додзвонитися не міг». «Коли похорон?» – «Ще невідомо. Мабуть, післязавтра… Я тобі повідомлю додатково, коли точно стане відомим» – Борис поклав рурку, вочевидь поспішаючи обдзвонювати всіх близьких і знайомих, котрі знали Денисовича. А в моїх вухах рурка оглушливо продовжувала дзвеніти. Я знеслаблено приліг у ліжко. Горло стисло давким кім’яхом, у ньому сухо стало до хрипоти. «Боже-Боже, за що ж ти так жорстоко покарав Володю…» – застрягло в свідомості гостро-тупим кілком. Мимоволі, мов у калейдоскопі, перегортав у пам’яті епізод за епізодом, котрі були пов’язані з Володею Теплухою, якого ми називали шанобливо – Д е н и с о в и ч. …Пригадую, коли вперше побачив Денисовича на автобусній зупинці 38 автобуса біля Червоного корпусу університету – в поношеному піджачкові, шапці відкоченій (була така ж приблизно березнева пора 1973 року, як оце зараз), – то я сприкрено розчарувався. Дай оце йому батіг у руки, подумалось, – і він нагадуватиме сільського дядька-конюха, а не студента такого престижного столичного Київського університету. Але згодом, зазнайомившись із Денисовичем ближче, я переконався: це було лише моє поверхове, егоїстичне враження – справжній Денисович був «річчю в собі». Я зрозумів, що добрішої, ерудованішої, спокійнішої й шляхетнішої людини, здавалося, на світі не було. Незважаючи на те, що Денисович був усього-на-всього на рік з гаком старший, я відчував себе майже «сліпим кошеням»: наскільки він вищим був од мене. Я буквально наповнювався Денисовичем і, мабуть, скільки суджено буде жити на світі, пам’ятатиму наші з ним «мандри» в Голосіївському лісі, коли Денисович розтлумачував свої здогади-висновки щодо визначеності (детермінізму) як буття в цілому, так і вчинків людських до щонайменших дрібниць-миттєвостей. Я спочатку рішуче противився (адже як це – повна визначеність?!), але Денисович наполягав, що саме й існує абсолютна визначеність, і нам лише здається-привиджується, що ми, люди, всьому «царі й боги». Денисович послідовно відстоював свою точку зору: так, як пишеться зображення на телеекрані, спрямованими людиною альфа й бета променями, так само малюється Світовою Хвилею картина огрому Всесвіту. І це не фаталізм, як важають філософи-ортодокси. Це реальний закон буття. Тоді ще Денисович лише прагнув уловити сам закон, згідно з яким видимий і невидимий Усесвіт твориться.
Згодом я з благословення Миколи Михайловича Амосова поїхав на Байкало-Амурську магістраль, аби там закінчити дворічні курси «бамівського університету» й написати про БАМ роман, а Денисович лишався в Києві, двірникуючи, водночас безвипряжно працював над відкриттям Загальної Теорії Еволюції. БАМ зробив з мене «бійця» в розумінні не пасувати перед бурями-завірюхами життя, націлив тільки на перемогу, а Денисович протягом двох років, коли не бачилися, наблизився впритул до відкриття Теорії. Боже, який він був окрилений, щасливий, який повнозерний душею-розумом (цей настрій його вловлював із листів, котрі надсилав він мені на дільницю 81-го кілометру «траси віку». На жаль, листи під час повені загинули); хоча й жив Денисович майже надголодь, на пташиних правах у робітничому гуртожитку. Врешті-решт, коли я повернувся з будови, Денисович відкрив Теорію, точніше «вловив» оте число «пі», з яким скорочується кожен наступний Цикл від початку розвитку Всесвіту – «великого вибуху». Я був гордий, радий за свого товариша. Може, навіть сам Денисович не стільки радів і гордився собою. Денисович продовжував жити на свій мізерний двірницький заробіток, і йому думалося наївно, що ось-ось закінчиться його трикляте двірникування, коли він злидарював, ще й досі не міг придбати собі пристойну вдягачку-взувачку, в яких сподівався з’явитися в наукових колах. Але… не так сталося, як гадалося. Адже в які солідні-найсолідніші і менш ваговиті наукові установи, редакції, популярні журнали й газети не надсилав своє відкриття, – скрізь на нього чекала глухезна стіна: відповіді були по-дилетантськи поверховими, негативними. Особливо засмучували відписки з наукових та академічних установ, коли спеціалісти з історії та філософії Теорію Динисовича розбивали в пух і прах. Найперше звинувачували в тому, що його «так звана Теорія Еволюції штучна й шкідлива, адже перечить загальноприйнятому вченню діалектичного матеріалізму марксо-ленінської теорії». Денисовича таврували також і за потрактування астро-фізичних, біологічних, надто ж – суспільних явищ; осуджували за «намагання підігнати вже під заздалегідь визначену схему випадкові історичні аналогії; за «маніпулювання числами й датами, від якого наука давно відмовилася».
Отже, всі відповіді були негативні, осудливі, але Денисович не вагався в правильності своєї Теорії. Принаймні – нікому й ніколи не показував своїх вагань, хоча, здогадуюся, сумніви в нього були. Тоді він ставав пригнічений, мовчазний, робився блідий-блідий і майже нічого не їв. Що ж до мене, то я був украй пригнічений критикою, що так агресивно сипалася на товариша, а ще болючішим, нервовиснажливішим було те, що я по крупному рахункові вагався в правильності шляху пошуків-відкриттів Денисовича. Справді: чи не притягує він штучно за вуха окремі факти, явища й події?! Чи не шиті висновки білими нитками? І якось висловив сумніви Денисовичу, і Денисович, зболено дивлячись на мене, мовив спокійно: «Невже і ти разом з т и м и? Сумнівайся на здоров’я, тільки мені про це не кажи» – стримано попросив.
Але… хай би там що і як, життя тривало. Денисович змітав зі столичного бруку – за його ж таки висловом – «плювки й харкотиння». Я віднаходив кілька разів для нього іншу «культурнішу» роботу, але він відмовлявся. Так – у злиднях, невлаштованості – минали дні, місяці, роки, десятки років. Однокурсники Денисовича (вчився він на економічному факультеті університету, якого так і не закінчив) стали солідними людьми – кандидатами наук, професорами, викладачами й народними депутатами; обзавелися сім’ями, онуками, а Денисович залишався, власне, ніким… Мене попереджували неоноразово детективи з компетентних органів не підтримувати з Денисовичем зв’язків, проте я рішуче відмітав такі попередження, й для Денисовича двері моєї душі й квартири завжди були відчинені. І в останні-останнісінькі дні я дуже чекав, аби подарувати йому дві чергових сумки книг і певну копійку «для підтримки штанів».
…Дзвінок Бориса Діхтяра, його ровесника й односельця (хати їхні поруч у яру), вкрай ошелешив, і я подумки налаштовував себе обов’язково поїхати на похорон Денисовича. Зрештою й квиток придбав на поїзд, аби добратися спочатку на станцію Цвіткове, а там, сподівався, якось та вдасться ще п’ять кілометрів до Ксаверового подолати. Не судилося… І причина була банальною, нещадимою, як присуд: ноги відмовилися ходити. Геть відмовилися… Мене прикувало до ліжка – я мов калікою став невиліковним. Тож Денисовича ховали без мене. Ніби й мій стан душі прочитував поет Ярослав Павуляк, пишучи такі рядки:
Когось нема,
когось бракує зараз,
немов мене і ніби ще когось
отут, на цій землі, у цій кімнаті,
у цій залі
когось нема, немов би всіх нема.
…Мене таємниця суїциду продовжує мучити. Не сплю. Ножем серце ріже: чому Денисович сподіяв це над собою? Що він знав таке і що його мучило, що я не знаю (і може, навіть не здогадуюся). Господи, 1200 – 1300 мешканців землі щодня добровільно прибирають себе зі світу… Невже і справді диявол на кожного чатує, аби прибрати геть. І невже правий Хома Аквінський, який у «Сумі технологій» стверджував: «…Перехід від цього життя до кращого не підвладне людському свавіллю. І не дозволено людині вбивати себе, аби попасти в кращий світ».
Не дозволено?! Але ж чому ти Денисовичу дозволив? Навіщо в могилу темну і сиру передчасу його загнав?… «Земля немовби втратила силу тримати на собі людей» – здається (дослівно не пам’ятаю), так писав чи не найзіркіший ясновидючий духу Федір Достоєвський. Але таке «пророкування» мене не влаштовує, обурює, дратує, адже мільйони й мільярди людей – хай нещасних, нехай упосліджених і обійдених долею – усе одно тримаються за життя як за останню благодатну соломину… Навернувся, крутиться в свідомості і Фрідріх Ніцше: «Релігії багаті всякими викрутасами супроти вимог самовбивства; цим вони вкрадаються в довір’я тих, хто закоханий у життя». Та все ж, та все ж – ти, Володю, не можу я сказати, щоб у життя закоханий був у своє злиденне. Ти Істину любив як божество велике й незбагненне. Власне, для тебе Богом і була саме вона – Істина. Тож чому, чому сподіяв ти таку наругу непрощенну над собою?
Знаю й про настанову: не говорити й слова про самогубця. Не згадувати, не клясти його. Але ж і це мене не тішить. Навпаки, напливає на думку чорною хмарою Федір Достоєвський: «З’явилися релігії з культом небуття й саморуйнації задля вічного заспокоєння в ницості». Але ж… сам Денисович колись цитував це й осудливо, киваючи головою, заперечував: «Є й такі дурні, що таку релігію сповідують. Я, не хвилюйся, Олександре, не з тих дурнів…»
Але мене диявол суперечності мов роздирає навпіл в особі Платона: «Ті, хто істинно відданий філософії, зайняті, по суті, тільки самим лише вмиранням і смертю». З цим я згоден. І саме до таких відданців належав Денисович. Проте це аж ніяк не каже, що самовбивство було його нав’язивою ідеєю-фікс. Чув я, Володю, від тебе й про те ( і на цьому ти не раз не два наголошував), що, мовляв, без підсвідомої жаги до самовбивства людство втратило б рівновагу в розумному осягненні-пізнанні світу. Таке міркування головно я також сприймав спокійно, хоча вони й бісили інколи. Адже який тоді Бог, навіщо він, коли дозволяє самовбивство? Урешті-решт я прагну самозаспокоїтися жорсто-пекучим Сократом: «Поза сумнівом, є люди, котрим краще вмерти, ніж жити, і, розмірковуючи про них – про тих кому краще вмерти – ти будеш спантеличений, чому вважається нечестивим, якщо такі люди самі облагодіяться; чому вони зобов’язані чекати, поки не облагодіє їх хтось інший».
Але все одно й Сократ мене не переконує. Весь я, Господи, в сум’ятті вогнянім…
На фото: Олесь Воля і Володимир Теплуха
“Українська літературна газета”, ч. 14 (280), 17.07.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.