Олена Теліга та Олег Штуль у спогадах Івана Денисюка та його листах до Надії Миронець

469

 
 

До 110-ї річниці з дня народження Олени Теліги та 100-річчя з дня народження Олега Штуля

 
Сидір КІРАЛЬ,
доктор філологічних наук,  професор
(НУБіП України)
 
Іван Овксентійович Денисюк (12.12.1924–10.10.2009), почесний професор  Львівського національного університету ім. І. Франка, належить до того покоління українських учених, яким довелося значний відтинок наукового життя працювати в компартійно-тоталітарних «прикрих часах» (М. Возняк), коли душилося українське слово, переслідувалася вільна думка. Найбільш відважні, яких комуністична влада не змогла залякати і «скувати» їхні уста, опинялися в радянських тюрмах або «відпочивали» в тайзі «Сибіру неісходимого» після чергових ідеологічних зачисток  у 60–80-і роки ХХ ст.
Спогади та епістолярна спадщина І. Денисюка унікальні як за своїм змістом, так і в жанровому аспекті. До документалістики поліський характерник виявляв особливий інтерес. Ув одному з листів до свого товариша  Є. Сверстюка писав, що література  такого змісту – це своєрідний зондаж «adfontes», адже вона відкриває «артезіанські пласти юності й дитинства», є «цікавою й повчальною», бо «кожен «людський документ», «так би мовити з-за пазухи, нагрітий серцем, – лист, автобіографія, щоденник, навіть нескалічене інтерв’ю, – пахнуть естетикою правди».
Мемуарна спадщина І. Денисюка, яка ввійшла до І тому (кн. 2) вибраних праць професора (Львів, 2005), містить напрочуд цікаві тексти про його учителів та колег. Вже сама назва деяких спогадів інтригує читача, наприклад: «Академік з легенди» (про М. Возняка), «Жриця доброти» (про М. Деркач). У спогадах «На перехресті часів (замість автобіографії)» І.  Денисюк зізнавався, що з’ява мемуарів про М.  Возняка, М.  Рудницького, Є. Лазаренка, І.  Дузя, Т.  Комаринця, Марію Деркач спонукана «ювілеями літераторів». Деякі есе-спогади, за влучним самовизначенням автора, зокрема про О. Телігу («Поліське літо Олени Теліги») та «любаску Коцюбинського» О. Аплаксіну («Беатріче Коцюбинського»), яких бачив за життя, були для нього дещо несподіваними, хоча написані також із нагоди ювілейних дат. Та попри те усі спогади І. Денисюка пахнуть «естетикою правди» й вирізняються філігранністю зачину, який асоціюється з досвідченим музейним гідом, що непомітно, але впевнено веде читача стежками життя кожного героя й тримає його в напрузі до останку, до прочитання останнього рядка, який і підтверджує сутність сказаного на початку зустрічі.
Саме таким зачином «Її прирівнюють до Лесі Українки» й розпочинаються спогади-есе про О. Телігу. Це змістовно сконцентроване речення-твердження набуває у подальших абзацах тексту конкретного й цікавого наповнення. І.  Денисюк, уміло творячи мемуарну мозаїку із власних вражень, спостережень та здобутих історичних фактів, намагається показати, наскільки справедливими у своїх «компаративних» судженнях були сучасники й дослідники життя і творчості О. Теліги. Одні з перших, хто «прирівняв» О. Телігу до Лесі Українки, були С. Гординський та Д. Донцов. У спогаді «Зустріч з Оленою Телігою» (1952) С. Гординський, зокрема, писав, що добре знав її «друковану поезію», яку критик цілком слушно ставив побіч Лесі Українки. У цьому контексті варто нагадати той факт, що в київській тюрмі О. Теліга опинилася разом із сестрою Лесі Українки І.  Борисовою.
На переконання С. Гординського, обох поетес єднав «якийсь поетичний тембр, інтонація, – ці чи не найважливіші в поезії елементи». Та попри цю спільність, наголошує С. Гординський, у Теліги було «якесь велике відчуття жіночої великости, якоїсь емансипації, що вселюдно формувала свій духовний світ», у неї був «голос … зовсім власний, щирий і непідкуплений». У її поезії С. Гординський чи не «вперше в українській поезії» побачив те, що зветься «жіночим комплексом («евіґ і вайбліхес»)» і «знайшло собі в її віршах такий сильний і ще в нас нечуваний вираз. В Лесі Українки цей комплекс був недоростом, у Н. Холодної переростом, а в Теліги він став уповні гармонійним компонентом чистої поезії». Згаданий вище зачин дає підстави твердити, що ця свіжа й глибока думка С.  Гординського (а його спогади професор уважно простудіював) імпонувала Денисюкові не лише як літературознавцю, а й авторитетному дослідникові творчості Лесі Українки. Саме тому цю фразу-зачин він обирає ключовою й відповідно налаштовує читача на подальше сприйняття тексту.
Чернетки спогадів, а також різні підготовчі матеріали, ксерокопії статей, витинки з періодики, листи Н.  Миронець професор об’єднав ув окрему папку з надписом «Теліга-Штулі». Як бачимо, тут він постає, окрім мемуариста, ще й в іпостасі дослідника, який опрацював чимало джерел про життя і діяльність О. Теліги та О. Штуля. Це підтверджує, наприклад, лист І.  Денисюка від 10 квітня 2004 р., у якому відзивається про публікації Н.  Миронець: «Дуже дякую Вам за статтю й журнал. Тепер вона, надрукована разом, справляє одно ціле враження і стала ще кращою, до того ж, мені здається, Ви дещо додали, чого не було у газетних odcinkach, зокрема усталили рік народження Олени Теліги». Професор, як бачимо, звернув увагу на певну відмінність газетного («Українське слово») й журнального («Розбудова держави») варіантів статті «Олена Теліга та Олег Штуль: ідейна єдність та духовна близькість». У журналі Н. Миронець більш докладно зосередила увагу читача на даті народження О.Теліги. Це помітив уважний читач І. Денисюк й у притаманному йому стилі тут же зауважив: «Не була б вона жінкою, щоб таки не применшити прірву з Олегом Штулем на один рік. Так робила Ольга Кобилянська, применшуючи свій вік перед Осипом Маковеєм, за якого була старшою на 5 років, а Марія Конопніцька омолодила себе аж на 15 років (в автобіографії). Наталя Кобринська хоч і заповіла на пам’ятникові написати «Мене вже серце не болить», то все ж й після смерті «боліло» те серце, бо на тому ж таки монументі веліла в даті народження применшити її вік – на один рік … О, я розумію вас, женщини-комедіянтки, вашу тугу за літами молодими (це не стосується Вас особисто), бо й мені не хочеться признаватися, що «стукнула осінь у наші ворота, весні прекрасній немає вороття», отож не признаюсь Вам, що цього року у грудні стукне й мені 80 …». З цього приводу Н. Миронець у листі до автора цих рядків від 09.07.2017 р. пише про своє захоплення реакцію І. Денисюка на такий факт, авторку вразило те, як її адресат «тут же видав ряд прикладів відомих жінок, які також применшували свій вік. Це ж яку треба було мати ерудицію, щоб зразу ж виникла асоціація і на неї було прореаговано так блискуче!». Загалом І. Денисюк високо ставив наукові праці Н.  Миронець, зокрема присвячені О.Телізі. Так, наприклад, у листі від 10.04. 2004 р. він писав, що книжка «Олена Теліга. Листи. Спогади» (Київ, 2003)одразу ж «стала раритетом, недосяжним» навіть для самої авторки. Отож, він бажав їй прожити 200 літ, аби встигла видати ще не одну таку цінну книжку.
Варто наголосити й на тому факті, що, пишучи свої спогади про Олену Телігу, І.  Денисюк намагався заручитися свідченнями людей, які особисто знали цих славних українських діячів, зокрема В. Кабайди (співробітниця Львівського університету ім. І. Франка) та І.  Тарасюк (навчався з нею в початковій школі в Залісах). Остання була диригентом сільського церковного хору, коли О. Теліга 1938 р. літувала в Залісах. Зрозуміло, що над І.  Денисюком тяжів опрацьований ним документальний фактаж. Отож жанрову природу свого творива він свідомо визначає як спогади-есе. Зберігся їх чорновий варіант із назвою, так би мовити, цілковито «есейною»: «Температура блискавиці (життя і легенда Олени Теліги)». До того ж цей первинний текст не повністю збігається із оприлюдненим на сторінках третього числа «Дзвону» за 1997 рік під оглавом «Поліське літо Олени Теліги». Журнальна назва в жанровому аспекті, на нашу думку, більш «документальна» й «інтимно-мемуарна», а тому доречніша.
Важливим є й те, що авторові таки вдалося «наживо вихопити» з «одшедших» літ (з тої пори минуло вже 59 років) і відтворити у пам’яті найбільш яскраві враження про О. Телігу та родину Штулів. Про їхню, так би мовити, «першоджерельність» свідчить і той факт, що дослідник національно-визвольних змагань на Волині, луцький історик Б. Зек у своїх працях про отця Д. Штуля та О.  Штуля покликується якраз на спогади І.  Денисюка як авторитетне й автентичне документальне джерело.
Оприлюднивши свої спогади, І. Денисюк надалі пильно стежить за появою публікацій з даної тематики й оцінює їх уже з висоти власного досвіду та знання окремих документальних фактів. Так, наприклад, він звернув увагу на цікавий епізод, який описує О. Теліга в листі до К. Світлик від 9 серп. 1936 р.: «Олег пише часто. Писав вже і сюди (Заліщики. – С.К.). Мій дорогий хлопче! Він переживає тяжкі часи.[…] не буду Вам про нього писати багато, лише те, що батько його поїхав в справі парафії до Кременця, а Олег взяв все господарство в свої руки і працює тяжко, та ще мучається думкою, чи вдасться цього року і йому і братові виїхати з села. Бідний хлопець!». У листі до Н. Миронець від верес. 2003 р., упорядниці книги спогадів та листів О. Теліги, І. Денисюк із притаманною йому добродушною іронією зауважує, що «спроба Олега Штуля господарювати на селі» породила в нього «усмішку», оскільки, на його переконання та зі спостереженого в Залісах, цей «бідний хлопець» (за визначенням Теліги) до такої роботи «… мабуть, не мав найменшого хисту».
Свого читача І.  Денисюк веде трьома сюжетними мемуарними стежинами: життя родини священика Д. Штуля в Залісах; приїзд О. Теліги до цього «тихого поліського села за дрімучими лісами, зарошеними травами й гаями» та її гостювання в родині Штулів, де прагла «набратися сил вийти назустріч бурі»; доля братів Василя та Олега Штулів як учасників національно-визвольного руху в 40-х роках ХХ ст. та дружба останнього із поетесою.
Поштовхом до написання спогадів-есе «Поліське літо Олени Теліги», зізнавався І. Денисюк, був уважно прочитаний ним «жмут спогадів» М.  Бачинської-Донцової «Теліги», а також відзначення в 1997 р. 90-річчя від дня народження поетеси й громадської діячки. Фактично в Україні чи не вперше так голосно йшлося про цей ювілей письменниці на сторінках української періодики, зокрема газети «Українське слово», де з’явилося чимало публікацій із цього приводу, насамперед цікавих статей та матеріалів, підготованих знаним київським істориком Н. Миронець. Зі спогадів, уміщених у діаспорному збірнику «Олена Теліга» (1977), професор «вичитав, що вона дуже любила свої модні капелюшки» (про це згадує С.  Гординський, М. Бачинська-Донцова та ін. – С.К.) й «провела одне літо» в домі заліського священика. Власне, ця легенда про капелюшки Теліги й відкрила отой незабутній, але призабутий «файл» його юності: Денисюк «згадав, що […] цю жінку бачив неодноразово і навіть добре запам’ятав, адже була вона в капелюшку, а перед тим жодної пані в такому головному накритті мені зустрічати не доводилося» (минав 14-ий рік Денисюкового «парубкування»).

Олег Штуль
Олег Штуль

Зрештою, найсильнішим враженням, яке назавжди закарбувалося в його пам’яті й зринуло при читанні спогадів дружини Д. Донцова про О. Телігу, виявилося те, що І. Денисюк бачив її не деінде, а саме в «… церкві й не міг надивуватися, як то можна у Божому храмі бути в «шапці»… ». Загалом ставлення до Бога оповідач перейняв від своєї мудрої й працьовитої поліської матері-селянки Параски, яка, за його словами, «дивовижно поєднувала християнську побожність та язичницьке світосприйняття природи» й передала синові своє «озеропоклонництво»; а «як помирала, запрагнула напитися» води зі Святого озера, яку син «приніс їй цю святу воду, прорубавши в озері ополонку». Варто зауважити, що в дорослому житті І. Денисюк не був аж надто набожним чоловіком, але добре знав, що перебувати в Божому храмі «в шапці» вважалося святотатством, порушенням віковічних сільських устоїв, і це, вочевидь, вражало. Лише згодом він «пізнає» таємниці «капелюшкової» моди вже з досвіду рідної дружини, кандидата філологічних наук Ганни Ластовецької, у гардеробі якої також переважали саме ці жіночі «шапки». Однак натоді такий «головний убір» на жіночій голові видавався йому якоюсь неймовірною дивовижею. Отож побачене в юності саме в Божому Храмі таке не сільське «дамське» вбрання глибоко засіло яскравим враженням у душі підлітка. Загалом, історія із «шапкою»-капелюшком, докладний опис зовнішності О.  Теліги, а також оповідь про життя родини священика Д. Штуля в Залісах власне і становлять оту неповторну живу «серцевину» спогадів-есе І.  Денисюка «Поліське літо Олени Теліги».
Саме капелюшок, цей модний європейський атрибут гардеробу О.  Теліги, робив її в очах Денисюка-підлітка «загадковою жінкою», «пані в капелюшку – неначе королева», яка «завжди стояла в церкві поруч з дружиною священика Антоніною Штуль ліворуч, недалеко від вівтаря». Він спостеріг також і те, що до церкви О.Теліга завжди йшла не одна, а учотирьох – вона, паніматка, Василь та Олег Штулі; по дорозі до Храму усі вони ступали «маєстатично», «про щось розмовляючи й жестикулюючи». І.  Денисюк майстерно відтворює незабутні й до певної міри несподівані відчуття-враження сільського хлопчака, якого «непереможно тягло дивитися» на Телігу, «досить високу й струнку», «вдивлятися в її обличчя», яке чомусь видалося йому тоді «не дуже вродливим». У чорновому ж варіанті спогадів І. Денисюк описує зовнішність поетеси дещо інакше: «Досить висока, струнка, з неповторним обличчям, яке не забувається. Воно не було (закр. «гарне». – С.К.) особливо гарне, те овальне обличчя з дещо зашироким ротом, але сповнене якогось багатого змісту, прихованого, загадкового життя, вірніше подиву до життя, цікавості до нього, вдумливості й зосередженості». Варто зауважити, що про ці зовнішні принади О. Теліги згадує чимало інших авторів, які вмістили спогади у виданнях, упорядкованих О.  Штулем та Н. Миронець.
І. Денисюк милувався й «граціозним станом» заліської загадкової гості (що цілком притаманне підліткам), до якого «щільно прилягав» «елегантний бежевий плащ». Та найбільше хлопця вражала її «…постійна усмішка! Дивовижна, сповнена таємничості, повабу й чару» (у чернетці спогадів він порівнює її з усмішкою Джоконди), а також «якийсь мудрий погляд, щиро зацікавлений усім і дещо наївний», а на її «…обличчі і в церкві був вираз якогось захоплення».
Отож, уже із висоти літ, згадуючи відвідини ТелігоюЗаліського храму Святої Параскеви, І. Денисюка зацікавлює питання, наскільки ж вона була людиною релігійною. Конкретної відповіді професор не мав, не знайшов її і в опрацьованих опублікованих джерелах. Мемуарист розмірковує, що «напевно фанатичкою-святенницею, «девоткою», як кажуть поляки, не була», але наголошує на тому, що до «нашої сільської церкви щонеділі й у свята ходила через те, що не випадало гості залишатися вдома самій, коли господарі йдуть до храму Божого». Він припускає, щосаметаммогло принадити Телігу: найперше, мабуть, те, що отець Д. Штуль вів службу українською мовою; по-друге, тут вона могла «захоплюватися високомистецькою скульптурою святих», зокрема старовинною іконою з Мадонною, яка «без дитяти всміхається такою ж таємничою усмішкою, як і вона, поетеса». Таке високолетне порівняння поетеси зі святою Мадонною народилося не одразу, а вже значно пізніше, коли І. Денисюк писав спогади й докладно вивчив життя цієї неординарної жінки та дізнався про її героїчну смерть. По-третє, О. Теліга уважно «прислухалася … до божественних голосів сільських поліських співаків-самородків». Однак, гадає він, О. Телігу під час Богослужіння, ймовірно, найбільше приваблювало та дарувало насолоду те, що в «…атмосфері мирра і кадила й побожного екстазу поліщуків, під звуки мелодій «ангельського» хору по-новому, по-особливому проявлявся образ її друга», молодшого за неї на 11 років О. Штуля.
І. Денисюк зізнавався, що не «терпів вигадок мемуаристів». Про це він, до речі, писав і в листі до Н. Миронець від 14.10.2008 р., яка відгукнулася на роман Р. Іваничука «Країна ірредента». Рецензентка загалом позитивно оцінювала творчий доробок Р. Іваничука, але водночас вказала на неточності, безпідставні домисли та фактичні помилки, які, на жаль, мали місце в згаданому романі письменника. Отож, зважаючи на те, що з моменту літування О. Теліги в Залісах минуло чимало літ і дещо вже могло й призабутися, І. Денисюк вирішив «себе перевірити»: з цією метою подався у гості до своєї односельчанки, згадуваної уже Іларії Тарасюк. На запитання, що говорить їй прізвище Теліга, почув у відповідь: «Нічого не говорить». На уточнювальну репліку «А жінка така колись, ще за Польщі, приїжджала на літо до священика Штуля. Ходила до церкви в капелюшку…» почув: «А? Пані Олена, пані Олена! Пам’ятаю, пам’ятаю». На запитання, «Що ж ти пам’ятаєш про поетесу Олену Телігу?», Іларія Тарасюк відповіла так: «Вона була дуже освічена. Вельми уболівала за Україну. Вся сім’я Штулів ставилася до неї з надзвичайною пошаною».
Взаємини О. Штуля та О. Теліги пані Іларія сприймала, як, можливо, і більшість залісян, у такому потрактуванні, що «вони одружаться», не відаючи про те, що на той момент Теліга вже перебувала у шлюбі. До речі, у чернетках спогадів І. Денисюк пише про цей факт так: « … я теж довго вірив у легенду, розповсюджену на Волині, що Олена Теліга – дружина Олега Штуля».
У розмові з І. Денисюком Іларія Тарасюк зауважила, що О.Теліга відвідувала Штулів не лише в 1938 р., але і в 1941 р., коли вони з О. Штулем були в Рівному. Таке твердження своєї землячки І. Денисюк вважав небезпідставним, цього факту не заперечує й дослідник життя і діяльності О.  Штуля згадуваний уже луцький історик Б. Зек. Тут варто звернути увагу й на той момент, що в Залісах у 1938 р. жителі села, зокрема й І. Денисюк, не знали справжнього прізвища «загадкової жінки в капелюшку», а називали її просто – «пані Олена». До того ж згадка І.  Денисюка про капелюшок пані Теліги під час спілкування з односельчанкою Тарасюк одразу повернула її у ті далекі роки і завдяки саме цій «гардеробній» родзинці пані Іларія не лише пригадала привабливу освічену жінку-патріотку, але й «уточнила» твердження інтерв’юера про колір капелюшка: «А капелюшок у неї бронзовий був? – Ні, зелений. – Здаюсь: пам’ять у жінок на колір одягу неперевершена».

№15 (203) 28 липня 2017

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!