Я стою серед гомінкого натовпу, покликаного до колишнього Жовтневого палацу оголошенням про «Рух опору капітуляції», з почуттям розгубленості за невиконане доручення Київського міського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів ( державників) – оголосити перед громадою звернення до Уряду і Президента щодо засобів подолання нападу російського агресора на Україну. У згаданому дорученні ветерани столиці звертаються з наполегливим проханням до Організації Об’єднаних Націй визнати агресором уряд Російської федерації , який в кращих гітлерівських традиціях силою зброї в порушення міжнароднього права окупував Крим та південний схід України, продовжуючи вже шостий рік вбивати військових та мирне населення. Ветерани закликають Раду безпеки ООН до введення вздовж порушеного кордону України миротворчих сил роз’єднання як на суші, так і вздовж морського узбережжя, щоб припинити проходження регулярних російських військових формувань та бойової техніки, закамуфльованих під «місцевих сепаратистів», яким належить за наказом Москви симулювати «внутрішній конфлікт».
Дивно, але у позові українського уряду до Міжнароднього суду в Гаазі взагалі йдеться не про окупацію, а «про протидію фінансуванню тероризму і Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації». Ні слова про агресію та окупацію України! Що це – боягузтво? Обережність, щоб зайве не дратувати Путіна? Бунт на колінах? За таку позицію уряд будь-якої країни, яка хоч трохи поважає себе, був би зметений з дороги народним гнівом! Але ми – цивілізований нарід, у нас і пісня є, як на те: «Лівообережна, Правообережна…»
Я терпляче разом із загалом небайдужих людей слухаю чотирьох запрошених фахівців: від юристів-правознавців і аж до письменниці, чиї успіхи у аналізі польового сексу безумовно могли б сприяти опору капітуляції.
Зручно вмостившись у чотирьох могутніх кріслах, запрошені експерти з питань подолання агресії у цілком домашній манері і з інтонаціями дружньої вечірки ведуть невимушену розмову – кожен про своє – передаючи мікрофона один одному, як сказав поет, «коснувшись до всего слегка с ученым видом знатока».
Але де ж засоби захисту України, яка пережила окупацію більшовицької Москви 1918 – 20 років, навалу націонал-соціалістів 1941 року, і знову потерпає від наскоків сусідів з відверто хамськими, кримінальними вихватками?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Друга четвірка, що прийшла на зміну першій, гідно продовжує першу…
Я слухаю, а мені , як на гріх, моя єхидна пам’ять зловтішно підкидає лермонтовські рядки :
« …поговорим и разойдемся!
– Право?
– Налево вы, а я направо».
На якусь хвилю мені раптом спадає на думку, що – чекайте! – напевно, саме так колись і відбувались, приблизно у такому ж ключі, засідання Центральної ради, окремі члени якої перед загрозою навали російсько-більшовицького окупанта в цілком інтелектуальній, майже поетичній манері, мрійливо просторікували про таку бажану «співпрацю і союз з народами Адріатики»… доки гармати окупанта не почали бити прямою наводкою з Дарниці.
Істинно: «сучасне є добре забуте минуле».
Аж нарешті!
По завершенню майже двогодинного «рауту» фахівців боротьби з окупантами поспішаю на секцію розгляду конституційних проблем, де оприлюдню звернення ветеранів, а, головне, порушу питання про обов’язковість прийняття конституції не однією з трьох гілок влади – Верховною радою – (до речі, позбавленої 6 ст. Конституції права незалежності!), – а Всенародними конституційними зборами на зразок Північно-американських Сполучених Штатів і Франції 18 сторіччя, що шляхом ухилясів і кастрацій обійдено нашою напівсонною, напівтверезою ВР у «конституційну ніч» 1996 року.
А ще маю встигнути прийти до секції соціальних проблем з вимогою до Верховної ради зобов’язати Міністерство фінансів щомісячно оприлюднювати рівень зарплат високопосадовців, серед яких, за повідомленням Світлани Мялик у передачі Українського радіо «Персона грата», один лише очільник поштової служби України щомісячно одержує… 750 тис грн на фоні пенсій ветеранів у 1500 – 1700!
Міністерство фінансів відмовилось коментувати запит Печерського відділення ветеранів через, як саме визнало, «складнощі в розрахунках», бо, як подейкують, є посадовці і з мільйонними, а то і вище, щомісячними зарплатами: на те ж вони і є передовим загоном борців з корупцією проти розтягування коштів платників податків!
У порожньому холодному залі на одному кінці розташувались секції невеликого кола учасників із соціального захисту, а на другому – з конституційних проблем. Ні протоколу, ні вступного слова, ні ведучого.
Хто стоіть навколо столу, хто притягнув з боку стільця. Дискусія за принципом хто кого перекричить. Чомусь моє наполягання про необхідність прийняття конституції Всеукраїнськими національними конституційними зборами зустрічається «в штики» з криками про регламент, якого, звісно, ніхто не ухвалював. Про решту вимог годі і згадувать, звернення ветеранів столиці нікому не цікаве.
У коридорі іде чаювання та кавування. Гамірно. Намагаюсь прислухатись до інтерв’ю перед телекамерою в залі засідань, хоч тісна група людей заважає доступитись ближче. Обминаю кого можу і стаю за спиною виступаючого. Раптом мені хтось підказує, що прохід від гурту біля телекамери – он туди, вбік. Дивна турбота. Я дякую за співчуття, я не збираюсь нікуди відходити, бо хочу дослухатись до предмету розмови, а можливо, і прочитати звернення моїх колег-ветеранів. З обох боків, мов вгадавши мої наміри, мене стискують дужі руки молодиків і додають, що право виступу перед телевізійною камерою мають лише …організатори заходу.
Передаю звернення котромусь з організаторів і йду геть.
Слава всевишньому, я на свіжому повітрі!
З полегшенням перетинаю Інститутську вулицю і на другому боці раптом помічаю мовчазну групу людей, згуртовану у напівтемряві майже у формі чотирикутника.
І чомусь спиною до дороги?
Люди мовчать.
Що то за знак?
Може, похорони? Не схоже…
Тоді що?
Підходжу.
Люди стоять тихо, майже не перемовляючись, наче в чеканні на щось важливе, наче вони прийшли сюди за вирішенням надзвичайного важливого питання державної ваги. Тоді чому вони не у Жовтневому палаці?
І чого вони так зосереджено мовчать?
– Перепрошую, – тихо звертаюсь до літньої жінки скраю, – що тут відбувається?
Жінка не відповідає.
Мені стає незручно, ніби я на похованні людини бовкнув щось недоречне.
Але чому мовчить і ця жінка?
Що покликало цих людей стояти, мов на чатах, неподалік Палацу?
Що то за дивне мовчазне зібрання, від якого стає трохи моторошно? Що тут приховується? Яка це партія чи громадське об’єднання ? Які їхні вимоги?
Яку таємницю не хоче повідати мені ця жіночка? Аж нарешті вона стиха, наче знехотя, мовить, не дивлячись на мене: Ждем роздачу бутербродов… для малоимущих.
Тепер настає моя черга мовчати.
Я не знаю, що сказати. Щось пробую промимрити про побажання дістати побільше тих…
Мовчки обзиваю себе ідіотом і швидко, майже бігом, спускаюсь донизу, до станції метро «Майдан незалежності».
Олесь Гриб