Олесь Гончар

143

Я з ним жодного разу не розмовляв. І, звісно, не ручкався:
рівні, на яких ми існували, не належали ні до перехресних, ні до
паралельних.  Проте важив він для мене
багато. Надто в перший армійський рік, упродовж якого я закінчив Московську
полкову школу, повернувся у Веселі Терни, де  
невдовзі обійняв посаду звільненого комсомольського секретаря окремого
технічного батальйону. Без офіцерського звання. Сталося це в часи хрущовської
відлиги, яка й уможливила цю блискавичну «кар’єру» в обхід родинного
сибіряцтва, татових посувань до сану 
протоієрея. Ця ж «кар’єра» (Львівський університет на неї завбачливо не
зважив) сприяла вступу до Дрогобицького педагогічного інституту, де воднораз
з’явився О.Гончар, який після глипу на мене залишив на  шмуцтитлі «Тронки» лише кілька букв свого
прізвища; я йому  (ці речі відчуваються
безпомильно) чимось не сподобався. Він мені, правду кажучи, теж.

Але до того все було інакше й інакшим. Разом зі мною, що
побачив на одному з військових підмосковних смітників обідрану якусь книжку, за
тою книжкою нагнувся і прочитав: «Людина і зброя». Тоді в союзній столиці
відбувалася декада чи то української культури, чи літератури, і я на цілий
тиждень став її учасником. Як читач. 
Додам – читач вдячний, бо романом «Людина і зброя» був започаткований  процес мого навернення  у фахову рідномовність, вивершену вступом до
аспірантури Інституту літератури. Не за першим, правда, разом, проте наразі
досить всього лиш констатації цього факту. 

Дебютною моєю публікацією в «Радянському літературознавстві»
стала стаття «Три романи: людина і війна». Йшлося у ній про ту ж «Людину і
зброю», «Вир» Григорія Тютюнника і «Дикий мед» Л.Первомайського. Я б не сказав,
що вґрунтовував її сенс стиль письма і мислення саме О.Гончара, але його нахил
до більш-менш природної і не надто ідеологізованої філософічності був для мене
справжньою знахідкою: хто вірить у поступ, той вірить і людям… Поза Києвом я,
очевидно, на тому б і стояв. І ніколи не наважився б на свої власні романи,
ніким не читані п’єси, вірші. А що не став би пробувати сили в  критиці – це безсумнівно: вчить літературу й
літераторів тільки духовна посередність. Типу Бєлінського, Новиченка, Шамоти et
cetera. Менш відомих, але таких самих плодючих писак про все і всіх  не називаю: що гниліші часи, то їх довкіл
більше…   

Зачарованість О.Гончарем в Україні і серед українців
(Москва, якщо звіряти цю думку «Новым миром» часів О.Твардовського, його не
шанувала) йде від онтогенетичної нашої мрійливості, яка, правда, не заважає
чиновництву красти, а простолюду миритися навіть з тим, що його на цій землі
викорінює: вмиранню в російськомовних дітях і баранячій покорі владному батогу
й прянику. Утім, баран справжній, якби це прочитав, – образився  б: 
хохли,  малороси   й 
фразові  (слухай і дивись  Верховну Раду) патріоти  перебувають,  
на   тверде   моє  
переконання,  далі  меж 
соціальної тварності…  

Не знаю, як саме це сталося, але уже на кінець аспірантури я
О.Гончарем був помічений; очевидно, його сусід Л.Коваленко десь щось про мене
сказав, щось показав. Саме це й спричинило приємний по-своєму казус: до
збірника «Про Олеся Гончара» (1978) мою статтю не прийняли, але Олесь
Терентієвич кому треба зателефонував, і її туди повернули. Далі більше: я
починаю декого на сторінках «Літературної України» ганити і вмотивовую це,
зрозуміло чим –  рівнем «Тронки», «Людини
і зброї», що, клянуся, не містило й тіні блюдолизства. Але прочитано це було
саме так. Я зрозумів це з того, як мої тодішні публікації підстьобували
критиків, хай мені Бог простить, облизувального покликання, що стали
вистрілювати (Олесе Терентієвичу, його не слухайте – слухайте нас!)
величезними  статтями, брошурними
монографіями. Але я вважав, що за них 
фаховитіший, і розкидався молодечою (хоч мав вже за тридцять років)
зухвалістю воістину самозасліплено. Поки не одержав першого могутнього ляпаса,
започаткованого фразою Леоніда Миколайовича Коваленка:

– Гріша, треба поїхати до Дрогобича. Там зараз відпочиває
Гончар. Потрібна доповідь.

– В санаторії?

– На конференції.

– А де вона буде проходити?

Коваленко мене вже трохи знав, тому відповів коротко:

– В театрі.

Жодного сміху в його очах не було, тож не випадало
усміхатися й мені. Тим більше, що театр – це публіка, а ти (це я сам до себе)
до публіки ласий. Окрім того – Дрогобич. Покажеш там всім, який ти тепер у
київському пір’ї…

Не буду твердити це категорично, але цілком можливо, що мені
дали й гроші на квитки та готель. Бо сам я цього добра ніколи вдосталь не мав.

Синій блайзер, сірі штани, важка й майже чорна нижчешийна
кучма… Ну й краватка з білою сорочкою… Це був мій зовнішній образ  (до речі, через нього тодішній міський
партсекретар мене не пускав на президіальну сцену, але виручила Гончарева
дружина, яка мило сказала: «Він  з
нами»). А всередині я був (і вийшов ним до трибуни) давньоримським оратором, що
упродовж двадцяти хвилин долучав О.Гончара до сонму найкращих письменників усіх
віків і народів. Включно з народом українським, який у другому відділенні
конференції майже стома чоловічими голосами співав (хор «Бескид») пісні на
слова О.Гончара й іншу хорову класику… А я сидів серед учнів шкіл, де колись
працював, і давав їм пишатися собою кращим за того, що колись їх вчив…  

Після концерту (ледве не написалося – конференції-осанни) я
приєднався на притеатральному майданчику до Р.Федоріва, Р.Іваничука, Р.
Лубківського і М.Шалати,  що  почав 
був  нас  вести 
убік   педінституту.  На вечерю,  
як   він   тоді  
сказав,  «з  гарними 
нашими  дівчатами»,  але  я
його докірливо зупинив:

 – Зачекаємо.

– На що? – Михайло Йосипович на мій осмик прореагував як міг
шляхетно, хоч в очах світилося: «А ти й далі такий самий джус».

– На Гончара. Чи він затримується?

Товариство промовчало і вернулося до бесіди про все і ніщо.
І по якомусь часі знову почуло:

– Ну що, будемо рушати?

– А-а?..

– Його не буде. – Роман Федорів зазирнув у мої очі глибше,
ніж решта товариства, і на близьке й далеке майбутнє пояснив. – Він поїхав з
Бриком.

Йшлося про обласного секретаря з пропаганди, теж колишнього
дрогобичанина, чий обов’язок Гончарем опікуватися був позабезсумнівним. Але,
мені здавалося, лише після того, як Гончар щось своїм колегам скаже, подякує.
Це ж не зелені, як я, літератори, а львівська еліта… Щоправда, дивна: те, що
нею знехтували, вона (я міг, звісно, помилятися) вважала за норму. 

Місто, де я вчився, залишив молодість і яке ностальгійно
любив, того вечора для мене помітно зчужіло. А Гончар (зрозуміло, не відразу)
почив у бозі, що, зрештою, мало й кілька суто фахових причин, позаяк ще з рік
чи два я у кожній «великій» статті пробував залишатися правовірним гончарезнавцем.
Але робив це з помітною дистанційованістю від критичних всіляких спекуляцій
довкола «Собора» і ще помітнішою розокремленістю з тими з колег по критичному
цеху, що романи «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря» вважали заледве не
шедеврами…

Коли в Інституті мене запитали, яку тему для майбутньої
монографії я хотів би затвердити (В.Дончик перед тим мене просив: «Грицю,
віддай мені Гончара. Ти ж тут недавно, а я он скільки чекав такої нагоди), то
вибір зіскочив з язика само по собі: 

– «Михайло Стельмах». Або «Романи Михайла Стельмаха».

– Чому саме Стельмах?

– Я його майже не знаю…

Серед моїх тоді підробітків значилося внутрішнє
рецензенство. Не Загребельного чи Мушкетика (тих рецензували люди довірені), а
людей значно меншої офіційної вартості. Крім, хіба, Р.Федоріва, чиї рукописи зі
Львова приходили на мою адресу, гадаю, тому, що я, коли хотів, міг зробити
ідейно безпомильним навіть письмо затятого політв’язня. Хоч Р.Федорів був
усього лиш надто емоційним там, де Карпати й Прикарпаття непомітно ставали
всією Україною, а Україна – чимось екзотично безгрішним…  Мав я в рецензентській справі і свій власний
«город»  –  творіння російськомовних і
російськопишучих  прозаїків, серед яких
власне росіян було не так вже й багато. Не належав до них і я, але писав
по-російськи доволі пристойно. Та ще й з усілякими (колись у Новосибірську на
засіданні тамтешнього літоб’єднання мені навіть лестили йменням «автор»)  високоштильними    «понеже», 
«споспешествовать», «изымать», «изобиловать», «изначально»… Ця «вишуканість»
рецензентського мого стилю передбачала додаткову дошкульність там і тоді, де
владарювала  прозоубогість, хоч
траплялися випадки, коли я  на
російськомовних текстах відпочивав. Скажімо, упродовж читання рукописів Етері
Басарії, у відгуках на які доводилось стримуватися вже не від люті, а захвату.
Почув про ці заробітчанські мої пригоди від когось А.Дімаров і зателефонував:

– Григорію Максимовичу, дорогенький. Не в службу, а в
дружбу…

– З вами?

– Та яке там зі мною. Мені доручили підготовити питання про
роботу журналу «Радуга». Ви ж його читаєте?

– З чого ви взяли? Звичайно, ні. А хто доручив?

– Партком Спілки. Я й подумав про вас. Ви ж російську мову
любите?

– Абажаю.

– От і розкажете про це. Так, як ви вмієте.

– Добре…

Чому «добре», а не «нізащо», уточнювати не варто: є
можливість побути собою – будь! Я й побув. Позиркуючи інколи на членів
парткому, де головною персоною чувся Гончар. Він же – однокурсник тодішнього
редактора «Радуги» О.Роготченка, що (я був у цьому впевнений) не завадить
класикові порадіти за рідномовну критику, яка бач як прозо- й поезоробів чеше.
Однак що далі я говорив, то більше напружувався, оскільки мене силкувалися
перебити, нагадували про регламент.

– Ви запросили мене для доповіді? То слухайте, а не дивіться
на годинники.

Після цієї репліки, яка діткнулася виду Гончара не згірше
острумленого дроту, мені не лишалося нічого іншого, як перейти до висновків, не
подякувати за увагу і з кімнати, де запала озлена тиша, вийти. За дверима
приміщення Спілки мене наздогнав Дімаров зі словами:

– А хай вони сказаться. Щоб я більше для них щось робив…
Знаєте, як назвав вас Гончар? 
Літературним бандитом.

Я (лише внутрішньо) сіпнувся і дві вважай доби боровся з
бажанням О.Гончару зателефонувати… Проте не зателефонував: мозок, що раз по раз
гасив злість доволі ударними фразами, не забував після кожної з них радити: «Не
кип’ятися. Вони тебе з’їдять»  –
«Як?»  – 
«Знайдуть  як. Це ж…»

Тоді мені сяйнуло й таке: «А ти не думаєш, що він тебе
ненавидить?». – «За що?» – «За Стельмаха».

Це вже було щось. Яке я роком чи кількома пізніше перевірив
у розмові зі Стельмахом, запитавши:

– А що у вас з Гончарем?

– Та так… Краще про це не будемо. Як ваша робота?

Не будемо, то не будемо. Досить висновків своїх. Правда,
розгороджених з брикливою  натурою, за
якою ніколи, сподіваюсь,  не буде права
на позови з літературою. Яка є, якою є.

Тим більше, що радянська її гвардія почала вимирати. Помер,
не дочекавшись моєї про нього книжки, і М.Стельмах, на похоронах якого я
дивився на О.Гончара не очима призабутої образи, а, даруйте на слові, душею,
котра, спостерігши, як молодечо подригує Олесь Терентієвич ближчою до мене
ногою, прощенно прошепотіла:

– Радіє, що живий, здоровий. Ти теж колись таким будеш.

Може й таким, а може й ні: старіє кожен по-своєму. Проте до початку
не­ухильного цього процесу довелося ще раз внутрішньо ставати дибки. Цього разу
з вини В.Коваля, найсірішого, як на мене, з-поміж тих, кого Гончар сподобив
дозволом писати про нього скільки завгодно і як завгодно. Аби тільки виглядав
він генієм (тогочасне оповідання «Геній в обмотках» на це вказує безпомильно),
який безнастанно страждав. Припускаю й таке: перебудовна атмосфера була
Гончарем використана для зведення рахунків з партією, яка ініціювала колись
одну-єдину нападницьку статтю на «Собор». Стояли за цим, зрозуміло, іще якісь
циркулярні, нарадні і просто журналістські інсинуації, В.Ковалем визбирані й
викричані з пафосом, од якого ставало за автора соромно. Тим більше, що не
хтось інший, а саме партія Гончара випестувала, привчила до державно узаконеної
слави, дала розвинутися в його єстві тому, що й слова точного не має. Бо
поняття сановності вказує лише на дещицю рис, живлених владолюбством,
амбітністю, нездатністю бодай на хвилину залишитися в тіні, якої поруч з іншими
майстрами слова (а література таких виховує, не питаючись нічийого дозволу)
завжди доста…

Наближався пароксизм вселітературного холопства; друкувалися
Гончареві оповідання, після яких здіймався ґвалт, а після ґвалту – стогін:
мовляв, дивіться, кого критикували. Отоді й прозвучало моє: «Посередність».
Адресоване не щиро колись завищуваному рівневі «Людини і зброї», а оповідним
опусам так собі ґатунку. Тої ж миті слова попросив М.Наєнко, що й досі (я до
нього не в претензії) починає деякі виступи словами: «Штонь не розуміє…» Тоді я
теж чогось не розумів і, цілком можливо, не розумію дотепер, але коли промовець
до мене підійшов з усмішкою, що означала: «Все, пішли до більярдної»,  – я впав на підлогу і проколінкував до нього
зі словами: «Оце твоя позиція».   Наєнко
зблід і щез, а хто це бачив, промовчали…         

Кореспондент «Літературної України», яка мала б дати про це
зібрання вижимку, того ж вечора була попереджена: «Якщо будете мене разом з
Наєнком вчити, надрукуйте, за що». І, дивина, надрукували, про що  нагадав при нашому з ним знайомстві
І.Кошелівець, який у відповідь на почуте моє прізвище засміявся і бадьоро
вигукнув: «А-а, Гончар!» Дешеве геройство – дешева й слава… 

Смертельні хвороби радянської літератури мали, крім
ідеологічно настановних,  й суто людський
вияв. Гончарів серед них був найнестерпнішим для  авторів нормальних, з нормальними амбіціями,
нормальною (себто керованою окультуреним розумом) психікою і не хворим  на тотальну духовну партійність (її нинішній
аналог – постмодернізм) письмом. Бачити й любити у літературі тільки себе,
підсвідомо воліти залишитися у ній одному-єдиному (чи, як тепер спостерігаємо,
– у парі з одною-єдиною) – то синдром підвищеного у статусі розмаїтими
«свободами»    холуйства. Себе  перед 
собою, який  прощає  собі 
художню брехню, прямі й опосередковані запозичення, змістові крадіжки. І
заради чого? Літературного безсмертя? Але ж воно залежить не од нас, а
Літератури, яка порядкує у своїх володіннях без жодної уваги до дисертаційного
буму, книжкових торжищ, прес-конференцій, імпрез…

Незадовго до Гончаревої смерті ЦТ завітало в його будинок у
Кончі Заспі. Разом з групою учительок, які, коли вийшли і знічено прошкували
пантрованим телекамерою подвір’ям, чули від зістареної важкомовної людини
напучування: «Читайте «Собор»! І пам’ятайте про храми людських душ!»                     

Господи,  – подумалося
тоді перед телевізором. – Це ж як треба так внутрішньо збідніти, щоб зміст
всього написаного й написаним вираженого 
звести до всього лиш фрази…

А може, ніякого змісту не було? А тільки премії, слава? І
беззмістовні ми… 

 

5-6 лютого 2010 р.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!