«У новелі найлегше авторові виявити найрізніші сторони свого таланту, блиснути іронією, зворушити нас впливом сконцентрованого чуття, очарувати майстерною формою»
(Іван Франко)
Творчість Михайла Яцкова — яскравий приклад того, що українські письменники-модерністи, молодомузівці зокрема, насправді не були в’язнями «вежі зі слонової кістки», не ховалися в ній, прагнучи тільки до «містичного нового неба», а готові були поміняти перо на зброю, коли цього вимагав час. І гасло, яке вони проголошували, — «мистецтво для мистецтва» — можна тлумачити не так поверхово, як це нерідко роблять. Не звуження тематики, а зміна художніх прийомів — ніколи не можна забувати про естетизм, вважали вони. Так, у прозі М. Яцкова переплелися символізм і брутальний реалізм, сюрреалістична, подекуди загадкова, ліричність і грубий натуралізм.
Засобами художнього слова М. Яцків із глибоким психологізмом відобразив реальну дійсність, велику увагу приділивши військовому побуту. Подібно до Е. По та А. Бірса Яцків для проникнення в людську душу, крізь призму якої розкривається суспільне середовище, для справляння більшого враження на читача вибирає коротку художню форму — новелу. Зокрема, у невеликій за розміром новелі «Гермес Праксітеля» автору вдалося за допомогою лаконічних художніх засобів відтворити все страхіття війни. За допомогою наче звичайної ситуації, змальованої в новелі, автор за окремим фактом показує читачеві широку картину.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Новела «Гермес Праксітеля» — справжній зразок лапідарності. Автор не зосереджує свою увагу на широких портретних описах персонажів, а подає лише кілька штрихів до їхнього портрету, кілька коротких, проте влучних порівнянь. До того ж робить це за допомогою протиставлення: «В середньому купе сидів коло вікна юний офіцер в пелерині, напроти нього — цивільний грубий панок». Прикметно також те, що портретний опис юного офіцера доповнюють ремарки трьох молодих жінок, чию увагу той захопив — «Три красуні не зводили з нього очей».
Кожна по-своєму оглядає юнака, але всі вони любуються ним, немов античною скульптурою, філігранно виточеною умілим майстром. Це підтверджує те, що одна з них, учителька мистецтва, жваво ловила профіль юнака у свій альбом та її зауваження про схожість його з Гермесом Праксітеля, з чим погодилися дві інші. Голос автора перериває замилування жіночих персонажів молодим офіцером і коротко, одним реченням, звертає увагу читача на іншого пасажира потяга: «Грубий панок був схожий на бочку», яке потім автор також доповнює невеликими штрихами, як-от: «голос панка гудів як барабан», «кавуновий лоб товстого панка».
Основну роль у творі відіграє діалог, завдяки якому також окреслюються контрастні образи військового офіцера — захисника миру і цивільного панка — апологета війни й утверджується головна ідея твору. Автор вкладає її в уста свого героя й робить це вивірено — фраза «Війна — це проклята підлота і ганьба людства» злітає з уст саме військового, який пережив усі страхіття війни, а не цивільного, який і дня не пробув на фронті. До того ж велике значення має те, що ці слова промовляє не просто звичайний вояк, а офіцер. На його думку, «вітчизну спасають творчим трудом і любов’ю, а не насильством, ярмом, людською кривдою і грабунком». Він переконаний, що «одна струна скрипки, одна сторінка рукопису цінніша для вітчизни і людства від обіцяного раю дармоїдів». Такі думки молодий офіцер висловлює у розмові про війну, яку розпочав панок. Природно, що вичитані з газет заяложені фрази про «святу війну», що злітали з уст попутника, викликали глумливу посмішку офіцера, який війну пізнав з особистого досвіду, а не з ідеологічних брошурок. Так, у суперечці про сутність війни вимальовується образ офіцера, який має не лише привабливу зовнішність, але й благородну душу.
Кульмінація та розв’язка твору, як і вимагає жанрова природа новели, несподівані й відбуваються не під час суперечки, а на зовсім іншому рівні — під час фізичного зіткнення, коли відомою стає ще одна характерна деталь в образі молодого офіцера. На вимогу панка подати документи офіцер підводиться, але виймає документи не сам, у цьому йому допомагає його слуга, адже, як виявляється, юнак втратив обидві руки. Тож війна постає лихом, яке приносить смерть чи щонайменше руйнує життя молодій людині, яка тільки починала жити. Саме війна позбавила юнака можливості творити «струну скрипки» чи «сторінку рукопису».
Назва новели «Гермес Праксітеля» свідчить також про інтертекстуальні зв’язки з античною традицією, скульптурою зокрема. Власне, для новелістики М. Яцкова характерними є любування античністю («Гермес Праксітеля», «Афродіта з Кнідос») та синтез мистецтв (музика, танець, живопис). У новелі «Гермес Праксітеля» серед жіночих персонажів виділяється жінка-митець — учителька мистецтва, яка, побачивши античну красу, втілену в постаті юного офіцера, береться за олівець. Також важливе місце у творчості М. Яцкова, у новелі «Гермес Праксітеля» зокрема, посідає зображення тілесності, у чому письменнику допомагає звернення до античності.
«Гермес Праксітеля» – один із найкращих зразків психологічної новели у творчості М. Яцкова, вона суголосна нинішнім воєнним реаліям в Україні та завжди залишатиметься актуальною.
“Українська літературна газета”, ч. 23 (289), 20.11.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.