“Українська літературна газета”, ч. 8 (376), серпень 2025
Закінчення. Початок див.:
“Трохи про Миколу” (Спогади Олександри Білинкевич-Вінграновської) – Litgazeta.com.ua
“Трохи про Миколу” (Спогади Олександри Білинкевич-Вінграновської) – Litgazeta.com.ua
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
* * *
Чи був Микола публічною людиною? Певно що ні. Уся громадянськість Вінграновського, увесь він – в його творчості. Він любив свої поетичні вечори, ніколи перед ними не хвилювався.
А з його більш значних виступів, про які я знаю, то був виступ у приміщенні Верховної ради України у квітні 1963 року на зустрічі творчої інтелігенції з ідеологічним активом Республіки. Головував на ній тодішній перший секретар ЦК компартії України М. Підгорний (про цей виступ Микола написав у статті «Хто і що для мене незалежність України»). Нарада стала дуже «голосною», коли після обговорення економічних питань перейшли до питань культури, зокрема до помилок, яких припустилися в своїй творчости молоді літератори. М. Підгорний надав слово Вінграновському, який почав з того, що попросив головуючого не перебивати його (на той час було закономірним головуючому переривати, давати коментарі по ходу виступів). Такий зухвалий початок Миколиного виступу викликав тільки ще більшу хвилю обурення серед присутніх. А Микола вийняв аркуш паперу з піджака і прочитав свого вірша.
Ні! Цей народ із крові і землі
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він – світ в моїм чолі
Тому життя його і ймення
не пропащі….
… Ні! Мій народ не дим, не горевіз,
І я не дам його по брехнях
і по кривдах,
Я не пір’їна в гордих його крилах,
Я – гнівний меч його,
що від Дніпра до звізд.
Після того вірша М. Підгорний оголосив перерву.
Ще був виступ на пленумі ЦК КПУ в 1990 році, текст якого надруковано в газеті «Літературна Україна» від 11 жовтня 1990 року. Головував на пленумі тодішній перший секретар ЦК Компартії України С. Гуренко. В залі сиділи перші, другі секретарі обкомів партії, завідувачі відділами. Як готувався Микола до того виступу, я не пам’ятаю, а в якому стані він повернувся з пленуму додому – не забуду.
Реакція тієї аудиторії на виступ була з викриками: «Якби він міг, він нас усіх би тут перестріляв». А говорив Микола про те, що «Національна гідність кожного народу вирішує все. Без національної гідности, без національної свідомости, без відчуття особистого Я, кожен народ, хоч би яким великим чи малим він був, стає похмурою, роздратованою масою людей, на умі в яких аби день до вечора, аби щось кинути на зуб… Такий народ зневажають усі і, в першу чергу, в душі він зневажає себе сам. Та коли в такого народу відібрані ще його історія і мова, коли його національний розум винищений і потоптаний – то що тоді… Хочу сказати, що в жодній суверенній країні світу такої ненависти до своєї національної ідеї, як у нас в Україні, немає. Яка ще країна може дозволити собі так паплюжити свою власну історію, як Україна?… Чи має відношення до всього цього, про що я кажу, компартія України? Має. Пряме… Політичні експерименти над українським народом час закінчувати. Народ – не полігон. Іде битва за народ, за наш занедбаний і безправний народ. Сьогодні над головою українського народу знову закрутився політичний вихор, і вже не один, а кілька. Мало того – ці вихори ще й зчепилися між собою і утворили смерч. Тепер знову, народе, тримайся, рятуй свої останні моральні підвалини, що вже й так ледве дихають…»
Не можу не згадати тексту його програми як кандидата в депутати до Верховної Ради у березні 1990 року. Миколина програма не відповідала вимогам такого жанру і, власне, не була програмою. У надрукованому тексті він поділився тим, якою і чому саме такою бачить Україну 1991 року. В кінці тієї програми було написано так: «Втіха для мене одна і та, що художнє слово, яке я веду ось уже впродовж 30 років, певною мірою оживляє нашу до смерти порубану літературу і зігріває ту частину українського люду, яка ще вціліла своєю свідомістю і дає собі звіт у тім, до якого народу вона належить». Маленький плакат з Миколиним знімком і такою програмою, якої ніхто і ніколи не писав, надрукований накладом 250 примірників, трохи повисів у тих місцях, де звичайно такі речі розклеювали. На зустрічі з виборцями він не ходив, потрапити до Верховної Ради не прагнув. Залишилася тільки пам’ятка – той плакатик.
На закінчення щодо публічности Вінграновського згадаю його поїздки на три конференції міжнародного ПЕН-клубу. Восени 1989 року Микола їздив до Монреаля на 54-ту міжнародну конференцію, де планувався вступ України до тієї організації (Україну одну з перших від СССР приймали в міжнародний ПЕН). їхав до Монреаля Микола радісно, бо ж мали приймати Україну в престижну організацію. У своєму виступі сказав про духовний внесок української літератури в світову літературу, про те, що століттями, захищаючи свою землю, наш народ в одній руці тримав шаблю, а в другій – плуг, про багатовіковий духовний набуток – неповторні народні пісні. Про беззахисність і вразливість української мови, яку наприкінці ХХ-го століття треба рятувати. Повний текст, який він виголосив у Монреалі, був надрукований у «Літературній Україні» за 12 листопада 1989 року.
Він їздив ще двічі на конференції ПЕН-клубу: на Мадейру 1990-го (слово, яке він там виголосив, надруковане в червні 1990 р. в «Літературній Україні») і 1991 року до Відня.
Пані Ірина Дибко-Філіпчак, українська письменниця, що живе в США і була присутня на тих трьох конференціях, подала три Миколині виступи зі своєю передмовою в газеті «Народне віче» 8 липня 2004 року.
* * *
Так складається, що життям письменника, а надто його особистим життям, цікавляться дослідники творчости, шанувальники або й, просто сказати, загал. Не є винятком і життя Миколи Вінграновського.
Уже на сороковий день по відході Миколи, 6 липня 2004 року, повернувшись із цвинтаря, від могили додому, я отримала від одного поета і літературознавця ксерокопії листів Миколи. То були листи до його однокласниці, датовані 1955-1956 рр. Але ще до вручення ксерокопій мені зателефонувала інша людина і повідомила, що такі листи існують. Незрозуміла поквапливість – бо зразу після похорону. Як може сприйняти таку «новину» неблизьке оточення Миколи? Очевидно, з цікавістю. Для мене ж у тій поквапливості з «доставкою» листів додому було щось нездорове, дрібне і провінційне, а головне – «не на часі». Тепер я думаю, що адресатка листів могла б пожалкувати, що довірила дорогі для неї речі такому скорому на «відкриття» шанувальникові Вінграновського (підтвердження моєї оцінки тієї людини є і в публікації його спогадів про Миколу). Я ж побачила в тих листах, що кращого підтвердження чистоти поета, чистоти людини годі й шукати.
Усвідомлення незрадливости, чи не найголовнішої вартости людини, було потрібне насамперед самому Миколі. А що знати це випало якраз мені, то вже не моя заслуга і не в мені причина. Бо настав був такий час, у тому часі опинилась я, і я зуміла це бачити.
Думаю, що більше і глибше, аніж він сам і його творчість, про Миколу Вінграновського не скажуть ніхто і ніщо. Та оскільки тема Муз і любови була виникла і може виникати, то я насмілюся, випереджаючи дослідників і «дослідників» у з’ясуванні подробиць його особистого життя, хоча б дати напрямок таким, буває, і невдячним, пошукам.
Я ніколи не мала і не маю на думці привласнювати приватне життя Миколи, і з розумінням та повагою ставлюся до його молодого життя. То ж нехай не бере гріха на душу той, хто готовий запідозрити мене в нещирості.
А принагідно зауважу: цікавости до приватного життя інших людей у Миколи не було зовсім. І тих, кому хотілося щось про когось йому розповісти, він уривав на півслові.
Що там казати, жінки любили Миколу. Микола любив жінок. Любив, певно, і саму Любов як стан, необхідний для Поета. Думаю, що натхнення і закоханість у його творчості були рівновеликі. Певно, що тих жіночих імен у його вулканічній молодості було немало, і хочу думати, що всі вони були непересічними і до того ж такими, що все розуміли. Я не зможу пояснити, звідки в мене є певність, що свої любові Микола пам’ятав, був вдячний долі за них, але тримав їх у собі й виключно для себе.
Може, і з його провини котрась із жінок не зазнала жіночого щастя в тому сенсі, що воно, щастя, уособлювало для них не саму любов та щастя любити, але й право на когось, право на постійність. Переконана, що для дослідників життєвого і творчого шляху Миколи Вінграновського, як і будь-якого іншого Поета, більше значення, ніж усі письмові чи усні свідчення сучасників, мають ТЕКСТИ самого Миколи. Проте для неупередженого і сумлінного науковця дуже важливі й детальні відомості про найближче оточення Поета.
Зі мною Микола Вінграновський ніколи не говорив про своє особисте минуле. Тільки одного разу сказав: «Як добре, що в мене була Ліда, бо інакше у мене не було б Андрія (Ліда Максимова – перша дружина Вінграновського, мати Андрія), і «як добре, що в мене була Тамара (Тамара Михайлівна Викова, монтажер-режисер кіностудії ім. Довженка), інакше я б пропав». Ішлося про кінець 60-х – початок 70-х років – один із найтяжчих періодів у його житті. Колись одна особа мене запитала: «То, властиво, хто є Тамара Миколі й тобі (себто мені)». Трапляються люди допитливі й відважні, які воліють дізнаватися про щось із перших уст, а вже вірити в почуте чи не вірити – для них справа другорядна. Я відповіла, може, й не дослівно, але за змістом так: «Це жінка, яка любила і любить Миколу, нікого в світі не має крім Миколи і має єдину потребу бачитися з ним і робити щось для нього». Тамара Михайлівна не зуміла, не змогла, чи не захотіла (кому яке з цих заперечувальних дієслів до вподоби, а може й усі три разом) не приходити у наш дім. Микола не відкинув її від нашого дому. А я поволі звикала її бачити у нас і згодом сприймала як члена великої Миколиної рідні. Вона померла влітку 2003 року, не мала нікого з родини, і нам з Миколою випало ховати її біля могили її матері на Святошинському цвинтарі. У цій рідкісній жінці відбулася дивовижна переміна: відверте неприйняття мене (не хотілось би казати – ворожість) обернулося на щиру приязнь і визнання мене як дружини Миколи. І так склалося, що останні двадцять років свого життя вона, можна сказати, була віддана нам обом.
* * *
Із Миколиною Мамою Зінаїдою Олексіївною (з роду Садівниченків) ми зустрічалися тричі. Першого разу в 1976 році, коли я їздила знайомитися з нею в Первомайськ. Потім – коли вона приїжджала до Львова на Миколин день народження, 1977 року. Приїжджала з домашньою гускою, щоб запекти її в тісті, а найголовніше, щоб побачити, в які руки йде її син (сама так, сміючись, і сказала). Третього разу ми їздили з Миколою аж до Первомайська порибалити. І все. То були всі наші зустрічі, бо 1981 року Мами не стало.
Тепер, коли я згадую її, то ловлю себе на думці, що вона була постійно усміхнена і дивилася на все поглядом дуже вільної і гордої жінки, а як не була в роботі, то обов’язково зі складеними під грудьми руками. Дивилася і наче казала, що вона нічого і нікого не боїться. Як не боялася і в 1963 році, коли перед їхньою хатою в Первомайську пройшли учителі й учні школи, де колись учився Микола, і учні викрикували: «Ганьба формалісту і відщепенцю».
Любов матері до сина була в тому, як вона дивилася на свого Миколу. Чи вона усвідомлювала, ким був її син? Безперечно, знала, відчувала, але про це не говорилося ніколи.
У Зінаїди Олексіївни було своє бачення подій, людей, яке визрівало в ній самій і навряд чи могло бути навіяне або змінене кимось іззовні. Певна річ, що вона залежала від обставин: у роки Голодомору виїжджала з чоловіком далеко на Північ, до Росії, потім війна, повоєнні роки, і все забезпечення родини було на її плечах. А в мене складалося враження, що не залежала ні від кого і ні від чого. Як і Микола – не метушилася і не поспішала. Пізно навчилася читати. Читала все, що трапляло до рук. На етажерці, яку зробив Миколин батько, між книжками був «Кобзар» і неповний багатотомник Гоголя. Під час нашого останнього приїзду до Первомайська ми застали маму, яка читала спогади Наталії Сац…
Найбільшою похвалою від Миколи вважаю його слова: «Ти така сильна, як моя Мама». Аж пізніше зрозуміла, що цими словами Микола хотів зробити мені радість, бо Мати посідала в його душі особливе місце.
Зовні мало виражена, стримана любов мами до дітей передалася від Мами Миколі. Безсловесною також була Миколина любов до сина, до Андрія, до Синочка (тільки так він його називав). Промовляв ті слова «Синочку», «Андрійку» тремтливо-ніжним голосом і з таким тембром, який існував тільки для Андрія. Андрій звертався до батька коротко: «Та», – і вкладав у те своє «Та» все, що відчував до Тата. Тільки-но Андрій заходив у дім, його перші слова були: «А де тато?» Коли Андрій був іще підлітком, я намагалася намовити Миколу, щоб він із виховною метою поговорив із сином про те чи інше. Микола завжди зі мною погоджувався, але до виховних сеансів так і не вдавався. Теми розмов приходили самі: про сьогодення або про дуже давні часи, про мале і велике, про князів, гетьманів і про футбол.
Тривоги за майбутнє дитини, як це буває у батьків, у Миколи щодо свого сина не було. По тому, як він дивився на Андрія, як говорив з ним, відчувалася певність за Сина.
* * *
Хоч слова «терпеливий» і «терплячий» за словником синоніми і стосуються людини, яка вміє терпіти, я дозволю собі щодо Миколи їх розділити.
Микола був дуже терпеливий у житті. Коли роками спокійно чекав виходу своїх книжок, ніколи нікому не жалівся, не розглядав цей факт (ні колись, ні потім) як показник ставлення влади до нього. Терпеливо працював або не працював. Терпеливо чекав на транспорт, на когось. Терпеливо чекав і на не готовий ще обід.
Микола хворів віддавна, а з роками все важче. Терплячий був у своїх фізичних болях, поганому самопочутті. Ніколи не нарікав, тільки дивувався і запитував: «Коли воно пройде?». Легше і краще йому ставало, як знав, коли саме «пройде». Раніше, до 2004 року, визначене мною «коли» справджувалося і приходило покращення, тому він звик вірити в ті терміни і терпляче чекав.
Зовні здоровий, він ніколи не починав сам, а при розпитуванні інших не підтримував розмов про своє здоров’я. Тільки в останні роки через болі в литках (прогресував атеросклероз судин ніг) та ще через періодичні напади подагри ходив усе повільніше, все частіше мусив зупинятися, аби перечекати болі в ногах. Не скаржився, навіть піджартовував, як ті ноги ганяли футбол у юності. Примусити його вийти прогулятися (треба було якнайбільше ходити) було нелегко, але коли все ж таки виходив, то повертався додому задоволений, що переміг себе, і звітував, скільки кругів у сквері зробив… Ще 1976 року почалися напади миготливої аритмії з дуже частим ритмом роботи серця, тоді ж за даними кардіограм виявлявся невеликий рубець у м’язі серця, хоча, аналізуючи перебіг серцевих симптомів, не вдавалося «прив’язати» цей інфаркт до якоїсь певної дати. Спочатку напади миготливої аритмії переривалися спонтанно, потім ставали частішими, на медикаментозну профілактику не реагували. Спроби відновити ритм серця електричною кардіоверсією завершувалися нічим. Проводилися планові крапельні введення препаратів. Все це терпів без слова невдоволення. А в поїздки близькі й далекі готувалася бляшана коробочка з маленькими пакетиками, на яких писалися літери: «Р» – ранок, «О» – обід, «В» – вечір (щоб не переривати прийом медикаментів). Думаю, тому і вдалося за 24 роки постійної миготливої аритмії не допустити серцевої недостатности, хоча за даними ехокардіографії вона мала всі підстави бути.
Десь з 1990-1991 рр. швидко прогресував атеросклероз судин ніг. Микола обстежувався судинним хірургом, не виключалося оперативне втручання, але з урахуванням стану серця і невід’ємної від Миколи сигарети, до цього не доходило. У тих же роках додалися напади подагри: звечора лягав спати наче здоровий, а на ранок показував різко болючий, сильно розпухлий великий палець стопи. Ця подагра якоюсь мірою «виручала» мене, коли з’явилися болі в кістках, як уже прояв найгіршого (2002-2004 рр.), бо тоді він вірив, що це знову подагра. В жовтні 2000 року я вже знала про ще один – найгірший діагноз. Збереглися численні висновки консультантів, дані лабораторних та інструментальних обстежень (бо кожен тримісячний курс лікування, як до, так і після, контролювався лабораторно). При цьому я старалась якомога рідше вивозити його в лікарню, щоб уберегти від зустрічі з хворими, до нього подібними. Хіба що радіоізотопна діагностика, а в грудні 2003 – січні 2004 року лікування променеве і радіоактивним фосфором, які не могли обійтись без лікарень. Він усе терпляче переносив і чекав на те моє визначене «коли воно стане легше». Не нарікав, чекав на полегшення, думав, що буде так і на цей раз. Ще й тоді планував поїхати на цвітіння вишень. Дуже хотів ще працювати. Бо, як сказав у тому травні 2004 року: «Тепер я знаю, як буду працювати».
* * *
Коли вже маю написані ці небагато сторінок, то побачила, що існує точніше слово, ніж слово «потреба», яким я спочатку пояснювала цю мою спробу написати трохи про Миколу. І це слово пишеться просто: «туга». Мені бракує його.
І так скаже кожна жінка, яка втрачає чоловіка. Хай би нічого не говорив, хай би лежав на своєму ліжку в своєму «домашньому наметі» й дивився у своє широке вікно. Хай би й не працював. Аби тільки був.
Хоч не вмів розраджувати, заспокоювати в погані дні, проте неймовірна сила певности, спокою, обов’язково доброго, щасливого виходу з життєвих лих ішла від нього і передавалася мені.
Він непомітно і не повчаючи багато чого мене навчив.
1 січня 2003 року написав на великому аркуші паперу кілька речень, а останнє таке: «Поки я з тобою – нічого не бійся». Те, що стояло за цими словами, я зрозуміла вже після 26 травня 2004 року.
Олександра Білинкевич-Вінграновська
(† 21 березня 2011)
“Сучасність”, травень, 2009 року
Передрук з: lesinadumka.blogspot.com
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.