Олександр Стусенко. Світ у краплині

326

Олесь Дяк. Світ на узвишші. – Дрогобич: Коло, 2019

 

Коли мені трапляється добірка (а то й ціла збірка) мініатюр, мої очі поводяться, як у казці: одне плаче, а друге сміється. Сміється моє праве тому, що я люблю в літературі стислість і відточеність, а від багатослівної розмазаності мене верне на сто вісімдесят градусів. Хоча з фахового обов’язку я читаю й довгі, як собача пісня, віршища, і розтелепані на кількасот сторінок прозопотвори. Щоразу в таких випадках згадуючи свою епіграму:

 

Який сенс підпирати

Два десятки катренів кілками,

Якщо можна сказати

Оце все чотирма лиш рядками?

 

Розказати поемою чи розлогою баладою якусь душодряпну історію – це не так уже й погано, але тут іще треба дивитися, скільки в такій поезії власне Поезії. Скажімо, в того ж Тараса Григоровича суто поетичного, як на мене, не так уже й багато, бо ж Шевченко – автор з епічним мисленням. І навпаки: загальновизнаний тонкий лірик Сосюра зварганив римовану прокламацію «Любіть Україну», і той його агітхіт попри викличне патріотичне звучання в тодішній політичній ситуації нині вже хіба що дратує.

Сучасний читач так начинений літературою, її знаками й кодами (мемами), що зацікавити його можна хіба що крутим сюжетним ходом, яскравим пуантом, деталлю з дияволом усередині, айстопером, клікбейтом – чим завгодно, тільки не пошуками втраченого часу в лісі Улліса. Те, що в мистецтві слова було актуальним за царя Гороха (вибачте, за співця Гомера), нині викликає хіба що повагу, як будь-яка монумантальна пам’ятка своєї доби, в нашій добі незастосовна. Як єгипетські піраміди, Стоунхендж чи моаї з острова Пасхи. Хай там як геніально Гомер описав Ахіллів щит, який Гефест сумлінно виготовляє протягом усієї вісімнадцятої пісні «Іліади», зображаючи на ньому, по суті, весь світ давнього грека, та творець «Іліади» й «Одіссеї» – це вже просто символ. Бо хто ж його нині читає? Для душі, мається на увазі.

Маємо й нині терикони романів, які варто було видавати хіба заради кількох афоризмів, але чи не краще було б випарити з них воду, залишивши ту афористичну сіль? Це стосується й віршованої творчості. Часом поет(ка) мислить собі в риму на папері, аж поки стомиться й сам(а) над своїм віршем задрімає, часом, запопавши якусь цікаву йому (їй) тему, облизує її з усіх боків до хворобливого блиску й цілковитої вичерпаності, не залишивши читачеві жодного шансу для емоційної та інтелектуальної співтворчості… В.Корж у збірці «Осіннє чекання весни» заявляє: «Не вірю я в тривірші – // що скажеш в трьох рядках?» Що ж, його право. Як і право читача не ритися в купі прозового чи римованого пінопласту, який автори громадять заради однієї цікавої, як на них, думки. Детальніше про це – в моїй рецензії на денники П.Сороки («Перемога над пінопластом», журн. «Київ» №4, 2003 р.).

А ліве моє око плаче тому, що далеко не все, стиснуте до мініатюри, є повноцінним твором мистецтва. Ось, наприклад, двотомник афоризмів Олеся Волі «Піраміда духу». В цій «піраміді» деякі афоризми скидаються на аферизми, «слово крилате» в нього часом бігає куркою по землі, камінчики трюїзмів просто-таки ошелешують: «Щоб виграти, треба грати», «гра – заняття серйозне» (згадується знамените: «Сміх – діло серйозне») тощо… Може, вивершуючи свою «піраміду» як цілісний текст, автор мусив там чи там підщебенити його трюїзмами, але за що ж така «повага» читачеві, який у мистецтві слова шукає насамперед «несподіване у звичному» (О.Мітта)? Плаче моє ліве, бо шукає в мініатюрах Поезії, а незрідка наштовхується лише на заготовки до віршів, як, зокрема, у випадку М.Воробйова. За літературознавцем В.Моренцем, Микола Воробйов «володіє світлом і чуттям речей, неприступним для заклопотаної більшості», а от незаклопотана меншість в особі поетки Олесі Мамчич показала, що за таким принципом можна виготовляти цілі серії мініатюр (дивіться її цикл «За Воробйовим» у збірці «Перекотиболе»).

М.Воробйов далеко не єдиний майстер спорту з метання літературної ікри, а згадав я тут цього представника Київської поетичної школи тому, що про нього Б.Смоляк сказав як про наразі єдиного лауреата Шевченківської премії «за власне поетичну мініатюру». А сказав він це в передмові до збірки «Світ на узвишші» ще одного мініатюриста – Олеся Дяка. Власне, ця збірка й стала приводом поговорити про жанр, який, за Б.Смоляком, утілює «яскравість, оригінальність завдяки максимальній часово-просторовій і мовно-виражальній лапідаризації». Оригінальність наська тутечки під питанням, адже, знову ж таки за Б.Смоляком, «ми, українці, завше страждали і страждаємо від великого власного багато(дрібно)слів’я». Справді, мінімалізм характерний насамперед і значною мірою для східної культури. Японські хоку й танка, перські рубаї, малазійські пантун і гуриндам… Ці та інші екзоти можна вирощувати й на нашому ґрунті, згадати хоча б «Алкохоку» та лімерики Юрка Позаяка, «Мої центурії» Ганни Чубач, «Духовний рубаят» П.Сороки та багато іншого, але це все одно що Омар Хаям узявся б за частівки, а Міцуо Басьо – за коломийки. Кожен овоч має зростати на рідному ґрунті, саме тим він і цінний.

І от перед моїми різнонастроєвими очима – збірка мініатюр Олеся Дяка. На стильній обкладинці вбраний, як чорнокнижник, автор натхненно викликає з першого тому Білої Книги дух Тараса Шевченка. А що всередині? Як написано? Зрозуміло зразу: вміло. Симпатичні вправи поетичні! А Поезія – це зокрема вміння щоразу дивуватись і щоразу дивувати. Чим же прагне здивувати нас Олесь Дяк? Він-бо знає (може, з літературного досвіду, а може, інтуїтивно), що яскравий зблиск слова не має бути самоціллю твору, навіть мініатюрного. Поет має дати читачеві простір для співтворчості, аби той міг у мікросвіт вірша привнести часточку власного поетичного досвіду. Тому ця книжка, складена з самих мініатюр, не втомлює.

Вдивляння в світ у краплині роси й розглядання власного пупка для поета не гріх. Аби лиш результати цієї обсервації були цікаві читачеві… Олесь Дяк задивляється на хмари: «Вдивляюся у хмари // на світанку – // немов крилаті ящірки // летять». «Хмаринка // в піднебессі // пропливає – // вдивляюся // чи темна // чи ясна». «Височіють // над горами // хмари – // наче військо тривоги // бреде». «З-під лоба хмара // дивиться // на мене – // не вірю вже // що злива // обмине». Так-таки так: якщо довго вдивлятись у хмари, то хмари почнуть удивлятися в тебе… А ще два «хмарні» вірші автора я для філологічної розваги об’єднав в один. Здається, вийшло незлецько:

 

щось діється

у неба на узвишші –

мов скеля висне

хмара

дощова

гойдається на хмарі

зірка тиші –

аж чути хлюп

далекого

дніпра

 

Олесь Дяк дослухається до власного серця: десь-то в нього «зі страху в серці // дзвоник теленчав», а то «й на мить у серці // жайвір не змовкає», а ще «шумить у серці //літо золотаве», і «болю пекельного // стріли – // знову у серці // свистять», і «смерек у серці // гілочки // шумлять»… Автор звіряється, мовляв, «а серце // маю // аж одне», проте що в нього в тому серці тільки не коїться! «Сильніше серце // стукотить», «на серці тане // сніг», «ложка дьогтю // в серці», «в моєму ж серці // яблуня // цвіте», «як довго в серці // холод іскру точить», «із мого серця // капле м’ята», //«застукали // у серці // молоточки»… Тож і не дивно, що зрештою поет мусить жалітися читачеві, мов кардіологу: «Горішок серця // тріснутий // ось тут», «здається й серця // вже нема».

Без усілякої «тра-ла-ла-підаризації» Олесь Дяк поетично каже про буденне, але там, де кількість прагне перейти в якість, надто ж у малих формах, є великий ризик самоповторів – і тематичних, і емоційних, і образних. Так, в одній його мініатюрі «снує павук розлуки // довгу нить», у другій – «сукоче вірша ниточку //сумну», а промайнулій електричці то сам автор дивиться услід, то трави вклоняються… Ну, це так, іще крапелька до його ліричних хмар і шумного серця.

Перед письменником, який працює в малих і надмалих формах, звичні ризики постають значно більшою мірою, ніж перед іншими авторами. Це і ризик скотитися до трюїзму, і до видзьобування метафоричних крихт аж до цілковитого вихолощення образу, і до комунікативного провалу, коли дУмки не вияскравлено, Образу не дотягнуто… Скажімо, в мініатюру Олеся Дяка «замовкла // скрипка – // хтось поміг» читач може вкладати свої смисли, а за що він може зачепитися в мініатюрі: «Дивлюсь як місяць // гне підкову – // вже не піду // до скрипаля»? Герметизм, як, зрештою, все і всюди, добрий в міру. І на своєму місці, у відповідному оточенні. Бо ж читача вабить не невгризенний поетичний вергунець, а «лаконічна ясність шедевра» (О.Мітта).

Слово теж має свої обертони й рикошети, і в мініатюрі навіть найменша вербальна необережність видається баскетболістом серед пігмеїв. Так, дуже часто наголос слова стає заручником обраного Олесем Дяком віршового розміру. Раз у раз наштрикаєшся на «почОрнів», «човЕн», «гОрнуся», «віршА», «зопАлу», «цИганка», «бУзьків», «з перЕляку», «сторІнки» (у множині), «обійнЯла», «пОтік»… Автор проставляє у словах ці неправильні наголоси, показуючи, що свідомо порушує правила, і тим… розписується у своїй безпорадності перед словом! Та й це ще не все. Як пояснити в його мініатюрі «біль червонУ»? А «риба напівмертва» – мертва на яку половину? А то ще вшкварив «вшкварЬмо аркана»… «Виспівують цикади // по-татарськи», – ділиться спостереженням Олесь Дяк. Це мені нагадало рядки іншого поета – І.Гайворона – з колективної збірки «На київських пагорбах»: «Та все ж буває часом щось покличе // У ніч серпневу флейтами цикад». Мушу засмутити одного й другого поета: цикади не виспівують і не звучать, як флейти. Вони сюрчать, тріскочуть, цикають (звідси, власне, і їхня назва). А вірші з помилочками слід або виправляти, або просто вилучати з рукопису книжки.

Іще одним ризиком, особливо помітним у мініатюрі, є ризик дзьобнути поетичну крихту, яка лежить на поверхні і яку до тебе вже дзьобали. А то й не раз. Принаймні в пошуку «несподіваного у звичному» досвідченого читача не має лоскотати думка, що він це десь уже… не бачив, а читав. Мовчу про відкриття відкриттів автора на зразок: «У цьому світі // вічних парадоксів – // ми тільки гості // на своїй землі». Та ось мініатюра Олеся Дяка «Дружина»: «Ця жінка // як ніколи // дивовижна – // з усміхненим // дитятком // на руках». Навряд чи перед внутрішнім зором читача найперше постане котрась із Мадонн, швидше за все, одразу ж зрине в пам’яті Тарасошевченкове:

 

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

 

Приємно, що і наш сучасник, і наш класик дивовижність цього світу бачать в одному. Як висловився хтось із нонкласиків, «вони дивилися на це спільними очима». А ось унісон нашого сучасника з нашим-таки сучасником. Олесь Дяк у «Світі на узвишші»: «Тече в крові моїй // спориш». А.Кичинський у збірці «Землі зелена кров»: «Жива і скошена тече в мені трава». А ось те, від чого в мене аж вушка опустилися: «Тримався вітер // за повітря гілку // і думав довго – // вити чи гніздо». Це одна з найкращих мініатюр збірки, а мені вона моє власне «виття» нагадала:

 

Розрив-трава. Криваві квіти.

І смерть чигає недалечко.

Нема куди себе подіти.

Аж вити хочеться. Гніздечко…

 

Цього вірша з «окопного» записника я вже не дописуватиму й не публікуватиму. Бо навіщо обігрувати «вити» і «гніздо», коли це вже успішно зробив старший колега…

Ну, а чи не найбільшим ризиком для серйозного мініатюриста завжди буде потрапити на олівчик до пародиста-верстатника. Адже стислість форми, де кожне слово, як то кажуть, на виду, де все тримається часом на одному-єдиному словообразі, суттєво полегшує роботу білялітературному зубоскалу. Як активний (невсипущий) пародіяч, охоче продемонструю на прикладі Олеся Дяка, як у мініатюрі працює механізм (сміханізм) пародії. Олесь Дяк: «Посеред вірша // коні заіржали – // всю ніч мені // шуміла // ковила». Зубоскал: «Коли ПОСЕРЕД ВІРША // скачуть коні – // то неодмінно // заірже // читач». Олесь Дяк: «Викликую // весну я // на світанку – // мороз тримає палець // на вустах». Зубоскал: «Викликую // весну я // на світанку – // мороз середній палець // показав». Олесь Дяк: «Ось тут би й жив // у парку // дні і ночі – // де наших кроків // проліски // цвітуть». Зубоскал: «Ось тут би й жив // у парку // дні і ночі – // та поліцейських // кроки // не дадуть». Олесь Дяк: «Яка блаженна // тиші мить – // струмок до коника // дзюркоче». Зубоскал: «Полегшення // блаженна мить – // дзюркоче коник // у струмочок». Олесь Дяк: «І віршів // не змовкають // цвіркуни». Зубоскал: «І віршів // на папері // таргани». Олесь Дяк: «Вчепився місяць // за тороки неба – // нагадує // нічного // реп’яшка». Зубоскал: замість «реп’яшка» ставить «алкашкА»… Думаю, принцип ви зрозуміли. Якщо Олеся Мамчич розмотала М.Воробйова в ліричній тональності, то ваш покірний зубоскал поставив Олеся Дяка на сміхову вузькоколійку.

Але закінчити хотілось би не на гумористичному позитиві. Олесь Дяк уміє підмітити й стисло та влучно сказати про те, що «заклопотана більшість» мине з буденним виразом передньої частини голови. «Пливе фрегат // на хвилях тротуару – // хтось крейдою // таке // намалював», – не пройшов поет байдужим повз народну образотворчість і комунальну проблему хвилястого тротуару. «Земля ж яка // благословенно люба – // на сяєві // полотен // білокур», – захопився поет землею на полотнах, і хоч прізвище художниці, дотримуючи свого стилю, написав із малої, та назва вірша – «Катерина Білокур» – у нього вся з «дужих літер». Як і назва по-батьківському ліричної мініатюри «Акварель Остапчика». Олесь Дяк міг би скооперуватися з кимось із художників, а може, й з цілим цехом – і творити до виставок і альбомів шедевральні підписи до їхніх робіт. Чому б і ні? Он І.Драч написав же низку балад і віршованих коментарів до картин Тетяни Яблонської! А поетка Наталя Горішна взагалі видала цикл «Відчинене вікно» – «поетичне тлумачення картин Ботічеллі, Босха, Рафаеля, Караваджо, Рубенса, Рембрандта, Ренуара, Мунка, Далі, аж до О.Мурашка та Катерини Білокур» (В.Базилевський)! Думається, Олесь Дяк зі своїм поетичним зором мініатюриста не посоромив би їхньої компанії.

“Українська літературна газета”, ч. 13 (279), 3.07.2020

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!