“Українська літературна газета”, ч. 7 (363), липень 2024
Не було такого, щоби прозаїк чи поет не поділився думкою про свою діяльність або заняття: порадив або повчив, нарікнув чи дорікнув. Що ж саме вони казали, можна взяти і для себе: мотивацію, настанови, досвід.
Усе починається з нього. Мале чи немале, воно лягало під пером у різних контекстах, формах. І купчилися, купчилися, купчилися… Применшені — але звеличені:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!..
Шевченкові, знані всім, перегукуються із Франковими з поеми «Лісова ідилія» (1906):
Слова — полова,
Але огонь в одежі слова —
Безсмертна, чудотворна фея,
Правдива іскра Прометея.
Іскра дає вогнище. Її треба підтримувати — і ряхтітиме ідея. Пантелеймон Куліш підбадьорював Опанаса Марковича в листі від 14 червня 1856 р.: «Із нашого слова буде колись і діло; ми шепчемо на ухо, а колись повиходять на стогни й на майдани і огласять нашу таємницю речники громадськії». І все сказане, як ось це, може стати пророчим.
Ще й Іван Багряний у своїх «Думках про літературу» стверджував: «Велика література потребує великої ідейности, великої любови і зненависти. Великого вогню. Іншими словами — великої рушійної сили».
Підживлення для ватрища можна взяти від Олеся Гончара: «Нема глушини для того, хто мислить, хто має чим горіти, хто повсякчас носить у собі невщухаючий внутрішній світ!»
А Остап Вишня у «Моїй автобіографії» пояснює внутрішнє зовнішнім: «Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина.
Що проста людина? Живе собі, проживе собі, помре собі.
А письменник — ні. Про письменника подай, обов’язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його тоді, коли він лежав у матері на руках і плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію. (…) І от коли пригадаєш життя своє, то доходиш висновку, що таки справді письменника супроводять у його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто тобі толковим кооператором». Про свою письменницьку діяльність багато ділиться ще в «Отак і пишу», але це залишмо вам на «позакласне читання». А щоб далі мовилося, то каже він там ось таке: «Я не думаю, щоб твір дуже вже залежав од авторучки та від паперу».
До цього — думка із «Суєти» (1903) драматурга Івана Карпенка-Карого: «Не кожний художник — художник, не кожний письменник — письменник, не кожний лікарь — лікарь: скрізь нужен талант! Це перше всього». Тут же ж ще одна цитата: «Самий страх твій перед ділом, до якого ти, можна сказати, родився, — свідчить про твій талант».
Але й не забуваймо настанову Шевченка:
Учітеся, брати мої,
Думайте, читайте
І чужого научайтесь
Й свого не цурайтесь.
От-то Франко, «академія в одній особі», як його називали сучасники, дає й водночас дотримується «рецепту». В епілозі (6 травня 1893) до збірки «З вершин і низин» присвячує «русько-українським сонетярам»:
Голубчики, українські поети,
Невже вас досі нікому навчити,
Що не досить сяких-таких зліпити
Рядків штирнадцять, і вже й є сонети?
П’ятистоповий ямб, мов з міді литий,
Два з чотирьох, два — з трьох рядків куплети,
Пов’язані в дзвінкі рифмові сплети, —
Лиш те ім’ям сонета слід хрестити.
Тій формі й зміст най буде відповідний:
Конфлікт чуття, природи блиск погідний
В двох перших строфах ярко розвертаєсь.
Страсть, буря, бій, мов хмара піднімаєсь,
Мутить блиск, грізно мечесь, рве окови,
Та при кінці сплива в гармонію любови.
Микола Гоголь вважає, що «У письменника тільки і є один учитель: самі читачі».
Про аудиторію у своїй публікації «Як будується оповідання» (між іншим, корисний практичний посібник, багатий на твердження про ремесло) Майк Йогансен — поет, прозаїк, перекладач, критик, лінгвіст, сценарист, один із засновників ВАПЛІТЕ — говорить: «До речі, у нас уважається за пристойний тон нападатися на такого читача, що читає тільки розмови й те, що стосується до механізму оповідання, а все інше, як авторову філософію, ландшафти, виписки з наукових праць і цитати, пропускає. Тим часом такий читач тільки одбиває загальну структуру пересічної людської психіки: між автором і читачем попереду ніби складається контракт: автор береться розповідати цікаві речі (тобто речі кардинального значення для життя окремої людини), а читач зобов’язується приймати оці речі на віру і вбачати в них факти, принаймні на сам час читання».
Слушно зауважує Леся Українка в листі до матері: «А вже ж годі заперечити, що бути голосом, волаючим у пустині без відгуку, все-таки нікому не весело, хоч би він мав і так мало претензій на популярність, як я. Та не думай, однак, що я мало ціню уважне читання з руки ближчої родини, ні, я його ціню найбільше…» Тут наприкінці не вистачає її «але»… Ми, одначе, додамо: але ж скільки відгуків має по собі!
Про її позицію маємо таке: «…часто жартома повторювала “що треба, того не треба”: тобто, що потрібно для громади в першу чергу, то не є внутрішньою потребою її творчости й навпаки: що не є для громади її щоденний хліб, те дуже часто з’являється конечною потребою її душі» (уривок з «Українського письменства ХІХ ст. Від Куліша до Винниченка» Миколи Зерова).
Покладається більше на думку мас Григорій Квітка-Основ’яненко, і в листі до Миколи Тихорського веде: «Ви пишете: “те не гарно”, а земляки по всій Україні читають та кричать: “от гарно!” — а громаді більше віри можна дати. От і вийшло, що ти чимчикуєш за москалями. Не руш! Громада більше зна…» Та й І. Багряний орієнтується на широкий загал: «Я не прибічник “дешевого оптимізму” й “барабанної літератури” і принаймні ніколи не намагався бути продуцентом такої літератури. Але прибічник здорового оптимізму, прибічник творчого оптимізму, героїчного оптимізму — якого хочете, але оптимізму здорової, молодої ще не вичерпаної нації. Я прибічник життєрадісної (навіть у трагедії), самостверджуючої, пробоєвої літератури. Літератури сміливого дерзання, а не розпуки. Літератури життя, а не добровільного вмирання. Літератури самоствердження нації, а не літератури саморозкладу.
Я прибічник такої літератури не тому, що отак хочу, а тому, що так хоче, цього потребує ввесь нарід, а з ним і я. Тому, що я йшов, іду й буду йти в ногу зі своїм народом».
Не забував про читача й Ґео Шкурупій — письменник, кіносценарист, журналіст. У згаданій вище праці Миколи Зерова знаходимо, що він «переконаний, що уява, фантазія, вигадка мають більше значення для прозаїка (та і для читача), аніж реальність, яку він мусив би описувати в репортажі. У «Місяці з рушницею» він пише: “Люди живуть серед різних речей, подій та історій. Вони самі знають ці речі й події, і тому показувати їх так, як вони їх звикли бачити, — це графоманство. Це значить сумніватися в здоровій здібності тисяч здорових живих людей. Чому все потрібно розглядати в анфас, у лице, без будь-якого маленького зрушення? А чому б не поглянути на деякі речі хоча б у профіль? Речам набридло стояти на своїх звичних місцях, вони хочуть рухатись, вони вимагають нового поводження з ними, нової революційної етики”».
Наставник І. Франко в статті «Література, її завдання і найважніші ціхи» (1878) висловлюється: «… чим ми вважаємо ті літератури? Що ми цінимо в них? (…) Тисячні естетичні правила поставали й щезали в протягу століть — для нас вони зовсім пропали і стали пустою формою; головне діло — життя. Значить, література й життя мусять стояти в якійсь тісній зв’язі».
Можна писати про все на світі, та про висвітлення конкретного — гостра опінія Івана Нечуя-Левицького: «Коли писальник хоч трошки себе чує українським громадянином, часткою українського народу й українського громадянства, він повинен мати за святу повинність одсвічувати у своїй фантазії, у свойому серці ту громаду, […] а не перелазити в чужі городи й підставляти свою душу під картини чужої, неукраїнської жизні».
А від Василя Стуса далі: «Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації». Читаємо і в «Давній казці» Л. Українки:
Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!
Бачимо скрізь, навіть без цитат, яке ставлення до теми й ідеї твору мали вони.
Упевнений Микола Хвильовий, що «нема й не буде прикладів в історії літератури, щоб якесь покоління встигало висловитися за 5—6 років. Письменник — не американська машинка, а твори його — не полтавські галушки».
«Література покликана виконувати й гартувати людей, окрилювати їх, озброювати їх в ім’я творчого життя, боротьби і цвітіння, бувши сама вислідом творчого процесу, вислідом росту і цвітіння. А до могили люди й самі дорогу знайдуть,» — твердить Іван Багряний. Роздумує також над чужими поглядами на літературу — заперечує висловлений Оскаром Вайлдом, що «мистецтво, у тому й література — це лімонада, щоб усолоджувати життя». Каже, що «лімонадне» письменництво пасивне, а тим самим воно співпрацює з ворогом, з його літературою, що хоче ствердити себе в усій нашій нації і не зустріне опору, коли ми будемо продукувати лімонаду. Додає: «В цілому комплексі засобів боротьби нації література повинна займати одну ділянку цілого наступального фронту, а український письменник повинен бути в перших його лавах».
Та не буває злетів без падінь. Письменникам постають труднощі: влада нависає дамоклевим мечем, арешти, хвороби та інше насилля. Приходять творчі блоки, тікає натхнення. Стосунки з музою ось Леся Українка, наприклад, уклала в гумореску «Музині химери». Пояснює тему твору в листі до матері 1911 року: «Муза ніколи не хоче робити того, що мусить, а те, що їй забагнеться». Хоч всі ми знаємо — була більша біда.
Листуючись із Л.Старицькою-Черняхівською вона писала: «… я тільки тоді можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і іншими пригнітающими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась іdéе fіхе [нав’язлива думка], якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — отоді вже приходить демон, лютіший над усі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу zusammengeklappt [вичерпана, знесилена], як порожня торбина». Тут влучно підкреслить Олександр Довженко: «Коли пристрастей немає, немає мистецтва…»
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.