“Українська літературна газета”, ч. 12 (380), грудень 2025
МИКОЛІ ДМИТРЕНКУ – 70
У слові про ювіляра варто хоч би коротко охарактеризувати його життєвий шлях, науковий і письменницький доробок.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Народився Микола Дмитренко 19 грудня 1955 року (за метрикою – 1 січня 1956-го) на Вінниччині в селянській родині Костянтина та Марії Дмитренків – механізатора й працівниці в польовій ланці. Ще в дитинстві з народного середовища Микола ввібрав у себе потребу жити згідно з принципами трудової моралі, основ національного укладу життя. Микола з дев’яти років писав вірші, відвідував літературну студію «Голубі вітрила» при редакції районної газети «Трибуна праці». Микола та двоє братів закінчили університети. Микола став письменником, доктором філологічних наук, професором; старший Анатолій захистив кандидатську дисертацію із психології, майже впродовж восьми років був завідувачем кафедри психології Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича; молодший Олександр працював учителем, журналістом…
Першокурсником прочитав машинописну копію забороненої тоді праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», хтось «настукав», то мало не звільнили з університету. Врятував Миколу декан філологічного факультету професор Михайло Грицай, під керівництвом якого згодом писав дипломну роботу про фольклористичну діяльність свого земляка Гната Танцюри. Відтак проблема морально-етичного вибору перед ним не стояла, адже саме це й визначило його наукові зацікавлення, ідейне спрямування художньої творчости й привело до аспірантури Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М.Т.Рильського Академії наук України на спеціальність «фольклористика».
Науковим керівником аспіранта був завідувач відділу фольклористики, доктор філології, професор Олексій Дей. Микола Дмитренко 1984 р. захистив кандидатську дисертацію про фольклористичні праці Олександра Потебні – видатного мовознавця й фольклориста, професора Харківського університету. Відтоді й досі вчений працює в ІМФЕ ім. М. Т. Рильського, з 2002 р. до квітня 2016-го – завідувач відділу фольклористики, нині провідний науковий співробітник. 2006 р. дослідник захистив докторську дисертацію «Українська фольклористика другої половини ХІХ століття: методологічний дискурс», 2012 р. отримав звання професора. Під його науковим керівництвом захищено сім кандидатських дисертацій. 2004 р. вчений читав лекції про український фольклор в Сорбоннському університеті (м. Париж, Франція).
Микола Дмитренко – автор п’ятнадцяти монографій.
1993 р. Микола Дмитренко заснував фольклорно-етнографічний часопис «Народознавство» (побачило світ 88 чисел).
Учений упорядкував тридцять збірок фольклору, антологій.
Із 1994 року Микола Дмитренко – член Спілки письменників України. В його творчому доробку два романи: «Чорна вівця» (1999), «Стрихулець» (2023), книжка повістей та оповідань «Допит» (1989) та вісім збірок поезій: «Мандрівник» (1994), «Материк і море» (1998), «Люблю твій усміх загадковий», «Іноді» (2011; 2020), «Поезії» (2017), «Квіти добра» (2005, 2025).
Микола Дмитренко – лауреат міжнародних премій – імені Івана Патмара (2013), Мирона Утриска (2024), всеукраїнських – імені Дмитра Яворницького (2015), Михайла Стельмаха (2019), Василя Скуратівського (2021), Леся Мартовича (2022), Вінницької обласної імені Володимира Вовкодава (2022). Він почесний громадянин села Зятківці.
Ще в дитинстві з народного середовища ввібрав у себе потребу жити за принципами трудової моралі, основами національного укладу життя загалом. Не йшов на компроміси заради власної вигоди і кар’єри, до членів Комуністичної партії принципово не вступав. Коли на сходах академічного Інституту невідомий чоловік запропонував «сотруднічать», відповів йому, що не знає, хто він такий і чого звертається чужою мовою, відтак розвернувся і пішов, лиш почув услід: «Отказиваєтєсь? Так нє поднімєтєсь по кар’єрскіх ступеньках». «А я не кар’єрист!», – відповів йому, адже виростав із народного кореня.
Зазначимо й таку деталь. Коли директор Інституту славістики Сорбоннського університету Ф. Конт зустрічався із співробітниками Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України, аби запросити їх для читання лекцій в їхньому університеті, то зупинився саме на кандидатурі Миколи Дмитренка, мотивувавши це тим, що, на відміну від инших, він мислить вільно, без перестраховок і якихось обмежень. І не помилився. Лекції Миколи Дмитренка викликали неабияке зацікавлення в студентів, а один із них навіть перейшов з иншої спеціальности на україністику. Про лекції М.Дмитренка надруковані позитивні відгуки у французькій та українській періодичній пресі, зокрема професорка Катрін Бланш опублікувала статтю «Сорбонна стає ближчою» в «Урядовому кур’єрі».
Відомо, що творячи «новую історічєскую общность – совєтскій народ», комуністичні сатрапи усіляко намагалися примітизувати особливості національних культур, загальмувати, знівелювати, а потім і взагалі знищити їх. М. Дмитренко відповів на це налагодженням творчих взаємозв’язків з народознацями Чувашії (така співпраця відзначена орденом Нікольського Чуваської Народної Академії Наук та премією І. Патмара), Киргизії, Грузії, Білорусі, взяв участь у міжнародних з’їздах славістів, конференціях, симпозіумах, фольклорних та кінофестивалях в Україні, Франції, Іспанії, Німеччині, Польщі, Нідерландах. Значний внесок М. Дмитренка у науку підтримали видатні українські та зарубіжні вчені, а також Всеукраїнське товариство «Просвіта», Український центр культурних досліджень Міністерства культури України, вищі навчальні заклади. «Це значна, масштабна постать сучасного дослідника-фольклориста, який плідно працює як теоретик фольклору та історик фольклористики», – писав з цього приводу в рекомендаційному листі до Президії НАН України на підтримку кандидатури вченого для обрання його членом-кореспондентом НАН України академік В. Смолій.
Микола Дмитренко – самобутній, хоч і не розпіарений, письменник.
Культ матері з прадавніх часів в українській народній свідомости завжди був одним з найважливіших як культ Берегині Роду. На грунті таких уявлень формувалося і винятково благородне ставлення до жінки, до матері, священне благоговіння перед нею, обожнювання її, а відтак і основи взаємин в українській родині, морально-етичний світ українців загалом. Вони й стали одним із джерел його поетичної творчости.
Молюся Вам, моя Богине – Мамо,
Молитва ця і радісна й сумна
В моїй душі, немов у Божім храмі,
Вночі і вдень із ніжністю луна, –
читаємо в його поезії «Синівська молитва» із збірки «Квіти добра» (2025).
Його найновіша збірка «Квіти добра» (2025) відкривається розділом «Задивлюсь у твої небеса, Україно!». Україна для нього передусім, як і в стародавні та козацькі часи, – поле бою із знавіснілою московською ордою, де «Чумацький кривавиться шлях», де «Даль туманиться, грім, блискавиці /Не із неба – у небо летять /Вибухові залізні птиці, /Щоб упасти й забрати життя». Та ліричний герой М. Дмитренка не впадає у відчай, адже твердо вірить, що Україна спопелить ворогів неодмінно, а у вікні засяє надії свіча, що
Москва іще заплатить і заплаче,
Пораненим ведмедем зареве,
Сльозам повірить, коли смерть побачить,
Як труп кремля рікою попливе,
адже Росія «сама собі воздвигнула тюрму» і сама себе засудить «на вічну мерзлоту, на Колиму». Осмислюючи природу і джерела цієї віри, поет знову повертається до уявлень українців про націю як Рід. Відтак наші вояки на фронтах російсько-української війни – не просто воїни, вони – побратими. Як загартована війною Українська Родина постають і поранений воїн, взірець сили і волі генерал Залужний, медсестра, для якої «обмотаний бинтами-павутинням» поранений солдат не просто солдат, а син, якого вона лікує не лише ліками, а й теплом свого серця, лагідною усмішкою.
На такому ж грунті формувалося у письменника і вченого й розуміння прекрасного та потворного, добра і зла, морального обов’язку перед пам’яттю поколінь, які виформували самобутній український духовний світ та передали його нам (книги поезії й прози «Допит. Повісті, оповідання» –1989, «Чорна вівця. Роман» – 1999, поетичні «Мандрівник» – 1994, «Материк і море» – 1998, «Люблю твій усміх загадковий» – 2005, «Іноді…» – 2012, 2020, «Поезії» – 2017, «Квіти добра» – 2005, 2025).
Тема успішно захищеної кандидатської дисертації «Теорія народної словесності як напрям вітчизняної філологічної науки 60 – 80-х років ХІХ ст. (Фольклористичні праці О. О. Потебні)» (1984), а згодом і монографія «Олександр Потебня як фольклорист» (2012) стали основою кількох напрямків в його народознавчій діяльності. За часів царського та комуно-совєтського режимів, коли неофіційно заборонялось дослідження проблем національної духовности, коли цілеспрямовано спотворювалася сутність явищ національної культури, ми, звичайно, не могли мати повноцінних досліджень глибинних шарів цієї культури. Процеси ж національного відродження в Україні потребують поглиблених знань нашої історії, національних ідейних та духовних цінностей, адже без них неможливе повноцінне формування національної свідомости, національної громадянської позиції нині сущих і прийдешніх поколінь українців. М. Дмитренко добре усвідомлював це, тому за свій обов’язок вважав запропонувати такі дослідження. Відтак одним з основних напрямків його наукової діяльности стала історія української фольклористики. Цій проблематиці присвячені докторська дисертація «Українська фольклористика другої половини ХІХ ст.: методологічний дискурс» (2006), монографії, статті, виступи під час роботи різного роду наукових конференцій, симпозіумів, праці про фольклористичну діяльність М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова, І. Франка, М. Сумцова, М.Стельмаха, збирачів фольклору Г.Танцюри, Н. Присяжнюк, І. Гурина, М. Мицика та ін. Вагомим підсумком усієї роботи фольклориста та його внеском в сучасну українську та світову науку й культуру стала видана його коштом, що є прикладом самовідданого служіння своєму народові, перша в Україні двотомна «Українська фольклористична енциклопедія» (2018, 2020).
Прикметною особливістю видання є те, що на його сторінках висвітлено діяльність представників різних верств та прошарків українського суспільства від першопочатків уснословеснознавства до нашого сьогодення. Серед них маємо ім’я Григорія Калиновського, одного з перших українських фольклористів та етнографів, який у 1777 р. видав грунтовний опис українського весілля, вченого і видавця Платона Лукашевича (1806 – 1887), учительки Пелагеї Литвинової (Бартош) (1833 – 1904), правника Олексія Лісовського (1861 – 1934), священика Марка Грушевського (1865 – 1938), журналіста Геннадія Петрова (1936 – 1996), музикознавців Олександра Стеблянка (1896 – 1977), Олександра Правдюка (1926 – 1994), письменника Михайла Стельмаха (1912 – 1983), учених Григорія Нудьги (1913 – 1994), Софії Грици (1932 – 2022), Івана Хланти (1942), инших відомих, призабутих чи то маловідомих вітчизняних носіїв, збирачів, дослідників та популяризаторів української усної народної творчости. Ці статті доповнюються статтями про сербського фольклориста Вука Караджича (1787 – 1864), німецького письменника і журналіста Фрідріха Боденштедта (1819 – 1892), канадського фольклориста Роберта-Богдана Климаша (1936), білоруського та японського народознавців Галину Барташевич (1932) і Хіросі Катаоку (1969).
Визначальною особливістю досліджень вченого є національна ідея, що її він розуміє як вияв і становлення духовної самобутності українського народу. Українську усну народну творчість та науку про неї він потрактовує в тісному взаємозв’язку з із світовим народознавством у контексті ідей всесвітньовідомих учених. Основою такого потрактування для М. Дмитренка стали праці М. Костомарова, О. Потебні, М. Драгоманова, І. Франка, Ф. Колесси, які національну своєрідність поетичної творчості українського народу вбачали в особливостях національного світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світовираження та світоствердження, у національній картині світу, відображеній в українських народних піснях, думах, легендах, казках, звичаях, обрядах тощо.
Народознавча діяльність М. Дмитренка цим не обмежується. Візьмімо для прикладу видання фольклорно-етнографічної газети «Народознавство». Під час її реєстрації керівник інформаційно-видавничого відомства Д.Табачник піддав сумніву можливість такого видання, але Микола Костьович наполіг на своєму і таки домігся такої реєстрації і упродовж 32 років за свій кошт видає газету.
Із народного кореня формувалось і розуміння М. Дмитренком громадянської чести та гідности, яким він керувався упродовж усього свого життя. Докладно про це йдеться в його автобіографічному романі «Стрихулець».
Формування і становлення питомо національної свідомости нинішніх і прийдешніх поколінь українців залежить передусім від їх турботи про свою і своїх нащадків долю, про долю української нації та нашої держави загалом. На жаль, століття панування різних окупантів на наших землях у переважної більшости наших співвітчизників притлумили увагу до цих проблем. Наслідком такої політики став низький рівень національного державницького мислення, соціальна і політична пасивність широких верств і прошарків українського суспільства, байдужість, зневіра у свої сили і сили нації: а що я зроблю, коли вони (владні верхи, олігархи і т. п.), що хочуть, те й чинять; в часі передвиборних перегонів всі обдаровують солодкими обіцянками, як то, скажімо, Янукович – зробити життя кращим вже сьогодні, чи то Порошенко – визволити Донбас за три дні, а не визволив його і за 10 років; на кожному кроці владці розкрадають надану нам США та иншими країнами допомогу, а жодної кари їм немає і т. д. Від таких заяв стає боляче, адже нашу Незалежність здобували століттями у боротьбі за неї, століттями за неї клали свої голови наші далекі й ближчі предки – вояки князів Атили і Святослава, Українське Козацтво, Січові Стрільці, Герої Холодного Яру і Крут, вояки ОУН і УПА, Герої Українських Майданів, Донбасу і Полудневої України, боротьбі за неї присвятили свої життя Т. Шевченко, І. Франко, С. Бандера, В. Стус, В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, инші ідеологи та провідники української нації та рядові національно свідомі українці. Одначе їхні життєві принципи та ідеали, їхній досвід у цій боротьбі далеко і дуже далеко для багатьох українців не стали джерелом формування громадської і громадянської суспільно-політичної позиції, життєвих принципів та ідеалів. Наче й не було в нас «Велесової книги» з ідеєю Віча і Роду, «Історії Русів» з її «ліпше нам бути у безперервних війнах за свободу, ніж накладати на себе нові ланцюги рабства та неволі», Шевченкового «Борітеся – поборете!», Франкового «Лиш боротись – значить жить!».
Зі сторінок твору підсовєцька система в Совєтській Україні постає як стрихулець, тобто паличка для вирівнювання в мірці борошна, зерна тощо, а в даному разі світоглядів, наукових ідей, позицій учених. В романі йдеться про долю молодого вченого-народознавця Миколи Дорожука в академічному науково-дослідному Інституті, докладно виписано атмосферу згладжування його прагнень, життєвих принципів та ідеалів під «одну совєтську мірку», тобто під комуно-совєтський та пострадянський стрихулець. Уособленням цього ідеологічного та адміністративного інструменту в романі виступають ставлениця Медведчука і Табачника директорка Інституту Альбіна Сопільняк, її підручні, такі ж само служки системи заступниця тієї ж таки Сопільняк Катерина Стригунець, наукові співробітники Валерія Гужвенко, Сергій Крисанич та инші.
Щоб яскравіше огранити протилежні полюси системи, автор вдається до зіставлення і протиставлення подій, явищ, характерів, до сильно заряджених психологічними спрямуваннями, переживаннями того, що довелось переживати і пережити, публіцистичних пасажів, що наснажує художню оповідь драматичною напругою, сильним емоційним піднесенням як способами вираження ідейно-тематичного змісту твору. Завдяки цьому становлення Миколи Дорожука як ученого, письменника і громадянина подається в русі, у постійному протистоянні та опорі різного роду сопільнякам, стригунцям, крисаничам, гужвенкам та їм подібним, для яких не існує справжньої науки. Замість того вони потонули в шумовинні інститутських інтриг, боротьбі за посади, за тихе і сите існування. Щоб ніхто не турбував їх у цьому болотяному шумовинні, вони й згладжують стрихульцем, яким самі ж і стали, тих, хто бодай на йоту піднімається над ними.
Ці болісні роздуми автора перейняті долею української науки в задушливій системі, твореній дипломованими паразитами, комуно-кадебістськими ставлениками сопільняками, крисаничами, стригунцями… Вони чітко й виразно спрямовують думку читача до причин краху Совєтського Союзу і комуно-фашистської системи загалом, адже на таких ставлениках система не могла існувати не те, що вічно, а навіть і довго, що свого часу передбачав ще Іван Франко, піддаючи об’єктивній і виваженій критиці «Маніфест Комуністичної партії».
У чому ж полягає цінність роману «Стрихулець» Миколи Дмитренка? Тут варто мати на увазі не лише його інформативність, гостроту публіцистичного спрямування, в чому автор виявив неабияку майстерність. Цінність ця і у повчальному значенні його змісту, його призначенні у формуванні питомо національної свідомости і питомо національної громадянської позиції українського вченого і громадянина, нашого сучасника загалом. Інформативним багатством про прожите і пережите автор показав і довів своєму читачеві, що покликання людини, мета її життя, їхні народні корені – це ті чинники, які організовують яскраву українську особистість на потужне самоздійснення, на досягнення своєї мети, на боротьбу зі злом, з усіма перешкодами комуно-совєтської та нової пострадянської бюрократично-чиновницької систем з їхніми «коліщатками і гвинтиками» медведчуками, табачниками, сопільняками, стригунцями, крисаничами та їм подібними.
Багатогранна діяльність М. Дмитренка в царині художньої творчости та народознавчої науки, як бачимо, характеризується вірністю та послідовністю його питомо національної громадянської позиції принципам народної моралі, народним звичаям, національним ідейним і духовним цінностям загалом, які й викристалізували його характер, визначили мету і цінність його життя, стали його громадянським покликанням, що й заслуговує на особливу увагу та примноження і розвиток його ідей, формування на їхніх підставах національної стійкости нашого сучасника та прийдешніх поколінь.
Олексій Вертій,
доктор філологічних наук
м. Суми
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.