“Українська літературна газета”, ч. 8 (364), серпень 2024
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/oleksandr-stusenko-pro-khimichnu-chystotu/
НОТАТКИ ЛІТРЕДАКТОРА
Деякі діячі забувають, а може, свідомо ігнорують, що науковий стиль – це не пересипана термінологією галіматня, що є різниця між науковістю й наукоподібністю. Аякже, «детермінація базисності» – це по-науковому, а «визначення основ» – це плебейство! Що таке «творчі виходи у прийнятих заходах»? А «першоцентр життєвидового укорінення»? А «найрізноманітніші куточки планетарного обсягу»? Запитайте автора, що це таке, й він вам не відповість. Натомість почне пояснювати, що він мав на увазі, причому, швидше за все, у схожих формулюваннях. «У народів різних географічних і державно-адміністративних проявів населення Землі» (географічний прояв населення…); «доля обдарувала поетесу талантом розуміння душі народу в його фольклорі, палким бажанням зазирнути в глибини філософії й метафізики української душі» (п’ять іменників поспіль умить вибивають і з тексту, і з контексту); «додаючи складний аспект»; «носії мовного досвіду»; «яскрава образність, досягнута засобами високої культури живопису»; «ця тематика […] справді є тематичною новизною»; «на особливу актуальність заслуговує історичний зріз…» Як би ви відреагували на таке: «Дозвіл – документ, що не є документом дозвільного характеру»? А на таке: «Із нерегулярною періодичністю»? А для літературного редактора відреагувати означає відредагувати! Якась добра душа сплела текст і закинула той кавалок маячні у видавництво, може, навіть не перечитавши після себе, а ти, літредакторе, дими головою! І щоразу дивуйся, чому люди замість «фарбування» пишуть «операції по виконанню технологічного процесу фарбування», а замість «високохудожні твори» виплітають конструкцію, де твори «володіють високою художньою якістю». Причому про твори пишуть і так: «В окремих віршах і поемних побудовах». А ще мені траплялись «оперні твори», «симфонічний твір», «пісенний твір»… Як ото «винний напій» чи «сирний продукт». Цей напій винний тільки в тому, що він – не вино, а сирний продукт – що він не сирний. Хоча оті твори якраз-таки і є операми, симфоніями й піснями. А ще для мене досі лишається загадкою формулювання «українська мова як така». Що таке укрмова, я розумію. А що таке «як таке»? Це яке – «як таке»? Есенція? Квінтесенція? Хімічна чистота канцеляриту?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ілюстрація Володимира Казаневського
Щодо канцеляриту, то це не лише конструкції, що затемнюють зміст написаного, ускладнюють розуміння тексту, це не тільки слова, які нічого не промовляють ні розуму, ні серцю (так і хочеться вчепити сюди рядок Ліни Костенко: «Страшні слова, коли вони мовчать…»). У деяких конструкціях можна почути… музику! Ось лиш послухайте: «Зі стимулюВАННЯм акумулюВАННЯ знань»; «зОКРЕМа відОКРЕМлені підрозділи»; «не проводити індексАЦІЇ для стабілізАЦІЇ ситуАЦІЇ»; «стримувати неРІВНості у РІВНі доходів»; «для реалізаЦІЇ ЦІЄЇ ЦІлі»; «апробаЦІЯ ЦІЄЇ позиЦІЇ»; «ЗМІ, які ЗМІнюють характер і ЗМІст»… Таке аж шкода правити, їй-право, даруйте за цю мою музику слова!
Ото редагуєш собі, редагуєш… Ось чоловік два сталі вислови схрестив: «Ватикан все частіше ЗВЕРТАЄ СВОЇ ЗУСИЛЛЯ на глобальний Південь». Розхрестиш ті вислови, видалиш росіянізм «все частіше»… Ось у панянки зблиснула іскорка: «Я шепочу їй тихим голосом»… Зарегочеш не зовсім тихо, далі правиш, готовий до ще й не таких вихилясів творчої думки… Ось ціла низка авторів чудить в україномовних текстах: КҐБ, СССР, НКВД, патріарх Кіріл, Вдадімір, Пьотр І… Це настільки потворно, що аж смішно! Смішно, з якою серйозністю сі люди безпідставно насичують свої тексти цією словокаліччю. А то ще на законодавчому рівні втелющують нам росіянізми в документації: «Керівництво з льотної експлуатації безпілотних авіаційних комплексів». Керівництво – це начальство, а те, що в росмові – «руководство», у нашій можна перекласти як «посібник» чи «інструкція». А ще «изыскания» калькують як «вишукування». Вишукують вошей у голові чи бліх у шерсті, а коли йдеться про науку, тут має бути – «дослідження». Пообурюєшся коли мовчки, а коли й уголос, і далі б’єшся з вербальними вітряками…
Ви, певно, помітили, що в деяких випадках я називаю авторів словесних кручеників та покручів, а в деяких – ні. Посилаюсь на авторів я у випадках, коли текст опубліковано в пресі чи видано книжкою, в інших випадках наводжу цитати, які повиписував собі на втіху, вам для сміху із рукописів, котрі мені давали на редагування. Розуміючи, що для наукового люду вельми важливим є індекс цитування, і щоб наразі закінчити з науковими чи подібними до наукових текстами, згадаю тут трьох осіб, чиї матеріали вміщені у збірнику статей «Актуальні проблеми слов’янської філології», вип. ХХІІІ, ч. 3, 2010 р. О. О. Капліна: «Позитивно оцінюючи рису українського духу – індивідуалізм, Алчевська вважає ФАКТ НАЯВНОСТІ ДАНОЇ ЯКОСТІ в людях показником здорового розвитку нації». Мені одному здається, що наука не постраждала б, якби авторка замінила виділену капсом потвору словом «його»? О. В. Чумак: мегаполіси «виступають лише ФОНОМ, на ТЛІ якого відбуваються певні події». Весела наука, куди тому Ніцше! А ось іще веселіше – О. В. Федотенко: «Духовність нації становить основу ментальності, тобто національного характеру. Саме в менталітеті слід вбачати певну стійку духовну сутність етносу». Тут тобі й поплутання ментальності й менталітету, тут тобі то нація, а то вже раптом етнос… «З’ясуємо функціонально-стилістичні особливості застосування цього фольклорного жанру в романі О. Ільченка». У таких випадках завжди хочеться спитати: а автор знав, що він «застосовує жанр»? «Читаючи роман, СПРАВЛЯЄТЬСЯ враження, що…», «влади, яка була ВИБОРЧОЮ», «ДОЩАНА погода»… Отак пишуть деякі філологи, які обговорюють «актуальні проблеми». До слова, про академіка О. Білецького розповідають, що, коли йому подобалась дисертація, на яку писав відгук, він ставив резолюцію: «Може бути кандидатом філологічних наук». А якщо дисертація (чи то науковмісний продукт) йому не подобалась, він зазначав: «Може бути кандидатом наук».
Та перейдімо від кандибоберів наук до вправлянтів у сфері художнього слова, які, не скуті формулами (псевдо)наукового стилю, можуть дати волю фантазії, розперезати свою творчу душу й огранювати слово, як їм Бог на ту душу покладе. І вони часом роблять це так, що в мене аж щелепа на коліна падає. Ось одна поетична душа починає свій вірш: «В рожеві вбралась окуляри…» Підібравши з колін щелепу, виправляю: «Вдягла рожеві окуляри…», хоч і знаю, що їх не вдягають, а надягають. Та нехай, є й гірші випадки. Це коли поет(ка) зацвяховує римою росіянізм або неправильний наголос. А в супровідному листі до редакції доволі суворо вимагає узгоджувати всі, навіть незначні, правки. Вибачайте, поважні та не дуже автори й автореси, часом на це немає часу (даруйте за умисну тавтологію), а Шевченкове «ані титли, ніже тії коми» працює лиш тоді, коли ваш текст від початку вивірений і вичитаний, не кажу вже – відлежаний як слід. А ось як один прозаїк описує дівчину із Західної України: «Великі КОРИЧНЕВІ очі глибоко западали у душу […], а груба РУСА коса тільки доповнювала красу…» Ви багато бачили карооких західноукраїнських дівчат із русими косами? Мабуть, вони об’єднуються в таємні товариства русокосих і кожне своє засідання починають із гімну «Ой чорна я си, чорна». Ось другий прозаїк розповідає, як вони з товаришем убили рептилію й викидають її з приміщення: «Беремо на лопату ще ТЕПЛУ змію…» Ви багато зустрічали теплокровних плазунів? Мабуть, таких розводять русяві гуцулки-гуцулянки у своїх таємних карпатських серпентаріях. А ось одна авторка переноситься думками в дитинство і, дивлячись очима себе, маленької, на подію, каже: «Найбільше подивування викликав той факт, що…» Діти так мислять? Вони так викладають свої думки? Авторко, ви забули, як дитиною були?
Ось молода (якщо вірити видавцеві) письменниця у вельми непоганій книжці оповідань подекуди висікає іскринки: «Бо якби Оксана мала ТРОХИ КЛЕПКИ в голові»; «тісно стиснуті МІЖ СОБОЮ коліна»; «дивись, які ВОНИ [паляниці. – О. С.] в тебе гарні З ПЕЧІ ВИЙШЛИ»; « – Як ся МАЄШ, бабусю? – Та МАЮ для тебе знову завдання»… Але ось вона береться за історичний сюжет, у якому (в плані власне історії) явно не сильна. Бабуся розповідає внучатам: «Коли кляті совєти стали одбирати в людей усю провізію, вашій мамі тоді вже йшов другий рік». Оскільки йдеться про часи Голодомору, візьмемо так: хай мама народилася 1931 року. Якщо (беру за логікою мінімальний віковий вимір) баба народила маму внучат у 17 років, то вона сама – 1914 року народження. За радянської влади баба навряд чи патякала б дітям про те, як совєти одбирали провізію. Отже, дія може відбуватися в році – округлю – 1990-му. Тоді бабі: 1990 – 1914 = 76 років. Її доньці: 1990 – 1931 = 59. Запитання: по скільки рочків любим онучатам, яких авторка показує дітлахами? У цьому ж оповіданні є й така чудасія: «З іншого боку чагарників присіли перекусити поліцаї». Запитання 2: звідки в 1930-х роках у селі взялися ПОЛІЦАЇ?
Слід сказати, що часу не відчувають і доволі зрілі (за віком) літератори. Почитайте оповідку В. Васильчука в «ЛУ» від 31 жовтня 2023 р. Там із діалогу двох дідів, які ще підлітками пам’ятають часи розкуркулення, а один із них нині надсилає посилки внукові на передову, випливає, що їм десь по 113-114 років. А вони ще й по чарці можуть, і ціпком важкеньким повимахувати!.. Та ніхто ж із тих дідів не вічний, як Мамай! Та он В. Лис життя свого романного Якова обмежив усе-таки ста роками! Іще один – ну зовсім уже поважний літератор! – у своєму політично-детективному романяці взагалі змішав події та факти кінця 1980-х, середини та кінця 1990-х, середини 2000-х та 2010-х. Причому змішав у прямому сенсі слова: наприклад, у нього один співрозмовник закликає голосувати за Чорновола (В. М. Чорновіл загинув у березні 1999 р.), а другий «млів від Юлі з косою» (Юля з косою балотувалася в президенти 2010 та 2014 р.). Або навіть так: президент незалежної України дає розпорядження… Совміну (Рада міністрів УРСР припинила повноваження у серпні 1991 р.). Перший том цього шедевра закінчується тим, що героя б’ють по голові на трасі восени, а на початку другого тому він очунює в заростях кукурудзи… влітку! Перший том весь пронизаний пейзажами й духом київської осені, а другий – всіма атрибутами гарячого літа. Між написанням першої й другої частин цієї епопеї – якихось два роки, але невже автор, заповзявшись видати їх разом, не освіжив у пам’яті подій першого тому? Що ж до стилю, то він ось такий: «Всім єством тіла відчув»; «очі відмовлялися зріти бачене»; «вслухаючись у почуте»; «однокурсниця по навчанню в університеті»; «складки навколо його повновидих губ»; «після релаксуючої приємним мовчанням паузи»; «така можливість в наявності присутня»; «тупо загострений олівець»; «від цієї думки в організмі робилося млосно»; «сірість очей набурмосеного погляду»… І це не пародія, це людина серйозно так пише! Яке змішання різних у часі подій можна закидати, коли пан автор не пам’ятає, що в нього в тексті було два абзаци тому? Ось персонажам подають на обід ГАРЯЧЕ, а за якусь мить вони, задоволено покрякуючи, хвалять ОКРОШКУ! Цікаво, це в автора вікове чи з дуба на кактус?
Є літератори, яких буквально тягне до ганебного стовпа! Доводиш їм і усно, і письмово, що літературна творчість – це явно не твоє, не ваша паша, як то кажуть. Але де там! Особливо коли є своє власне видавництво. Отож сідає такий автор за комп’ютер і починаються дива: «Грицько міг тоді зупинятися біля диких кущів ожини і наминати їх»; «міцно насупила брови»; «ні світ, ні зоря встає з сонцем» (то ні світ ні зоря чи все-таки з сонцем?); «гримаса болю заполонила маленькі тіла»; «стався галас на всю хату»; «ворон підстрибнув, полетів ген-ген у ирій» (це з якого ж переляку ворон раптом став перелітним птахом і зненацька гайнув у вирій та ще й сам-один?); «марокканець, гнилі жовті зуби якого, мабуть, від тютюну, не змовкали»; «сільський голова просив пощадити бідну голову»… Я з тієї маячнини цитую далеко не все, тільки деякі іскорки, які виписував собі, щоб у такій ось статейці потішити любителів рубрики «Страшне перо не в гусака…». Та й, беручись редагувати той рукопис, я думав, що це лиш окремі зблиски, а воно весь текст так написаний! І, між іншим, не один; ось із іншого рукопису цього ж автора: «Таміла обернулася до хлопця із виглядом образи»; «дівчина одягнута в рожеву шапку» (і більше ні в що? Одразу ж пригадуєш «в рожеві вбралась окуляри…»); «скривила власний ніс»; «і ось ця довгонога німфа, з довгими ногами…»; «звели життя з рахунками»; «старечий дядько»; «сленг таки трохи пробивався крізь його вуста»; «на тому боці компа» (у чаті)… Наштовхуючись на таке, аж не знаєш, сміятися тут чи іржати.
А якось мені надіслали рукопис, із якого сміятися не хотілось. Бо це був захопливий психологічний роман, який, на жаль, став жертвою подвійного удару: по-перше, його, швидше за все, перегнали з російської через електронний перекладач (у тексті позалишались деякі характерні для такого перекладу й не помічені редактором ляпчики), а по-друге, людина, яка його редагувала (не хочеться думати, що це сама авторка), зафоршмачила мовлення персонажів і авторський текст під галицьку говірку, причому не вельми на ній знаючись. Бо ж там і тут зринають речення на зразок: «В самої Дани святкового настрою НІЦ не було». А тепер увага: дія відбувається в 1993-94 і 2014 роках… у місті корабелів, а в нас це – традиційно – Миколаїв! Крім того, людина, яка перекладала (чи то редагувала після комп’ютера) цей текст, пішла шляхом багатьох наших сучасних перекладачів, які вишукують по старовинних облізлих словниках глибокі діалектизми та іншу рідковживану лексику, думаючи, що так «українськіше». Навіть не зважаючи на час, у якому відбувається дія твору. Як можна писати про сучасні події мовою ХІХ століття? Ну, ви бачили нормальну сучасну людину, яка в побутовій розмові вживає слова «овва», «отакої», «гаразд», «мовляв» тощо? А в цьому романі перекладацько-редагувальницька душа взагалі понапихала роти персонажів неприродними книжними конструкціями: «достеменно» (замість «точно»), «такою мірою» (замість «настільки» чи «аж так»)… Нормальні люди так не кажуть, так розмовляють мовно рафіновані персонажі книжок – як правило, перекладних. Як поставити на місце мізки цим невідомо об який філологічний одвірок траснутим перекладачам? А ще в тексті фігурували цебро, кінва, палюх (великий палець), «на мент»… Уже років двісті так ніхто не каже! Тим більше – підкреслюю – в південних степах України. Якби я був не літературним редактором, а рецензентом тієї книжки, я б уже на цьому провалі її не те що розмотав – розмазав би!
Видавець, надсилаючи мені той рукопис, зазначив, що він уже відредагований, там треба, може, виправити якесь слово, перевірити розділові знаки… Коли я взявся до тексту, то був не просто заскочений галицькою говіркою миколаївських містян, а й тим, наскільки перекладач-редактор(ка) не володіє стилем і не знає лексики, якою оперує. Я не виходив із дива: як можна перекладати та ще й редагувати текст, елементарно не відчуваючи слова? «Єва давала […] вказівки з приводу того, як годиться…» (канцелярит у художньому творі?); «коли з того боку дроту нарешті беруть слухавку…» (який дріт, ти дзвониш із мобільного на мобільний! Мені траплявся ще й такий варіант: «На тому кінці розмови…»); «відчуваючи, як це “ви” несподівано ГОСТРО ШАРПНУЛО серце» (тут іще й несумісність разової дії – шарпнуло – з дієприслівником, який показує тяглість дії); «то в ПИПКИ вух, то в кінчик носа» (в неї що, соски на вухах повиростали?); «у СВІЧАДІ над РУКОМИЙНИКОМ» (це у ванній міської квартири – рукомийник, який нині є й не по всіх селах? І він висить не просто під дзеркалом, а під «свічадом»?); «ЗАНОТУВАВШИ СЕБЕ розпитати Лізу»; «ШАСНУЛА носом від раптових жалощів до себе»; «з тієї халепи, до якої він […] ВСТРУГНУВ сам і втягнув…» (мається на увазі – встряв?); «нікуди не ВСТРУГНЕ» (не втече); «вмостився навпроти на здоровенній КОВБАНІ, яку наші вирішили не пускати на дрова» (поплутано ковбаню й ковбицю); «ще бракувало […] ШУБОВСНУТИ зі сходів»; «але хай він не думає, що ЙОГО ГОРУ ВЗЯЛА»; «колись МЕНЕ ТРАПИЛО попрацювати»; «ГАТИТЬ дорожче» (в оригіналі було, мабуть, «лупит дороже»)… Мало того, що комп’ютер цей текст переклав, так ти ще й своєї дурні туди натулило, створіння Боже! І полишало шедевризми: «Стукіт у стінку […]. Два коротких – довгий – короткий» (як можна зробити ДОВГИЙ стук?); «ВТІМ, НАСПРАВДІ, АВЖЕЖ, напис на будівлі прохідної […] був прозаїчніший». Крім того, весь чималенький текст – у «лишенях» і «втімах», як собака в реп’яхах! Між іншим, відсутність синоніміки – це ще одна ознака електронного перекладу. І – нездалості редагувальника.
Із перекладацькими кострубатизмами боротися нелегко. Ця боротьба забирає багато часу. Зриває видавничі реченці. Бо іноді, аби зрозуміти (й поправити) переклад, треба знати, як було в оригіналі. Адже коли бачиш «гнівне тупцювання на її адресу», маєш допетрати, що російською це звучить як «гневное топание», а то ще «сбивает с толку» перекладають як «вибиває клепку», а «тем не менее» як «менше з тим»! А часом доводиться міняти в реченні весь порядок слів, бо ж «чужий синтаксис випирає, мов каркас поганої парасольки, так і хочеться перекласти все назад на мову оригіналу!» (Нора Галь, «Слово живе і мертве»). Вона ж яскраво окреслила ще одну перекладацьку проблему: «У автора сценка іронічна, у перекладі – буйний балаган». А інколи трапляється й таке: «Я повернувся з наміром вийти з вітальні». Це в перекладі Р. Доценка роману «Портрет Доріана Ґрея» (К.: Школа, 2003). «Хто повірить героєві старого роману, якщо він розмовляє так: “Я переконався, що ваша прекрасна зовнішність відповідає вашим душевним якостям”. Звучить зовсім як пародія!» – пише Нора Галь. Утім, ніде правди діти, часом і «неперекладна гра слів» самого оригіналу здатна вбити останні нейронні зв’язки: «Обеспечивает безопасность интересов»; «распорядок хорошего самочувствия»…
Хай там що, але як професійний літредактор із більш ніж двадцятирічним стажем, я вже виробив імунітет до письма наших різного ступеня козирності шедеврастеніків. Мої записники поповнюються новими й новими зразками втіленої на письмі людської глупоти, незграбності, а то й злочинного недбальства у ставленні до слова. Не всі з них такі убійні, як-от фраза: «Час від часу робота відволікала від справ» (це настільки хімічно чисто, що я аж не зразу помітив), але ж немає межі досконалості, чи не так?
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.