Павук із квіту отруту бере, бджола – мед.
Болгарське прислів’я
1
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пам’ятаю, як у ранні студентські роки мене вразила новела Гончара «Кресафт». Пам’ятаю яскраві фрази з цієї новели: «Голова (колгоспу) без пуза – як справка без печатки… Совість – це така культура, що не кожен її культивує в наш час. Дехто забув, що воно й таке, по якому попереднику його й сіють!..» І, звичайно, фінал… Виявляється, можна було і так: бути в системі, але мати совість і поплатитися за це. І я, котрий у школі майже не читав творів за програмою, написав тоді (для себе, в щоденник) щось таке з біса наївне й піднесене:
Не хочеться писати «сніг»,
коли не піде він, лапатий…
Якби я так писати міг,
щоб слово вміло оживати!
Я б слово «совість» написав
для всіх і кожного зокрема:
таку, як виболів Кресафт…
Оце була б моя поема!
Що називається, зачепило.
Відтоді до Гончара в мене особливе, особисте ставлення. Мені здається навіть, що автор значною мірою повторив долю свого героя, Кресафта Кухаренка: роздавав людям хліб світла духовного, попри суворі заборони «згори».
2
Але яке він мав чуття на все талановите і справжнє, як умів бачити зерно і відкидати полову! Я наведу лише кілька прикладів.
Він одним із перших відчув масштаб і значення Олександра Довженка. Варто перечитати дивовижні щоденникові записи Гончара про Довженка або хоча б новелу «Двоє вночі».
Він чудово розумів, хто такий насправді Тичина. «Яблуневоцвітний геній України» – ось хто він такий, ось як назвав його Олесь Гончар, і в цьому визначенні все: і краса, і любов, і беззахисність.
З усієї когорти шістдесятників він виокремив для себе Василя Симоненка і написав про нього блискучу статтю «Витязь молодої української поезії», яку потім постійно включав у перевидання своїх творів. А слово Олеся Гончара в той час дещо важило.
І нарешті, Григір Тютюнник. «Живописець правди» – сказав про нього Гончар і, певно, заліпив рота багатьом тодішнім «доброзичливцям».
Абсолютний слух на камертональні голоси української літератури. Та він і сам був камертональним голосом.
3
Хто б там що не казав і які б застереження не робив, але Олесь Гончар – це постать. Це великий українець. Людина лагідної, але твердої вдачі, яка не поступилася своїми принципами. Так, ці принципи суто радянські, проте й вони не завжди вписувалися в ту генеральну лінію, яку гнула тодішня система. Історія із «Собором» – промовистий тому приклад.
1944 року у вірші «Думи про Батьківщину» молодий боєць Гончар, який воює вже за межами України, у Словаччині чи Угорщині, згадує рідний край і думає, кому б написати листа, бо:
…Той – мамі, а той – дружині,
Той – сестрам, а той – братам.
А я напишу – Україні!
Сонцю її і степам…
Розумієте, не партії, не батькові Сталіну, і навіть не батьківщині СССР, а Україні! І оцей лейтмотив «а я напишу – Україні» проходить через усе життя і творчість Гончара, цю тему неможливо не помітити, якщо тільки очі не заслані пеленою упереджень.
105 років Олеся Гончара – це 105 років несамотності.
«І не одній Україні я належу, я належу всьому людству», – так написав Олександр Довженко, але з повним правом так само міг би написати про себе й Олесь Гончар.
Він ніколи не забував про Україну, і Україна його не забуде.
Микола Байдюк