“Українська літературна газета”, ч. 8 (364), серпень 2024
Закінчення. Початок див.:
https://litgazeta.com.ua/articles/oleksandra-zaslavets-u-remesli-i-pro-remeslo/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Немає мистецтва й без недоброго, що тихо лежати не може. Та на користь! Саме тому Іван Франко віддячив «своїм противникам» у промові на ювілеї літературної діяльності (1898): «За двадцять п’ять літ моєї праці доля ніколи не скупила мені їх; вони підготовили мене наперед, не дали мені застоюватися на однім місці. Я розумію дуже добре вагу боротьби в розвою і вдячний своїм противникам і щиро поважаю тих, що борються зо мною чесним оружжям». Це також була не єдина завада: його стан здоров’я (що фізичний, що психологічний) підірвали кількакратні тюремні ув’язнення. Свої страждання розповідає у “Історії моєї хороби” рукою свого сина Андрія, адже в самого письменника успадкований від матері деформуючий ревматоїдний поліартрит, що спровокував зміну кори головного мозку та кистей рук.
На шляху до поклику можна обезнадіятися, але головне навчитися повертати полум’я – роздути розжарене. Пам’ятати, що лихе буває й тимчасове: розвіюється, як попіл, зникає. Олена Пчілка згадувала: «Не раз з’являлася у хвилину відчаю думка: чи не кинути українське письменство? Бог із ним! Але хвилина відчаю минала і знову оживала віра в справу української літератури, оживала незнищенна любов до неї».
Тож, попри всі негаразди та враховуючи сказане відомими талановитими майстрами слова, не можна не погодитися з М. Гоголем: «Чи є вища з насолод, як насолода творити».
ЧАСТИНА ІІ.
ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО
Й ІНШІ ПОЕТИ
Поети – ті, хто відчувають у ритмі кожного дня глибокі філософські й емоційні акорди. Їхня творчість – це не лише продукт геніальності, а й результат наполегливості та саморозвитку. У кожному стовпчику поетичного тексту є мудрість, варта засвоєння. У наведених нижче поглядах митців на їхнє ремесло можна пізнати дещо.
«Не знаю, чи це кожному властиве, чи тільки зі мною таке буває. Часто сумніви нищать будь-яку впевненість в своїй мужності. Я не знаю, як триматимуся, коли посиплються на мою голову справжні випробування. Чи лишуся людиною, чи жах засліпить не лише очі, а й розум? Втрата мужності – це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям. Але скільки людей – розумних і талановитих – рятували своє життя, поступаючись гідністю, і, власне, перетворювали його в нікому не потрібне животіння. Це найстрашніше. Душа прагне потрясінь, а розум боїться їх» (1963).
Так пише в щоденнику поет, журналіст, шістдесятник Василь Симоненко. У своїй діяльності, у власних римованих і неримованих рядках він неодноразово зневірявся:
Мені б давно вже кинуть слід
Незграбні вірші віршувати:
Вони холодні, ніби лід,
Вони легенькі, наче вата.
Який же в біса я поет,
Коли живу, як пень, без мислі,
Коли годяться лиш в клозет
Мої вірші нудні і кислі?!
(1954)
***
Ти пас ягнята за селом,
А я тепер пасу корови.
Ти був великим пастухом,
А я … лиш лобурем здоровим!
(1955, «Т.Г.Шевченку»)
***
(…)Я і сам був би сонячно радий,
Коли б віршів не вмів римувать.
(…)
Вигідніш продавати редиску,
Ніж поетом на світі буть.
(1960, «Муза і редиска»)
Вирвавшись на мить із повсякдення і рим, пише «у зошит»: «Увечері зібралися всі мешканці – їх було більше десятка. Виявилося, що всі вони – літератори. Вже знайомий мені Володимир відкрив товстий, як Біблія, зшиток і з пафосом викрикував вірші. Його тезко – драматург – розповідав про свої зв’язки з письменниками і смакував свої п’єси. Високий і худий Ваня – “деревня” ще більша, ніж я, – читав послання президенту Трумену, викликаючи його на поєдинок. Всі захоплювалися, кричали, щось доводили.
Це видовище мене потрясло. Я бачив, що їх вірші, як і балаканина, були нікчемними. Це ж так просто, зрозуміло. І я вирішив, що моя писанина теж тупа, а я цього не відчуваю, як вони. Цього ж вечора зарікся будь-кому показувати свої вірші.
Таким був перший крок до цивілізації». (Початок студентства. Запис №3).
«Я розумію, що поет з мене такий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж необхідні для літератури. Ми своїми кволими думками угноїмо грунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко. Жду його, як віруючий пришестя Христового. Вірю, що мені пощастить почути радісну осанну на честь його приходу. Хай тільки не зважає він на нас, маленьких чорноробів поезії. Він виросте з нас». (1962).
Можливо, це була звичайнісінька сором’язливість або сontra spem spero. Але, так чи так, усе ж ким він став для української літератури!
Із цього факту можна висновити, що навіть ті, хто зазнає сумнівів і невпевнений у собі, можуть мати великий талант, потенціал. Кожна невдача, кожне вагання – це лише каталізатори вдосконалення і розвитку. Самокритичність здатна стати тим двигуном, що приведе до найбільш виразного й значущого вираження творчості, і міці духу в ній:
Я жив не раз, хоч не в одній оправі,
Вмирав не раз і знову воскресав,
Серцями людськими, мов кременем, кресав,
Втопивши біль у віковій заграві.
Тоді, як ви плелися невеселі,
Опутані кайданами, в катівні,
– Мартинови під ваші сни наївні
Мені стріляли в груди на дуелі.
Я не вмирав. На прив’язі міцному
Мене, мов пса, покірні холуї
Тримали в закутку холодному, тісному,
Закинувши в віддалені краї.
Та не піддавшись зарібку легкому,
Я не прислужував ніколи і нікому.
«Поет» (1956, В. Симоненко)
А як звертатися до раніших часів, то маємо цитату, що показує непохитність Тараса Шевченка в опорі критиканству, що глузувало з його селянської мови, і не визнавало прав на існування української літератури, перерізало її. Ось уривок із листа до Г. Тарновського (1843): «Спасибі вам і за ласкаве слово про дітей моїх “Гайдамаків”. Пустив я їх у люди, а до ції пори ще ніхто й спасибі не сказав. Може, й там над ними сміються так, як тут москалі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить, нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет, то мені більше нічого і не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе».
У своїй статті «Із секретів поетичної творчості» Іван Франко взяв за головну зразкову постать саме Кобзаря. Ось, наприклад, порівнює і виділяє невимушену, природню «стислість» Шевченка, наприклад, з описами в «Марусі» Г. Квітки-Основ’яненка, «де, характеризуючи спів соловейка, приведено цілий словник ономатопоетичних слів». І про це далі зауважує: «…значить, поет наробив багато шуму, тріскоту, ляскоту, але забув про найважніше – про чуття і настрій нашої душі, для котрого вистачить одне слово, так, як у Шевченка, але для котрого цілий словник має таке значення: як коновка зимної води, вилита зненацька на голову сентиментальному парубкові. Щире, глибоке чуття берегло Шевченка від усяких таких вискоків. Але, як сказано, не те головно інтересно в тім простенькім описі українського ранку, а те, що поет, зовсім аналогічно до опису-бурливої ночі, і тут до змалювання погідного, тихого ранку бере переважно слухові, музикальні образи. Шевченко не раз описував ранок в українськім селі, але ніде в такій мірі не послуговувався музикальними мотивами, як власне тут. Я певний, що се сталося несвідомо. Видно, що ціла балада вилилася у Шевченка з одного імпульсу, з одного сильного душевного настрою; слухова пам’ять, розворушена сильними враженнями, зібраними в першім уступі, тепер силою природної, але несвідомої реакції піддала поетові контрастові, немов суплементарні, але також переважно музикальні образи для змалювання ранку. Поет-дилетант, такий, що творить розумом, був би вже давно забув про початок і був би тут розсипав перед нами щедрі колористичні ефекти, – Шевченко ледве зазначує їх у трьох рядках: “Чорніє гай над водою”, “червоніє за горою” і “засиніли понад Дніпром високі могили”».
Підкріплюючи словами Івана Світличного, продовжимо цю думку:
Поети стріляють римами, чекісти – із револьверів!
У серце стріляють. Серце – мішень для куль і для рим.
Улучити гарним, зрозумілим, легким словом, замість «кування» нового, – чудова тактика. Але пильнуйте свою мову: можна й у простих словосполученнях та висловах накоїти лиха. Ось наводить типові випадки Дмитро Білоус:
Пече він твори. В кожному звороті
перлини, як докучна неминучість:
«приймати участь»
Замість «брати участь».
І стати не «в пригоді», а «в нагоді»,
І «дякуючи» замість «завдяки»…
Не твори, а давучі глевтяки.
У В. Симоненка є ще, що сказати, – «Про поезію» (1953)
Поету, кажуть, треба знати мову
І віршування техніку на «п’ять»,
Натхнення і талант – і все тобі готово –
Слова самі піснями забринять.
То правда все, але не в тому сила,
Мені здається, що не тим вірші
У дні тяжкі серця наші палили,
Любов і зненависть будили у душі.
Бо не запалить серце точна рима,
Яку хтось вимучив за місяць чи за ніч,
Ні, інша сила, буйна, невидима,
Вогнем і пристрастю напоює ту річ.
Ні, інша сила так цілющо діє,
Словам велику надає вагу,
Бо з нею світ цвіте і молодіє,
І світло б’є крізь морок і пургу.
Без неї рими точні й милозвучні
Не варті навіть драного гроша!
Слова звучать примусить сильно й звучно
Лише одна поетова душа.
Зауважує коротко Андрій Малишко:
Поезія – це діло совісне,
Не грайся нею безпричинно.
Тож навіть виконуючи якісь письмові практики, коли ви осідлали Пегаса (навчилися складати вірші), не варто обирати випадково зображення, предмети й сюжети.
А про розкриття ж яких тем турбувалися поети, вважали за потрібне? Як напучували й що виділяли?
«Ніколи ніякий поет ані артист не творив на те, щоб показати сучасним чи потомним ідеал краси, а коли які й творили з такою метою, то їх твори були виплодом злого смаку, моди, а не творчого генія, були мертвим товаром, а не живими творами штуки», – вважає Каменяр.
«Реальною залишилася, як і була, загроза формалістичного недоумства в літературі. Бо хіба не формалізм, коли сотні писарчуків за наперед заготовленими схемами обсмоктують десяток-другий так званих вічних ідей – люби працю, поважай тата і маму, не дивись косо на сусідів. Формалізм починається там, де кінчається думка.
Якщо поет не приносить нових думок та емоцій – він формаліст, як би не рекламував свою мниму належність до реалістів», – таку гадку має неодноразово згаданий “витязь молодої української поезії”.
А водночас каже ось про тематику вірша:
(…)То не біда, що те сто раз ми чули,
То не біда, що те і діти знають.
І хоч про все ми знаємо з газети,
Любов до тебе все-таки лелієм,
Бо нам приємно знать, поете,
Що ми й самі писати так умієм.
А Павло Грабовський уклав свою позицію в тезах у праці «Дещо про творчість поетичну» (1896): «Поезія мусить бути одним з чинників поступу загальнолюдського, а в рідному краї зокрема – загальнонародного, средством боротьби з світовою неправдою, сміливим голосом за всіх пригноблених та окривджених. Така її задача! (…) Теми, що були колись на часі, одживають свій вік, але остається загальний дух та напрямок творів, остається тенденція».
Підкреслює значення «трьох основних речей у автора», яких не можна обжитися: «…певної освіти загальнолюдської, тверезого цілокупного світогляду громадського і потрібного розуміння ваги та цілей діяльності поетичної. Без тих трьох речей не буде ніколи поета справдешнього; а якщо в його й талан при тому не яскравий, то годі й думати, щоб його праця мала яку вартість або справляла користь громаді. Брак тих речей – то суще безголов’я для поета чи письменника взагалі, і таку думку ми могли б ствердити відповідними прикладами з історії літературного руху світового».
П. Грабовський також звертає увагу, що «правдиве розуміння своєї ролі, своїх задач та мети направило б його [поета] на добрий шлях працювання громадського, навернуло б його до вислідження явищ та обставин безпосередньо життєвих, замість цвірінькати, як та божа пташка серед гаю, верзякати всяку нісенітницю, що забрела зненацька в голову. Так верзякають тільки динарі, у котрих немає ще поезії: гору побачив – про гору співає, ліс – про ліс, дерево – про дерево і т. д. Але сучасний співець не повинен вертатись до того стану первісного; бо який він після того співець, який навіть сучасник? А коли він стоїть понижче від загального рівня, то яким проводирем громадським може бути або що зуміє цікавого, пожиточного сказати другим? До яких серйозних заходів чи просто думок наверне він читача? Яку струну в людському серці своїм співом порушить? Яке горе хоч на хвилинку розважить-осолодить? Який шлях та мету вкаже тому, хто опинився на розпутті, не знаючи, куди податись? Се думки, котрі повинен обміркувати кожен співець, виступаючи з своїми творами перед громадою, коли він єсть свідомий своєї високої задачі; не триндикати без пуття його діло, а робити гуртову суспільну роботу, вживаючи своєї кебети та знаття, бо в противнім разі на якого гаспида він потрібний? Цікавий, щиро людський зміст докупи з виробленою, художньо закінченою формою становлять головні прикмети всякої інстинної поезії».
І додає: «Не переймеш талану, коли його немає, але все інше можна до певного ступеня перейняти, виробити; треба тільки справжньої освіти, щирої цікавості до життя та свідомого працювання над повзятими задачами».
А ось Богдан-Ігор Антонич – безпосередній:
Не вмію писати віршів,
сміюся з правил і вимог.
Для мене поетику
складає сам Бог.
(Ars poetica II, ч. 1)
Поглянути, що він думає про порив до написання, можна між рядків «Натхнення» (1932):
Такий бува момент, що в серці полумінь пече,
напруга почуваннів межі розрива,
злітають блискавки з осяяних очей,
та іскрами думок палає голова.
Немов льоди душі твоєї попливли б
увиш,
підносять слова щиріш і правдивіш,
мов квіт зарання, відімкнеться серця глиб.
– Тоді стає брехнею кожен вірш.
А до ідеї помітити щось нове у строфах, які ви (чи інші) пишете, ніби підштовхує Іван Франко: «Нині поезія доходить до нашої свідомості тільки в виїмкових випадках через слух – на концертах та декламаційних вечерках і т. і. Переважно ми читаємо поетичні твори, приймаємо їх при помочі зору» («Із секретів поетичної творчості»). Потрібно навчитися бачити поезію різними органами. Змінити ракурси. У наші часи є такі місця «вільних мікрофонів», кола, де розділяють творчість, спільночити, презентації, вечори. Тож є нагода спробувати таке амплуа для своїх доробків.
Можна знайти, що виправити, переглянути доведення думки, посилу. Відчути себе вислуханим і підбадьоритися відгуками, аплодисментами або голосною, шанобливою тишею, коли всі вражені чи зворушені…
Не виходить поєднувати таку діяльність із життєвою зайнятістю? Що ж, Іван Драч може вас утішити. Він узяв цю тему для свого вірша «Робота і дозвілля»:
Одна кімната – наліво,
Друга кімната – направо,
Моя кімната – посередині.
В одній кімнаті Робота
День і ніч вистукує на машинці.
В другій кімнаті Дозвілля,
Безтурботне, цілується, випиває,
Лається, аж вуха слонові в’януть.
– Гості-сусіди, завітайте до мене.–
На один стілець сіла Робота,
На другий стілець Дозвілля присіло.
– А де ж мені, господарю, сісти? На один стілець я присів.
На другий Дозвілля лукаво присіло.
– Господарю, де ж Роботі у вас присісти?–
На один стілець присіла Робота,
Я серйозно присів на другий.
– Любчику, де ж Дозвіллю в тебе присісти?
– Слухайте, а коли я внесу третє крісло?–
…Вони обоє дивились у вікно.
А раптом маєте творчих у родині, серед друзів чи знайомих – для вас Грицько Чубай у вірші «Березень» («Я знаю, коли люди стають поетами…») слушно нагадує:
…Якщо ви побачите когось задуманим
над весняним багаттям,–
не турбуйте,
дайте побути йому на самоті.
В. Симоненко може гарно завершити:
«…якою повинна бути література нашої доби. Нікчемною і сліпою вона не посміє стати. Час не дозволить. Дух творчості – дух вічного невдоволення зробленим – не дозволить задрімати людській мислі. А доки не засне невтомний шукач краси і правди – людська мисль, – доти не змеженіє і наша поезія.
А поки що давайте менше сперечатися, якою повинна бути наша поезія, а побільше творити таку, яку вміємо, і вчитися, вчитися, щоб завтра не пережовувати сьогоднішнього». (Відповідь на «Анкету одного запитання» газети «Літературна Україна»: «З якими думками ви поїдете до Москви?», 1962).
Тож плідної праці й Пегасів у робочому просторі!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.