“Українська літературна газета”, ч. 4 (348), квітень 2023
Уже не один десяток літ працюючи на забур’яненій ниві українського слова, щороку маю щедрий урожай: повне решето літературних чудес. І завжди радий ними поділитися зі своїми (та й вашими, дорогі колеги) вдячними читачами. Та от і я, невсипущий пересмішник, щось притомився вже кринжі всілякі пародіювати. То більше, що вони в основному настільки однотипні, що потребують не пародії, а радше класифікації. Бо й в рецензії на окрему книжку окремого письменника на них наголошувати нема сенсу, адже дзьобнеш одного літератора, другого, а ще пів легіону таких тільки перехреститься: мене не зачепили – і слава Богу!
Поет – істота самотня й горда, мов козел на гірській вершині. А проте ж і ці тваринки підлягають класифікації. Їх поділяють на класиків і сучасників, безсмертних і незабутніх, молодих-перспективних і патріархів, на школярів (київська школа поетів, житомирська школа прозаїків) та одногрупників (наприклад, нью-йоркська група), а ще окремо стоять феномени (станіславський та ще зграйка дрібніших). Отож і літературна продукція пишУчої людності (від класиків до найдрібніших) надається до класифікування (це, коли що, не піднесення найдрібніших до рангу класиків). В основі моєї суб’єктивної класифікації лежить принцип подібності й особистого сприйняття. Ви ж теж, мабуть, помічали, що вірші того чи того автора (авторки) – це маячня з претензією на оригінальність. А буває, що вірші – красиво оформлена порожнеча. А є вірші, які викликають фізичну реакцію, рух! Знизувальний рух плечима. Або ж рух очей – на лоба.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Саме так відреагували мої очі, коли у збірці І. Драча «Соняшник» я натрапив на рядок: «Та чую рипучий ПОДИХ його молодої НОГИ». Як на мене, «нога» радше магнітиться зі словом «поступ», але тоді я цей фінт списав на оригінальність галактичного метальника ножів. Аж тут через багато літ натрапляю в книжці вибраного Ніни Гнатюк «Вересневі багаття» на не менш оригінальне: «Я ваш ПОДИХ вчуваю У КРОЦІ стрімкому Вітчизни». Та й пригадалося мені, що в моїх писацько-читацьких кагатах зберігається чимало віршованих цитат, від яких так чи інакше відгонить ногою. «Лівою ногою писано» – так кажуть про текст недбалий, зляпаний за принципом, який висвітлила діаспорна Віра Ворскло у збірці «Лада»:
Письменник теж бере руду:
Життя всі скарги, болі, горе, –
З них творить чуда НА ХОДУ –
Безсмертні і повчальні твори.
Часом на ходу, часом на бігу, а часом навіть не лівою ногою, а протезом лівої ноги… І не так для повчання, як заради безсмертя. А є ж тексти, які поети пишуть лівою ногою через праве вухо, витужують їх, як ото людина із закрепом викочує з себе горошини. Часом читаючи оту тугу поезію, розумієш: такого на ходу не сплетеш.
Ось тужиться над словом Л. Горлач: «М’язистий обрій лебедіє в пульсі» (зб. «Дивосвіт»), «і жоден найлютіший буревій // його не вгорне в здиблену поталу» (зб. «Четвертий вимір»), чудить у порівнянні «неначе човен ветхий між віками, // що здаленіли зливами оман» («Ніч у Вишгороді»). А ось як закрутоплетив М. Шевченко у збірці «Останній теплохід мого тисячоліття»:
Чорний маг в орнаменті сріблянім,
Білий сплеск в почорненій канві…
І далекий дзенькіт порцеляни
Застогнав у пустці булави.
Що цей катрен промовить розуму чи серцю? Після нього й там, і там – пустка. Таку ж пустку голови зустрічаємо й в інших [не]авторитетних поетів, які витужують нам рядки різного ступеня важкостравності. Адлер Королів («Літературна Україна» від 30.03.2019): «Усе немов приховано в тенетах». А чому не в капканах? До рими не підійшло? М. Петренко («Українська літературна газета» від 22.05.2020): «Химерних слів озвучені пастелі…» Гармати слів, пастелі слів… Як (чим?) озвучити слова?! Ю. Хмелевський («ЛУ» від 13.06.2020): «Я ж у клопотах життєвих // забарився в переляк!». Л. Закордонець («ЛУ» від 22.08.2020): «О Данте! Данте! // Всім відкрив ти суть // Палахкотінь задовженої муки». А нам хто відкриє суть і сенс оцього словесного палахкотіння? Ольга Страшенко (ант. «Київські вітражі»): «Проходжу з сином по оцій дорозі, // і трепіт переймає до небес». Зависоко сказонуто… Лариса Каширіна (зб. «Тятива чекань»): «Не райдуги, а струни нервів брав // І шматував на тятиві чекання». Це називається – читачу, зламай мозок! О. Демиденко (ант. «Літературні джерела Київщини»): «Пройшла вже осінь ЧЕРЕЗ мене, // Й на СИВИНІ моїй – ЗИМА», «Скрізь тамують В СЕРЦІ ПОДИХ // Буйнотрав’я кольори». Роксолана Жаркова («УЛГ» №7-8, квітень 2022 р.): «Чи я впізнаю СЕРЕД ВСІХ СПАСІНЬ // Твою любов, що загубила межі?». А Ольга Кушнір в «УЛГ» №2 (лютий 2023 р.) явила цілий букет просто-таки фантастичних знахідок: «Штормить серцебійним амбар // Хвилясто-повітряних барв. // Ассольна сльоза – без інтриг // На реї червоних вітрил», «Інакше не вдасться нікому // Обмежити крапку від коми», «Я ту русню // У западню // Швидкісно видворю», «А словом належно сполоти // ДактИль у душевнім болоті, // Та ще запальним апетитом // Шукати яскраві петити», «А створені принтером клатчі, // Ховай, заїдай. І не гладшай», «Хоч їдло до спожитку не готове, // Та пузо нагромаджує сире // Свистінням куль в бичачому хвостові, // У ребрах – перегуками сирен», «Сухий базник змокрілий адресатом», «Останній бій свободою засвище // Агресору по тріснутому шву», «ПОЧОРНІЛА СМОЛА в тишині голубій // Панорамі нічного кварталу», «Трісла ворожа щелЕпа, // Сіючи знищену лепту», «Розкидані пасьянси // По бункерних профанах», «Всевишнянська перста на ПРОЗОРИХ ЗІНИЦЯХ дівчати, // Рушниками пімсти відмиває кармінне вино»… І Боже мій, це далеко не все! Ця шпальта від добродійки Кушнір гарантовано розкидає вам мізки! У збірці «Абрикослів» молодої (на той час) поетки Вікторії Афанасьєвої читаємо: «І смак у нього зовсім не вокальний». А у зрілої поетки Людмили Юферової в антології «Літературні джерела Київщини» бачимо: «Нема смаку в зимових кольорів»… Що старе, що мале: і звук, і колір – усе тягнуть до рота! Надія Позняк («ЛУ» від 25.06.2022): «І твого світобачення кут // розімліє приблизно опівдні».
Розімлілий далі нікуди, вже чую голоси поетиків та критиків, готових захищати всю оцю красу потворності: «Ти ще не доріс до такої поезії!» Та до такої поезії я й не хочу доростати! Не приведи Господи дожитись! В О. Гордона («ЛУ» від 25.06.2022) читаємо: «Слова – ПАТРІОТИ твоєї КРАСИ». І далі, на добій: «Ти навіть із вірша виходиш жива // На світлі полотен любові до літер». Аж страшно часом стає, коли бачиш, скільки людей інфіковані цією любов’ю до літер! І скільки з них продукують щось таке, як В. Стольников: «У тьмяному полі // горить лебедине вино». Або К. Мордатенко:
В гріхах загрузлий світ, бридкий;
кохання мчить, хоча боїшся пса ти;
мов голод з лісу у садки
жене зайців дерева обгризати…
Чому кохання мчить? До чого тут страх перед псом? Чи пес – то кохання, яке мчить? А до чого тулиться порівняння із заячим голодом? Про подібний римопис, на якому можна вивихнути мозок, я писав давно й багато. Користуючись рекламною паузою, відсилаю вас до моїх статей «Поезія і бодяга» (журн. «Київ» №7-8, 2008 р.) та «Перо мертвопетлює» («УЛГ» від 17.07.2015).
Так ми плавно перейшли до літературної практики, коли поетова нога накидає у вірш високі, гарні, «поетичні» слова, а вони не тримаються купи, хоч і ритм дотриманий, і рима на місці. Ще гірше, коли значення деяких тих слів поет не знає або ж знає лише приблизно. В уже цитованої Надії Позняк: «Ну, а поки що сніг. Пролітає… Рідкий…», «світлий янгол нарощує крила». Нарощує крила, як ото жінки нарощують вії й волосся? Мовчу вже про те, що рідкий сніг – це вода, тобто дощ. М. Боровко («УЛГ» від 16.09.2022): «Етер такого вже наговорив, // Що всі думки порозбрИдались плаєм». ПорозбрИдались – це від слова «бридко» чи «бридня»? Спишемо цю бридку бридню на відсутність в «УЛГ» літредактора та коректора, звертає на себе увагу насамперед те, що автор, очевидно, плутає плай (гірську стежину) та полонину, пасовище, де справді можна розбрестися. «Не катуй мого болю», – волає В. Соколов у збірці «Черемховий цвіт». А от Ольга Сотник в «ЛУ» від 04.02.2016 готова «із полегкістю нЕсти заболений щем». Як тут не згадати рядка з «Молитви» М. Старицького: «Хоч пекло дай, а мук не одбирай…» В. Соколов (зб. «Народи мені сина»): «Бо навколо – тільки степ і ніч, // Та ночівля на каміннЯХ гострих». Переступивши камінний словопокруч, замислімось: це автор описує марсіанський степ – кам’янистий? В. Соловей в «ЛУ» від 26.03.2022 про колись квітучий Маріуполь пише так: «Понад морем розсівся // В сяйві дружніх ознак». Сяє рядочок, але це та красивість, якої я не ризикнув би десь, окрім пародії, вживати. До того ж і сусідить цей поезм із непоетичним «розсівся».
Лихо, коли виробники віршів громадять словеса, махаючи рукою (перепрошую, – ногою!) на смисл свого [мало]художнього повідомлення. Біда, коли таке дозволяють собі поет[к]и досвідчені. Світлана Йовенко (зб. «Час любові»):
Чи пам’ятаєш завше,
що земля
полита кров’ю
за твій ГОЖИЙ ЛЕГІТ?!
Скажи, чи не
ЗАБОРГУВАВ твій ШЛЯХ
усім, – за нього
в мужності полеглим?
Там само:
Я вірю тут вустам жінок,
які російськими піснями
в сердець озера разом з нами
плетуть один рясний вінок.
Плетуть В озера?.. Ця ж авторка у збірці «Обличчя справжня мить»: «Кинеш виклик В ряджену журу». Чому легіт гожий? Чому жура ряджена? Красиво нога станцювала, от тільки про такі рядки хочеться сказати словами самої ж досвідченої поетеси: «Коли б забуть ретельно»! Не менш досвідчена Ярослава Павличко в «ЛУ» від 26.03.2022: «Є книжка. Дорога. І – часоплин. // Шумить ПОМІЖ БЕРЕГОМ Стрипа». Ось недбалість у слові М. Будлянського («УЛГ» від 30.09.2022): «СНАРЯДИ соняхам і досі // Розквітлі голови СТИНА. // Війна…» А ось які авторські ремарки бездумно накидає в ліричній трагедії «Коридор» П. Перебийніс: «Закипає щонайвища напруга». Як це актори мають показати? Далі: «Потім обережно, навшпиньки відходить від гарячого апарата». Як показати, що телефон «гарячий»? «Вибухає нервовий дзвінок». Телефонний дзвінок може бути сумним, веселим, нервовим? Навіщо в п’єсі використовувати прийоми художньої прози? Дивує майстер слова І. Павлюк («УЛГ» №1, січень 2023 р.): «І зорі, мов чаїнки у вині, // То розлітались, то злітались близько». Що чаїнки роблять у вині – хрін його лавровий знає. Може, поет осушив свою легендарну флягу, вирішив полірнутись і вальнув вина у чашку з залишками чаю? В. Коскін в «УЛГ» від 16.09.2022 являє нам «гібрид ведмедя, крокодила і удава-гадюки, // що має ікла і пазурі скорпіонні». От узяв і скорпіончиків образив. Ну, де в них ті ікла та пазурі?! І що це за зміюка така – удав-гадюка? Якщо так дозволяють собі писати досвідчені, то що вже казати про інших? У газеті «33-й канал» від 31.08.2022 читаємо: «За вірш “Вінниця плаче” вінницька поетеса та держчиновниця отримала нагороду». Нагорода – це почесна грамота Вінницької обласної ради. Поетеса і держчиновниця – це Алла Боровська. І от у її відзначеному вірші читаємо: «Між соняхів літають бджоли дикі, // До вулика несуть трудяжки мед…» До якого ВУЛИКА несуть ДИКІ бджоли, та ще й не пилок, а МЕД? Коли творчим процесом керує нога – справді, важко уникнути дураїзмів. Тетяна Фролова («ЛУ» №10, жовтень 2022 р.):
І на городі вже зима,
БО нікому порядкувати.
………………………………….
І йде та стежка по землі,
ВЕРСТАЄ ЗВЕРСТАНІ дороги.
Тут вам і причинно-наслідковий зв’язок, і прекрасність прекрасного…
А ось із вірша Тетяни Майданович «Христос в терновому уборі» («УЛГ» від 28.10.2022):
Із терну нап’яли убір,
Мов на тіару царську схожий…
………………………………….
До крові голову сколов
Отой з колЮчок чорний каптур.
По-перше, тіара – головний убір радше не царський, а папський. А по-друге, яким дивом традиційний терновий вінець раптом стає тіарою, а та розростається до каптура? Якою ти владою чиниш оце? – згадується біблійне. У випадку з віршуванням таке чиниться подихом (чи помахом) ноги.
Аж дивує: чому багато віршописців не відчувають дикої пародійності того, що вони пишуть? Бо ж у багатьох текстах із претензією на поезію трапляються не просто спотикові місця, а рядки, від яких особисто в мене починають смикатися зіниці! Тим більше коли читаєш перевірених часом і літературознавцями поетів. І. Вирган (зб. «Поезії»): «І поїздів нестримна БИСТРИНА…» І. Драч (зб. «До джерел»): «Тож нам все жити, буйне жито жати // І думні домни ДМУХАТИ в блакить…» Щось можна хіба надувати, а дмухати – на щось або кудись. Якщо це не так, ріжте мене вареником на подушці! Не менш хрестоматійний В. Симоненко, а й той часом виступає як поет-нетудислово. З його чи не найповнішої збірки поетичної спадщини «Ти знаєш, що ти – людина» (2005): «І ПОВАЖНІ ПУСТУНИ-джмелі», «Народ ТЕБЕ ніколи не забуде, // Бо він ніколи ВАС не буде й знать!» Весь вірш на «ти», а в пуанті – сюрприз! «Ще не всі ЧОРТИ втекли НА НЕБО», «Данило з радістю ковтне й дубову глицю…» Де та глиця взялась на дубах? – спитає невтаємничений читач. Але наш одинадцятитомний СУМ дає поетові простір для маневру: одне зі значень слова «глиця» – велика дерев’яна голка, а ще одне – поперечна планка, яка що-небудь з’єднує.
Та в нас і поза хрестоматією чимало майстрів стріляти непродуманим словом. Л. Горлач (зб. «На відстані душі»): «Хмурі хмари вже ПОКОШЕНІ // над стеблинами думок». Неоніла Диб’як («ЛУ» від 28.09.2019): «Клен стоїть, як марсіанський лев». Від цього порівняння віє не так космічною точністю, як ногою, бо ж і явище, що його зафіксував апарат «Вікінг-1» 1976 року, тобто гру світла й тіні на вивітреному пагорбі, має назву «марсіанський сфінкс». П. Засенко («УЛГ» від 22.05.2020): «То дум і серця високосний плід». Той-таки СУМ слово «високосний» пов’язує тільки з роком. Тетяна Казько («УЛГ» від 22.05.2020): «А думки мої – рої бджолині – // СПОВИВАЮТЬ, мов прозора шаль». Шаль (хай хоч і прозора, що уявити собі важко) не сповиває, вона хіба огортає. Людмила Мозгова («УЛГ» від 22.05.2020): «Ти не завершуй підсумком читання // Життя мого свій ДОЛЕНОСНИЙ звіт!» Мало того, що конструкція вкрай важкостравна, так іще й звіт – це щось підсумкове, натомість доленосне передбачає старт або ж продовження (доленосна зустріч, подія). Три поетичні душі зійшлися в одному травневому номері «УЛГ» – і в усіх трьох бачимо спотикачки. Людмила Скирда (зб. «Елегія вечірнього саду»): «І обертався профіль милий // Лицем НЕСТЕРПНОЇ краси». Як тут не згадати нехрестоматійного поета, котрий полюбляв ставити лице поруч із доволі ризикованим словом! В. Пачовський («Зібрані твори. Т. 1. Поезії»): «Як рожа личко дише», «Ти спустила чорні очка, // Бо як рожа личко стало…» Смішно? У Пачовського ж: «І перлами РЕГОЧЕ // З коралів срібний СЬМІХ».
Як на мій смак і розум, у вірші має бути чіткий та чіпкий образ, не розмитий зайвими й не зруйнований випадковими, неточними, а то й недоречними словами. Вірш має викликати конкретний настрій, будити конкретну думку, а не залишати відчуття марно витраченого на його читання чи слухання часу. Тобто – відчуття порожнечі. Більш чи менш доладно організована тарабарщина, приклади якої я тут наводив, – це та сама порожнеча. І вона нічим не краща за інший різновид римованої порожнечі, яку обстоював, зокрема, Поль Верлен. Ось із його вірша «Поетичне мистецтво», де він протиставляє поезію та літературу (переклад Г. Кочура):
Найперше – музика у слові!
………………………………….
Не клопочись добором слів,
Які б в рядку без вад бриніли,
Бо наймиліший спів – сп’янілий:
Він невиразне й точне сплів…
Та вже й з часів І. Франка (див. його трактат «Із секретів поетичної творчості») було ясно, «яку вартість мають проби деяких, особливо французьких поетів зробити поезію чистою музикою, будувати вірші зі слів, дібраних не відповідно до їх значення, але відповідно до їх т. зв. музикальної вартості. […] Ті поети, мабуть, не розуміють того, що, ганяючися за фіктивною музикальною вартістю слів, вони тим часом позбуваються тої сили, яку мають слова яко сигнали, що викликають в нашій душі враження в обсягу всіх змислів». Промовистим прикладом такого порожнистого дзвінкопису для мене є вірші В. Цибулька, автора, чия геніальність сягає рівня малюка з поеми В. Єрофеєва «Москва – Пєтушки»: він знає букву «ю» (див. «УЛГ» №2 за 2009 рік)! За тріскотнечею слів у його віршах мало що вловлюється, а не запам’ятовується взагалі нічого.
Іще одним різновидом порожнечі в поезії є вірші-трататайки на зразок тих, які скиртує, зокрема, Тетяна Комлік. Коли поетичної субстанції – рядків на чотири, а у вірші їх – у шість разів більше, тут явно впізнається не рука, а нога майстра (майстрині). На думку П. Вольвача, «поезію треба читати в гомеопатичних дозах». Певно, саме тому не поезію, а дешеве хлестиво, забарвлену під поезію воду наша письменницька преса дає нам цілими цистернами! Ось Тетяна Комлік в «УЛГ» від 19.08.2022. Перший вірш добірки починається так:
Боже всемогутній, бережи Вкраїну,
Мир жаданий врешті Ти народу дай!
У серцях у наших – лиш вона єдина –
Цей благословенний і квітучий край.
А ще один із цієї ж добірки – отак:
Згорьовані люди, згорьований край…
Ріка молитов потекла до Творця…
Вся рідна земля і увесь небокрай
Квітують в палких українських серцях!
Знайдіть у восьми рядках десять відмінностей… Відмінності, може, і є, але спільність одна: таке не запам’ятовується. В інших розлогих добірках цієї плодовитої віршівниці теж що не вірш – кліше клішейне! Ярмарок марнослівства! Часом перервешся в читанні, а тоді візьмеш газету й не можеш знайти, на якому вірші зупинився. У таких випадках винятком є хіба що яскрава й неповторна ідіотика. Найсвіжіше наразі від Тетяни Комлік («УЛГ» від 09.12.2022):
Вигукую свою промову:
«Мене хто-небудь тут чекав?!
Тож, друзі, будемо знайомі,
Тетяна перед вами, я!
У вас побути на прийомі
Персона прибула моя!»
………………………………
«Стрічаю з хлібом вас та сіллю!»
І дружба враз іде не лад.
Стрічає хлібом-сіллю – господарів! – та, чия персона прибула в гості… Якщо це така самоіронія, то аплодую авторці сідницями й гаряче тисну їй ногу.
А часом подих ноги провокує авторів на сякання. Авжеж, на СЯкання. Це коли ритм вірша вимагає ще одного складу, а слова-втички на зразок «всі», «бач», «наш», «цей/той» – недоречні. Грішать цим і класики, й сучасники, – хто через недбальство, хто вимушено, а хто й зі святого переконання, що так можна. Навіть попри те, що оце «ся» стирчить, як лободина серед конюшини, і поезії не красить. У збірці М. Сингаївського «Добросвіт» є вислів «врунами глянулоСЬ поле». Згідно зі словником Грінченка, так колись подекуди й казали, але чи це норма? Тим більше – у ХХ столітті! Коли й доволі поширене слово «поспішатися» СУМ маркує як розмовне, а комп’ютер підкреслює червоним. Поза тим у Сингаївського читаємо: «В душі квітуютьСЯ такі чуття» (зб. «Родове дерево»), «Ідуть сніги. // КружляйСЯ, хуртовино», «і хлюпочетьСЯ тихо вода» (зб. «Добросвіт»). У збірці «Дорогою зорі»: «А довкола хлюпочутьСЯ цвітом сади», «дощ за вікном хлюпочетьСЯ, // наче невтішне дитя», «наш день, наче сад, завеснів, // плодами дозрівСЯ на вітті». А у збірці «Синові в дорогу» в нього «хлюпочутьСЯ ласкаві грона сонця // хліборобам на круте чоло». Мало того, що у хліборобів, як видно, чоло одне на всіх, так у віршах М. Сингаївського все хлюпочетьСЯ, як ото качаточка в Шевченка.
У вірші Лесі Українки «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти…» про долю плюща у самотині в пуанті мовиться так: «Чи з розпачу повитись на тополі // І статиСЯ для неї гірш могили?». В І. Виргана (зб. «Поезії»): «І на горі біліютьСЯ палаци», на кручі «біло мрієтьСЯ твій курінець», «вже й світаєтьСЯ…» У В. Симоненка (зб. «Ти знаєш, що ти – людина») «закипівСЯ гучний протест». У Д. Павличка: «І розцвістиСЯ у твоїм розмаю» (зб. «Сонети подільської осені»), «сірієтьСЯ його кашкет» (зб. «Моя земля»). У В. Бровченка: «Бо святкуютьСЯ пани – // Побратими сатани», «день новий встає, молодієтьСЯ» (зб. «Завтра прийду»), «й нуртуєтьСЯ оновлена планета» (зб. «Вічний жайвір»). Людмила Скирда (зб. «Дні і ночі»): «На голубому відцвілиСЯ айстри», «вже відцвілоСЬ моє і відболіло» (у другому випадку «відцвілось» іще можна сприйняти як аналогію до «минулось», але оте «відболіЛО» аж просить, щоб поруч стояло «відцвіЛО»). Ганна Чубач (зб. «Очі матері»): «Та летять, проминаютьСЯ роки» («проминатися» – не те саме, що «минати»!), а у збірці «Літо без осені» в неї «синієтьСЯ небо». Оце «синіється», «сіріється», «біліється» сприймається як «кусається»! У П. Мовчана: «Аж закортілоСЯ мені», «й не знать, що за нами пильнуютьСЯ чати» (зб. «Зело»), «і тіні кружеляютьСЯ у танці» (зб. «Кора»), а у Д. Кременя «листя у вальсі кружляєтьСЯ» («ЛУ» від 04.12.2021). У Л. Череватенка «тупцюєтьСЯ дракон мільйононогий» (зб. «Закляте залізо»), а у В. Солов’я «тупцюєтьСЯ пам’ять за ними» («УЛГ» №11-12, червень 2022 р.). Ніна Багата («УЛГ» від 22.11.2019): «Думками тонуть в ньому й не шелеснутьСЯ» (звідки не шелеснуться? – цілком логічне запитання). Юлія Бережко-Камінська (зб. «Невідворотне»): «Й невідворотно відстає дорога, // Якою відступаєтьСЯ зима». Від чого вона відступається – від свого слова? Від свого коханого? І як же без Л. Горлача! В його збірці «Співучий млин»: «ЗеленієтьСЯ душа», «хай сяєтьСЯ цей світ»… Хай вибачать мені ліричні зелені душі, але ссятися можна хіба що в штани. Від реготу, читаючи такі рядочки. І пригадуючи вислів Рубика, кіноперсонажа Ф. Мкртчана з «Міміно»: «Я сейчас там так хохотался!..»
Жага творити – штука невблаганна. Особливо у сфері слова, бо ж вона, як видається, доступна всім. Але часто буває так, що на старті – «ах, ідея!», а на фініші – ахінея. Тож коли ви свої ногописи даєте в друк, будьте готові, що пильний читач і критик неодмінно вловить у ваших творах подих ноги.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.