Близько двох тисяч років тому Христос викрив і засудив практику показово-нещирої побожності претендуючих на ексклюзив у Божій Благодаті фарисеїв. На жаль, «старі міхи» юдаїзму перекочували до християнства. Тверезий аналіз нинішнього буття українців зокрема й більшості європейців загалом засвідчив, що декларування приналежності до християнського світу для багатьох є і залишається лише пустопорожнім дзвоном. З сумом і болем доводиться констатувати, що сакральна символіка перетворилась в беззмістовний символізм. Людство так і не позбулося схильності до спрощення й спримітизування, деструктивні ліберальні закони багатьох країн унеможливлюють постання суспільства, яке б складалося з духовно і морально здорових та гармонійно розвинених особистостей, а провідники цілих спільнот чомусь забули, що ігрища з господарем пекла завжди приречені на поразку. Гріховність не обмежується свідомим вибором зла. Неспроможність зробити правильний вибір є станом духовного рабства. Підпорядкованість пристрастям робить людину пасивною, не самостійною, не вільною, підконтрольною. Вінчання, панахиди, освячення помешкань, предметів і пасок насправді є нерідко незрозумілими для самих учасників дійства церемоніалами й обрядами. Останні звичайно ж дисциплінують і нагадують про відповідальність, проте факт формального дотримання й неосмисленого виконання не є методом і формою рятунку полоненої гріхом душі.
Сприйняття Божої Науки для кожної людини є справою індивідуальною. В одних це відбувається внаслідок родинного виховання, коли батьки належним чином доносять до відома нащадків відвічно-довічну правду. Інші, долучались до числа врятованих внаслідок аналізу власного, вже пройденого життєвого шляху, добутого досвіду й спілкування з віруючими. Проте чимало вихідців з родин невіруючих сприймали Боже Слово внаслідок стресових ситуацій. Таким чином Господь зупиняв грішника, провокував до роздумів й давав можливість зрозуміти причину буття людини в цьому світі.
В часі Різдва 1992-го року, повернувшись з щорічного міжнародного новорічного з’їзду католицької молоді (того року він відбувся в Будапешті), спільно з кількома київськими учасниками того дійства (вірними УГКЦ з храму Святого Миколая на Аскольдовій Могилі), я зорганізував ватагу колядників. Співали в вагонах метро, колядували знайомим в їхніх помешканнях. Колядки вивчали з молитовників. Пам`ять навіки закарбувала реакцію тих, хто чув наш гуртовий спів. Здається, саме тоді я пізнав, що дарувати радість іншим, віддавати власний час, талант, молитви, завзяття, любов до Церкви й народу є великим щастям.
Пригадую колядування й в наступних роках. Кістяк й основний склад вже нової ватаги становили активісти київського осередку Спілки Української Молоді. Якось, на пропозицію однієї з учасниць, ми завітали до родини, яка залишалась вірною церкві й в часи її підпілля. Власників помешкання зворушили до сліз.
– А нас колись за це переслідували, – зізнався господар.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Здається саме тоді я пригадав й розповіді мами про її колядування в повоєнні і голодні 50-ті роки вже минулого століття. Село Дарівка, це на Черкащині, звідкіля вона родом, не мало власної середньої школи, тож їй, братам і сестрам доводилось долати шлях за наукою довжиною в вісім кілометрів. Вчителі-комуністи, знаючи, що мама з багатодітної родини, не соромились забороняти прославляти Господа. З метою перевірки, чи виконуватиме вона їхні злочинні вказівки, лишали родинні клопоти й не лінуючись подолали кількакілометровий шлях до Дарівки, очікували, коли діти підуть вітати односельчан та рідних з Різдвом Христовим, й погрозами заганяли їх назад в хату.
Природний підсвідомий потяг до Божих Правд з часом зобов’язує до усвідомленого самообмеження. Не кожна душа має силу самостійно встояти перед звабами лукавого. З прикрістю і соромом пригадую, як колядування ватаги СУМівців закінчувались пиятикою і бешкетом. Дякую Творцеві, що з часом дарував переживання й розуміння грішності тієї поведінки.
В 2001-му році Різдво Христове я зустрічав в Черкаській виправній колонії № 62. Туди, за протидію антинародному режимові, звинувативши в криміналі, мене запроторили цербери постколоніальної, посткомуністичної, постсов’єцької, а головне – геть не української за духом і змістом системи. Станом справ на той час в «зоні» діяли лише церкви УПЦ МП та Євангельських Християн Баптистів. Попри моє знання літургії й спроможність пояснити причини віри в Господа, православний клирик відмовив мені в участі в літургії, оскільки вважав «невоцерковленим». Дискутувати з москвином я не мав жодного бажання, тому тричі на тиждень відвідував Будинок Молитви, який коштом віруючих-баптистів з Англії й працею віруючих-засуджених постав на місці колишнього табірного стадіону. В часі різдвяного служіння разом з хором співав вже відомі мені колядки. По закінченню, коли засуджені вже вийшли надвір й почали шикуватись в колону для повернення в гуртожитки («на бараки»), віруючі вийшли на двір й заспівали «Нова радість стала». Спів на вулиці, рівно як і перегук, є «порушенням внутрішнього порядку виправної установи». Реакція засуджених й наглядачів (прапорщиків й молодшого офіцерського складу) вразила неабияк. Перші не поспішали виконувати наказ рухатись, й стоячи на морозі слухали спів, а другі не наполягали на його негайному виконанні, не обурювались співом на вулиці, й також слухали. Радісна на перший погляд випадковість насправді була часткою в ланцюзі Божих Закономірностей.
Донині не знаходжу слів та епітетів, аби передати й означити процеси, які відбувались в моїй душі в ті хвилини й впродовж наступних кількох годин. В залі гуртожитку («бараку») де водночас проживали близько 160-ти осіб, того вечора я не відчував смороду немитих тіл й непопраних шкарпеток, тютюнового диму й викликаного недоїданням голоду. Нині журюсь, що стримував себе аби вголос не заспівати вже давно знайомі колядки й псалми, які лунали того вечора на служінні. Розумію, що в ті хвилини не соромно було б стати диваком або уподібнитись до блаженного. Можливо, в чиїйсь душі прокинувся б спогад, й орда нечестивого зазнала б кількісної втрати.
Христос Народився!
“Українська літературна газета”, ч. 1 (293), 15.01.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.