“Українська літературна газета”, ч. 24 (342), 9 грудня 2022
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/oleksandr-stusenko-pertseva-appertseptsiia/
Як начальник літературного патруля, можу потвердити: все, що годиться для пародії, – те вже не порожнеча. Принаймні на суто літературному полі. Але часом римачі-ремісники пригощають читача такими талановитими зразками лірики, що інший пародист їм і ради не дасть. Як мовив один не наш актор, «невиразна зовнішність – жах для пародиста». Пересмішник бомбить не жанр, а його виконання, а воно буває часом таке вилизане, що, послизнувшись на ньому, скрутить собі в’язи й досвідчений пародіяка! В «ЛУ» від 23 листопада 2019 року В.Матвієнко звіряється:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Люблю я свою Україну,
Як матір, як неньку, люблю.
Цвіте в моїм серці калина –
Ота, що у ріднім краю.
І в цьому ж номері читаємо одкровення Тетяни Комлік:
Відчиняйте, любі, душі та віконця –
Щира і натхненна на крилечках сонця
Пісня українська над простором лине…
Це душа народу і його перлина.
С.Борщевський в «УЛГ» від 20 грудня 2019 року:
Москву дратує українська мова,
адже народ без мови не народ:
у ній народу генетичний код,
у ній його життя першооснова.
В.Крищенко в «УЛГ» від 6 червня 2019 року:
Любити Вкраїну –
Не тільки про це говорити,
Бо слово красиве
Ховає бува каламуть.
У справжній любові
Сховались свої колорити.
Про справжність її
Тільки вчинки твої доведуть.
Таке враження, що всі ці люди закінчували одне ремісниче літучилище. Що не вірш, то скирта штампів! Я.Ткачівський в «УЛГ» від 12 квітня 2019 року: «Ніхто, повірте, юність не поверне…» Та ми віримо… Новеньке б уже щось сказали. А ось О.Лупій в «ЛУ» від 11 вересня 2021 року:
Літа минають, кажуть люди,
Ніщо не може їх спинить,
Все, що було – уже не буде,
Не повернуть й коротку мить.
І.Павлюк в «УЛГ» від 14 січня 2022 року: «Але матеріальне все невічне… // А те навіки, // Що наш дух створив». Раїса Харитонова в «УЛГ» від 28 січня 2022 року: «Та з нами Бог. І ми – безсмертні, // бо смерть – це лиш метаморфоза». А ось слова зі збірки «Сніг на калині» призабутого вінницького класика П.Головатюка: «Ніхто, хоч і в заобрійні світи, // Ще не зумів від себе утікти». А ось що викозив О.Мороз в «УЛГ» від 3 червня 2021 року. У рецензії на поетичну книжку він сказав: «Свого часу стосовно поезії Тамари Севернюк я зізнавався: “Я б розібрав на афоризми // Тобою писане усе”». І тут же як приклад навів афоризм із її збірки: «Мистецтво вічне. Минущий – час». Он воно, виявляється, ким надихалися давні римляни зі своїм «ars longa, vita brevis»!
Отак раз у раз наскакуєш на віршовану гладінь, дзвінку порожнечу чи до блювоти оригінальні оригінальності і згадуєш слова М.Веллера з його праці «Технологія оповідання»: «Література починається тоді, коли письменник показує читачеві щось, чого читач сам на його місці побачити не зумів би». Перелопачуючи всю ту духопідйомну ляпанину, якою дорогі колеги забамбурили останнім часом нашу періодику, інтернет-сайти, окремі збірки та цілі антології, переконуєшся: більшість із того валу – справді за межами літератури. Отож пересмішник, який працює в жанрі ЛІТЕРАТУРНОЇ пародії, може тільки повторити за мемним російським дебілом у погонах: тут наші повноваження уже все.
Про ще один випадок, коли пародія неможлива або майже неможлива, мовить невтомний чительник, мисленник і письменник В.Базилевський в «УЛГ» від 5 листопада 2021 року. Навівши низку «викривлень і збочень» та «сентенції як шедевра абсурду» одного з «юних, недосвідчених, але вкрай зіпсованих дарованій», він висновує: «Тексти ці – доказ безсилля пародії. Самопародійність такого ґатунку, що перевершити її неможливо». Але часом пустослів’я переходить у дристослів’я, і це буває не лише в юних і недосвідчених. Якось мені потрапили до рук дві збірочки Катерини Пасічної – «Атлантида» і «Вінець терновий». Уже з перших кількох віршів стало зрозуміло: це просто купи слів, які не породжують аніякісінького образу. Із перлами на зразок: «ВІДКРИЄ вітер голубу ФІРАНКУ…» Таке можна читати або знічев’я, або з фахового обов’язку. У мене тоді якраз одне наклалося на друге… Ось що я собі виписав як зріз творчості цієї поетки:
Не модний ситцевий мій потяг
оберігатиме Твій подих
од злих, чужих лукавих лиць.
А Ти – тридцяте покоління –
не оберни моє летіння
у полювання на лисиць.
А ось із добірки Олени Іщенко в «ЛУ» від 22 березня 2018 року:
І знов розквітнув кущ жасмину,
І знов у пахощі рушає.
За сонцем мостить серцевину
І нею любих помічає.
Блондин духмяний бенкетує,
Бунтує білим білий світ,
А серце схрони ті вже чує
І аж скрегоче у політ.
……………………………….
З мого непослуху кепкує
І білий цвіт, і білий світ.
Ворона дзьоб уже лаштує
На зайвий спротив і кульбіт.
Ось вам іще з тієї ж добірки для повноти анамнезу:
Коли вона втомилася любити,
Він нервом втятим крісло застелив.
І навіть не подумав дорікнути,
А тільки вкрив тепліше й напоїв.
Хильнувши такої дрислятини, кожен пародист серйозно замислиться про перспективи свого жанру. Він же, сердешний, думав, що його завдання – якомога болючіше гризнути живого автора. За живе. А перед настільки яскравим авторовим жестом самоопущення він безпорадний.
Непросто пародистові там, де текст – банальщина в одежі слова. Дуже складно там, де автори працюють за принципом, який висловила своїм рядком Надія Гаврилюк: «В вірші нанизалися слова». Причому всі й без розбору. Але є ще важчі випадки, перед якими пародист зі своїм інструментарієм безсилий. Це коли в голові автора міститься не просто генератор випадкових слів, а рандомайзер незвичайнісних словоформ, і на папір лягає щось таке, як в О.Куликова («ЛУ» від 9 грудня 2010 р.): «Відмежовані відліки плинності впротитіч узвичаєному в’явлювалися. Огріхи і гріхи, непереповідані і небезполум’яні, невиправдовуванням применшувалися. […] Лабіринтні забавки юнацтва. Перед безвихіддю блукання середньоліття». Що на це можна сказати? Боюся, це щось медичне… І до літератури не дотичне, хоча й відбивається на письмі.
Пародист – не лікар, але добрий критик. У збірнику статей В.Брюховецького «Силове поле критики» літературно-критичний нарис про Ю.Івакіна так і названо: «Критичне мислення пародиста». І не тому, що сам Івакін – літературознавець, а тому, що кожен справжній пародист має ним бути: як мінімум – неабияким знавцем літератури, а як максимум – Івакіним. Утім, це я збиваюсь на пафосні штампи. Літературщини пережер. Критик – це той, хто знає контекст. Він, за словами Р.Рорті, «зайнятий тим, що поміщує одні книги в контекст інших книг, одні образи в контекст інших образів». Недарма ж однією з головних функцій літературної пародії вважають критичну. І в багатьох випадках вона її справді виконує. От тільки пародія – критика ігрова, іронічна, а деякі пародисти, намагаючись якнайглибше загнати своє жальце авторові в тільце (тобто своє слівце в його вразливу душеньку), часто в формі пародії пишуть злі епіграми, жовчні інвективи, зубодробильні памфлети та фейлетони… Але то вже на їхній безсовісній совісті. Пародія так чи інакше має сатиричний заряд, і чутливі поетичні душеньки інтуїтивненько це відчувають. Отож нічого нового не сказав В.Слапчук в «УЛГ» від 13 серпня 2021 року: «А коли гумору наразі не розуміють, то писання пародій стає… небезпечним заняттям». Отож замислись, пересмішничку: кайф від того, що ти когось дотепно облив гівном, – сильніший від твого інстинкту самозбереження?
Отже, пародист має бути добрим знавцем літератури. Якщо, звичайно, він не хоче обмежуватись тільки спорадичним відтоптуванням на випадкових рядочках принагідних поетів, а то й непоетів, чого вже там. Візьмімо мініатюру В.Женченка, надруковану в «УЛГ» від 13 березня 2020 року:
Іде дівча усміхнене зимою,
А вслід йому п’ять юнаків бредуть юрбою,
Бо за дівчатком тане сніг – мов за весною…
Підкутий пересмішник одразу скаже, що пародію на цей шедевр 1968 року написав іще в 1921-му Ґео Шкурупій:
Коли я бачу на вулицях тічку
і коло неї ватагу собак,
я згадую гарну дівчину,
оточену компліментами
перехожих гуляк.
І то нічого, що «пародія» з’явилася на ціле Шевченкове життя раніше за оригінал. Для пародиста головне тицьнути читачів, а насамперед автора, у контекст. Той-таки В.Женченко в «ЛУ» від 28 листопада 2020 року необережно блиснув рядком: «Сміявся навіть місяць від фантазії моєї…» І глибоко обізнаний пародист авжеж нагадає йому Франкове: «Не диво, що на таке зорі сміються. Кінь би сміявся», мовлене на рядки В.Пачовського: «Люба, зорі з нас сміються. // Що по ночах не спимо…» Поміщуючи текст автора в інший контекст, його образи – в контекст інших образів, пародист дає його рядкам нове життя, а також демонструє широкому загалові глибину своїх літературних пізнань. Аби показати ширину свого літературознавчого охвату, пересмішник може звести в пародії рядки двох і більше різних поетів. Так, у збірці Людмили Скирди «Елегія вечірнього саду» є рядки: «Мені назустріч дерево ішло. // Воно було старе і вузлувате». А в книжці Л.Талалая «Журавлиний леміш» читаємо: «Щоб дерева навчились любити, // Напевне б, як люди, ходили». От вам і готовий майданчик, де пародист нам на втіху відчибучить сміховину на всю силу свого таланту. І не клацайте на нього дзьобами: що це ще за підтасовування! Це в пересмішника такі прийоми. Захоче – підтасує за тим чи іншим принципом рядки одного автора, захоче – кількох різних авторів, захоче – перекине одного автора через другого або ж сучасника – через класика, бо ж у літературі нічого не зникає і все в потрібну мить актуалізується. З єдиною метою: підкрастися ззаду до конкретного літератора і куснути його за м’якушку.
Є представники пересмішницького цеху, котрим, аби посміятися, досить лише пальця чи кінчика пальця. Або просто кінчика… І вони за нього вхопляться! Доволі поширений прийом комічного (зокрема пародії) – ставити старе в нові обстави або ж рядити нове у давні шати. Цей підхід провокує відчитування давніших текстів крізь призму нових реалій, і пародист, який передусім чіпляється за слово, неодмінно осідлає цього сюрконика. У збірці Л.Горлача «Четвертий вимір» є рядки:
Я впізнаю тих хлопців і дівчат,
які тепер не в ту одежу вбрані.
Вони ніколи не покинуть чат
сьогодні в найлютішому бурані.
Попри те, що загальне «ніколи» тут не б’ється з конкретним «сьогодні» (замість «ніколи» було б краще сказати «нізащо»), пародист насамперед зверне увагу на словоформу «чат» і зіграє на тому, що слово «чати» для сучасних хлопців і дівчат неактуальне, а от «чат» як місце віртуального спілкування – так. І прокинеться Горлачів рядок уже «не в ту одежу вбраний». Сюди ж можна підверстати й рядок І.Сельвінського «в тихой комнате буря да клики», явивши образ запального ґеймера. А ми ще школяриками веселилися з назв творів наших класиків: «Скін» В.Стефаника, «Три менти» Олександра Олеся… Не лаймо пересмішника за школярство, це ж для нас він старається, розсмішити нас хоче. Хоч пальчиком, хоч кінчиком… Бо ж не всі пародисти підходять до своєї роботи з такою літературно-критичною серйозністю, як той-таки А.Бортняк. У вже цитованому тут своєму листі він поставив мені себе за приклад: «Пародист повинен бути максимально обізнаним щодо життя і творчості пародійованого автора, в цьому разі – поета. Заради єдиної пародії на Бажана я ще раз перечитав його всього і відкрив для себе зовсім іншого, не такого, яким я його знав раніше, поета. І відмовився від тої пародії. І зовсім не жалкую».
У вступному слові, виголошеному на 15-му філологічному семінарі (його можна прочитати в «ЛУ» від 1 вересня 2011 р.), професор М.Наєнко висловив компліментарну для всіх критиків думку, що «нечитані, не аналізовані критикою тексти – літературний баласт». Думка спірна, бо ж є те вартісне, чого ні критика, ні широкий читацький загал не знають, бо воно не колишеться піною на поверхні, а лежить на дні добірним зерном. Може, якраз-таки й чекає на вдячного критика, який добуде його і явить читачеві. Але це не баласт, а ті «дивнії перли», по які треба пірнать аж до дна. Пірнати, часом не знаючи, що на тому дні знайдеш. Проте я не про те. Якщо глянути на цю думку «у світлі пересмішництва», то твердження професора можна сформулювати так: не помічені пересмішником, неспародійовані тексти – літературний баласт. За винятком, звичайно ж, класики, бо пародіювання твору зі смертю його автора (тобто, фактично, єдиного імпліцитного читача пародії) втрачає сенс. Тому й перелопачує пародист нарівні з критиком тонни літературного піску. От тільки знайдені перли кожен із них шліфує по-своєму.
Єднає пародиста із критиком ще й те, що їхні твори швидко «старіють». «Дивись, сьогодні з інтересом читають свіжий номер газети або журналу, але, справді, зовсім небагато днів треба, щоб більшість матеріалів поточної критики канула в Лету», – журився В.Брюховецький в авторському слові до свого «Силового поля критики». Про швидке старіння смішного (а пародію розглядають серед жанрів комічного через її неуникний сатиричний заряд) мовив у «Непідведених підсумках» Е.Рязанов: «Якщо неясно, в чий город кинуто камінчик, отже, й не смішно. Гумор, який не викликає миттєвої реакції у відповідь, мертвий». Тому й пародія без епіграфа, який показує, що саме і в кого пародист передражнює, – мертва. Російський побутописець Р.Сенчин у збірнику статей «Не стати комахою» застерігав: «Від критика, який хоч і дуже добре та глибоко пише, але рідко виступає в пресі, майже немає користі – критик не повинен дозволяти читачеві забувати про себе, точніше, про свій критичний голос…» Те саме можна сказати й про пересмішника, який невтомно продукує пародії, епіграфії, епіграми… Додає літературному процесові гострої приправи. Забезпечує літературний перцес. І поки на слуху автура, яка перебуває в полі зору пародиста, то й він на плаву. Особливо коли ця автура на його пародії реагує обурено та ще й в публічному просторі. Покійні літератори пародій на себе не читають, і це найгірше, з чим стикається пародист!
Пародія – минущий жанр, але не всі в цьому жанрі минущі. Сервантесового «Дона Кіхота» 2002 року визнали найкращим літературним твором усіх часів, доба нової української літератури почалася з «Енеїди» Котляревського… Отже, хтось таки залишається. А певно, через те, що, почавшись як пересміх, далі ці твори пересмішництвом лише прикривалися. Може, й від початку то було щось більше за пародію. Але маємо багато прикладів, коли текст зовні схожий на пародію, має сатиричний заряд, як пародія, може бути навіть уміщений в рубриці «Літературні пародії», але за суттю своєю – він усе що завгодно, але не пародія! В її ідеальному, івакінському розумінні. У «Львівській прописці» П.Федюка в розділі «Місько Чокулядка дере лаха з львівських поетів і не тільки: пародії та інші поетичні приздибенції» пародіями названо прямі оціночні коментарі до окремих рядків окремих письмаків. А про літератора-універсала С.Дзюбу в «УЛГ» від 13 серпня 2021 року В.Слапчук пише так: «Він ніколи не прив’язує свою поезію до першоджерела (вірша, на який пишеться пародія), не сковує себе чужою формою, стилем, технікою, дотримуючись їх тільки у випадках, коли це – частина його творчого задуму. […] Тож, відштовхуючись від рядків чужого твору, він використовує їх лише як трамплін, увиразнюючи, розширюючи та поглиблюючи власну раціональну ідею, почерпнуту із ірраціонального зерна тих рядків, які взяті як точка відліку. Бо пародія у виконанні Дзюби перестає бути вторинною, наразі його пародії це – веселі вірші із мотто». Геніально: нехтування формою, стилем і технікою першоджерела як творчий метод… пародиста! А веселі вірші із мотто – це не пародії, а епіграфії, коли що. У пересмішника В.Шульги їх є цілий «Мотто-цикл». Одне слово, зі сказаного В.Слапчуком висновок можна зробити хіба такий: пародія у виконанні Дзюби перестає бути пародією.
Також пародією не є наслідування – навіть свідоме – визначних чи й не дуже зразків. Е.Рязанов у «Непідведених підсумках» хвалиться своїм вступом у виш: «Я вмів писати вірші “під Маяковського”, “під Єсеніна”, “під Надсона”, вловлюючи літературну манеру того чи іншого поета. Я зрозумів, що зараз мені треба створити оповідання “під Чехова”. Я також зметикував, що добре, якщо ці три новели будуть різні за формою. Одну новелу я написав у вигляді листа, другу – як уривок зі щоденника, а третю – як розповідь від автора. Я постарався максимально дотримати чеховської інтонації, чеховської манери письма, чеховської мови. Очевидно, мені це певною мірою вдалось: я отримав п’ятірку». Аби твір був пародією, мало написати його «під когось», він має бути породженням іронічного мислення, яке головно й притаманне пересмішникові. Можна мислити критично, як сатирик, сприймати пародію як своєрідну задачу, яку треба вирішити максимально точно, відповідно до заданих параметрів. Але тільки природний дар пародиста, вроджена іронія забезпечить його смішинам тривале літературне життя. А щодо ідеальної, хімічно чистої пародії – то це твір, написаний самим автором і який не задумувався як (само)пародія. Саме так, ота віршина, жанр якої я запропонував вам визначити на початку цієї статті, писалася на повному сурйозі, на який лиш міг бути здатний спудей Інституту філології. Всі оті відірвані вуха та агонійні дулі, звичайно, смішать і наштовхують на думку про пародійність вірша, але юному авторові тоді йшлося про серйозне. Отож якщо ви написали на спаленому папірчику «(само)пародія», то мушу вас засмутити.
Попри те, що літературна пародія – жанр не масовий, сміятися люблять усі. Якщо об’єкт пародії впізнаваний – це вже половина успіху. І неважливо, пародія схожа на шпичку в сідничку чи на тортяку в мордяку, завдання пародиста – розреготати публіку, виставивши в певному ракурсі та світлі творчість конкретної особи. Звісно, кусати особу ефективніше епіграмою, але це прямий сатиричний випад, а пародист же хоче, щоб його жертва відстьобала ніби сама себе – своїми ж рядочками. Як людина з іронічним принципом мислення, пересмішник, на відміну від сатирика, не може бути позбавлений двоїстості. Насамперед – емоційної. Думаєте, писати знущальні пародії так легко? За кожним рядочком – хай невдалим, кумедним у своїй наївності, порожнистим чи відверто тарабарним, та навіть безграмотним – стоїть жива душа його автора, її переживання та страждання… І пародист розуміє, що вістря його пересмішницького пера цілить не в конкретний рядок, а в конкретне людське серце. А ви знаєте, як це самому буває боляче – бити людину по оголених нервах?
Утім… Ось пересмішник наштовхується на ще один римований вергунець, хвилинка ліричного смутку минає, і він знову робить усе можливе, щоб забезпечити черговому авторові заслужену сміховинну популярність, докладає всіх можливих зусиль, щоб його пародія несхибно потрапила в точку! У п’Яту.
ОБОВ’ЯЗКОВА ЛІТЕРАТУРА
- Стусенко О. І моїх п’ять копійок // Вежа. – 2006. – №18.
- Стусенко О. Апологія трафарету // Літературна Україна. –
15 листопада 2007.
ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА
- Івакін Ю. Апологія пародії // Івакін Ю. Пародії, оповідання, памфлети, фейлетони: Повна збірка. – К.: Ліра-К, 2021. – 424 с.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/