“Українська літературна газета”, ч. 23 (341), 25 листопада 2022
Для початку пропоную своїм прошареним читачам (а для інших писати я й не вмію) визначити жанр оцього вірша:
ПОЛЕ БОЮ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сивий ворон
На купі відірваних вух
Танцює останній вальс.
Сивий ворон
Карбує за рухом рух
І хрипить свій страшний романс.
Сивий ворон
Із купи людського сміття
Вибирає зернята куль.
Він бреде
Між посічених ліній життя
І в агонії скручених дуль…
Не знесе сивий ворон Яйце-райце,
Не відродить наш світ спесивий.
Сивий ворон – один,
Та важливо не це,
А лиш те, від чого він сивий.
Свою відповідь запишіть на папірчику, спаліть його в гранчаку, попіл залийте портвейном і випийте залпом уміст гранчака, щоб гарантовано забути ту відповідь. Бо ж її – правильну – я дам наприкінці статті, а до прикінця ще треба дочитати.
У буремних 90-х А.Бортняк писав мені, зеленому, а тому й кислому, гумористові: «Як мені здається, Ви ще не зовсім розумієте призначення цього жанру, а, може, й зовсім не розумієте. А також – його суті, характеру, особливостей і т. ін.». Відомий сатирик мав на увазі жанр літературної пародії. Багато відтоді збігло води в унітазі, скирту пародій я прочитав і сам нагорнув три копиці; дійшло навіть до того, що я заглибився в теоретичну літературу з цього питання, а й досі листовні слова старшого колеги стоять у мене перед очима. Бо ж я пив портвейн без попелу з листів Анатолія Агафоновича…
Стоять ці пожовклі слова перед моїми очима і вже не дратують. Бо ж я давно зрозумів призначення і дедалі чіткіше бачу суть літпародії. Цей жанр з усіма своїми особливостями існує для того, щоб якомога болючіше гризнути й сильніше роздратувати пародійованого автора, скориставшись для цього цитатами з його творів. Таким чином, єдиним імпліцитним читачем літературної пародії є автор пародійованого твору. Меншою мірою до імпліцитних читачів пародії можна зарахувати палких прихильників творчості того автора. Та ще, може, найближчих родичів, котрим не байдуже, як зміниться настрій в їхнього поета, коли він прочитає у свіженькій письменницькій пресі пародію на свої рядочки.
Якщо, читаючи ваш пересміх, регочеться весь посполитий люд, отже, ваш твір – не зовсім пародія або й зовсім не. Бо ж, як писав апологет пародії Ю.Івакін, «щоб бути смішною, пародія має прикинутися серйозною. Істинно смішна пародія не є смішною». Натомість творець естрадної літпародії О.Іванов, відштовхуючись від рядків того чи того популярного автора, писав гумореску, якою потім смішив і більш-менш обізнану письменницьку братію, і всіх любителів гумору – від бульдозеристів до домогосподарок. Так робив не тільки він. Так роблять і нині всі, хто хоче посмішити публіку, обмазуючи своїми виділеннями чиїсь рядки, яких часом і обмазувати не треба, бо вони й самі є… достатньо смішними. А прийомів пародійного обмазування існує стільки ж, скільки й прийомів власне творення.
Пародисти – це ті ж гумористи, тільки висміюють вони не п’яниць і ледацюг, дармоїдів і балаболів, а зразки їхньої творчості. Немає вдячнішого читача за пародиста! І більш вірного передплатника літературної періодики. І дарма, що в силу особливостей свого мислення цей вдячний читач і вірний передплатник звик із пафосу робити упафос, бо ж переконаний, що немає нічого смішнішого за високу серйозність. Дарма, що до священної парсуни поета він домальовує веселі вусики й тулить клоунський носик. Дарма, що він підтасовує вирвані з контексту рядки, прямо (та ще й незрідка на «ти»!) звертається в пародії до автора пародійованого твору, а також від імені поета, який ховається за «ліричним Я», верзе дурниці, яких і сам той поет не зміг би сплести… Зате пародист як ніхто показує авторам, що «[їм] наперед не відгадать, як слово [їхнє] відгукнеться» (твір Ф.Тютчева, переклад О.Грязнова, кавер мій). Пародист витягує за словесні петельки, що їх позалишав автор, ті смисли, яких той у твір не вкладав і про які навіть не думав. Пародист, мов той стрілочник-партизан, переводить паротяг авторової думки з колії його образної системи на іншу, гумористичну, колію, і той паротяг повним ходом летить у нетрища абсурду. Або ж з’їжджає із блискучих рейок високого стилю на іржаві рейки низького. Ось Д.Чередниченко у збірці «Доторки» бере високу солов’їну ноту:
Позвисали сопілочки
з солом’яної стріхи.
Вигляне сонечко,
пригріє –
і вони заграють.
Пародист, зачувши цю ліричну трель, бере ту саму ноту, але голосовими зв’язками свинюки:
Позвисали сопельки
з солом’яної стріхи.
Вигляне сонечко,
пригріє –
і вони потечуть.
Тему пір року в цій же манері продовжує А.Демиденко («Літературна Україна» від 26 жовтня 2019 р.):
Гупають жолуді –
осінні дзвоники
дуба
У цей розгорнутий худзасіб пародист уводить конфлікт, тобто дотягує трирядкове непорозуміння до повноцінного твору:
Гупають жолуді –
припарковані машини
сигналізаціями дзвенять.
Ой, скоро дуб
уріже дуба…
Саме талановитий пародист здатен уловити і вдало оприявнити так званий другий план твору, й оце просвічування другого плану є одним із найдієвіших прийомів комічного. Що невловніший другий план, то іронічніший текст і то ближче він до істинної пародії. Але зразків такої пародії настільки мало, що краще вже вести мову про звичні нам смішняві тексти, які супроводжуються епіграфами, бо ж кожний пародист знає: смішне те, що впізнаване. От і показує він читачеві, куди тут сміятися. І головне – з кого, бо ж далеко не всякого автора можна отак, без прямої вказівки, упізнати за стилем.
Навіть у найпрекраснішому вірші є той люфт, який дозволяє пародистові вставити свою п’ятикопійчану монетку. Літературознавчі люди називають це внутрішніми розламами структури, які й вияскравлює пародист, розвиваючи думку автора в інший бік, підміняючи образну систему чи просто замінюючи високу лексику на низьку і навпаки. «Внутрішній розлам структури», «другий план», «інше бачення», зрештою, «другий ряд асоціацій» – усе це речі, на яких базується пародія. І їх несвідомо викликає сам автор – тими «ключовими словами», за котрі й хапається, як за петельки, своїм пародійним гачечком пересмішник. Це в простонародді називається чіплятися до слів. От, скажімо, Лариса Каширіна у збірці «Дивосил» лірикує:
Ластів’яний загублений птах
Покладе нашу радість на крила.
Долетить і торкнеться – поглянь…
І пародист, зачепившись за того нещасного птаха, ліричить в інший бік:
Ластів’яний розгублений птах
Над городом заламує крила.
Долетів і сахнувся, бо жах:
Все свиняча тварина порила!
Світлана Йовенко у збірці «Нерозкритий конверт» спогадує:
Мала, мов експонат для педіатрів,
була я цілим атласом хвороб:
кір, скарлатина – що чекає завтра?
…А завтра виник у вікні П’єро!
І хоч далі з тексту зрозуміло, що П’єро – то всього лише Гриша Рабінович, маленький «рудий, у ластовинні» скрипаль, але поки ми не дочитали до Гриші, цієї строфи досить, аби в думці зринув сторонній смисл. І пародист не мине нагоди нам його озвучити:
Кір, скарлатина… Що чекає завтра?
П’єро в вікні – й візит до психіатра.
Одне слово, пересмішник нам на радість не втомлюється потверджувати слова класика: «Все так, але пригляньтесь: все не так» (Д.Павличко, зб. «Ялівець»). Саме нам на радість пародист незрідка уцікавнює авторський текст, навіть якщо той сухарик він змащує повидлом на літеру «г». Саме пародист часом ефективніше, ніж академічний критик, виводить із поетичних організмів зайвий хміль (А.Бортняк так прямо й назвав свою збірку пародій: «Витверезник для ліриків»), бо ж він – тверезий – чітко бачить: якби деякі сп’янілі від поетичного чару (чи банальної чари) бідолахи поглянули на своє твориво очима притомного читача, вони посоромились би свого відображення в дзеркалі! І він по змозі показує їм те відображення – у своєму не зовсім рівному люстерку (згадайте назву пародійної телепередачі).
Пародист – істота, може, й не багатовимірна, але багатофункціональна. Він знімає шум (піну) зайвого пафосу і глушить шум (брязкіт-лязкіт-гуркіт) до потворного порожньої красивості. Але й навпаки! Там, де культивується пафосний жест, він плекає осотину пародії – не менш пафосну. Там, де поет барабанить красивостями по порожняві, він доводить той гуркіт до рівня, коли спародійований автор береться за голову, а читач – за живіт. Зрештою, пародист – це іронік, який завжди ставить запитання. Знаючи, що іманентна риса мови – це умовність, а поетична мова – це умовність в енній степені, він схильний ловити літераторів на автоматичному, бездумному використанні мовних формул, а тим більше – штампів, які за своєю суттю є антипоезією. Всі ми знаємо жартівників, котрі на словосполуку «половина присутніх» неодмінно реагують: «А якщо присутніх – п’ять чи сім?». Але йдеться не про побутові ситуації, а про поезію, а там не має бути нічого сказаного «від балди», тим більше – якщо воно породжує внутрішній розлам, тріщинку, яку пародист і підсвічує, показуючи тінь стороннього смислу. Граматика, стиль і смисл мають іти в ногу, інакше поет не досягне своєї високої мети, а пародист допоможе його творові викликати не священний трем, а бісівський регіт. Більше того, якщо поет дає собі поблажки, махаючи рукою на невідшліфованість вірша, якщо він публікує кострубатий, недопечений ляпеник, то має бути готовий, що пародист наляскає його по щічках рядками із його ж творіння. Якщо автор не пестить фрази, аж поки вона усміхнеться А.Франсу, то буде сам осміяний!
Пародистове око недремне, пародистове вухо тонке, пародистові запитання – влучні й точні. Таїсія Повалій колись із кожної праски з вайфаєм виспівувала: «Ми не обираєм тільки маму // І куточок рідної землі». Я не знайшов, хто автор шедевра «Рідна земля», але В.Симоненко відпочиває! А невтомний пародист одразу ж запитує: а тата – обираємо? І чому не можна вибрати куточок землі, з яким зріднишся навіки? А ось побажання з пісні Ю.Рибчинського «День народження»: «Щоб збулося все, що наснилося». Заплющивши вуха на непісенне БЗБ, пересмішник запитає: а якщо людині верзеться таке, що вона потім по пів дня перекошена ходить? Л.Горлач категорично заявляє: «Усе, що в неправді зачате, то зло» («Ніч у Вишгороді»). Це й про дітей? – миттєво реагує пародист. Бо ж будь-яка категоричність, як і пафосність, викликає бажання потикати її дрючечком сумніву. Ось іще з категоричного. Ганна Чубач, збірка «Заповіти землі»: «Ситі – не можуть буть добрими». Еге ж, усі голодні – виняткові добряки. За пів хлібини не приб’ють…
А як пародисти люблять пустослів’я! Ось дещо з доробку М.Сингаївського, автора пісні «Чорнобривці» (так-так, тієї самої, що й нині – з кожного чайника із динаміком).
1) І я ставав, не гаючись, на чати,
шукав відгострених, як леза, рим…
А ти росла замріяним дівчатком –
веселим,
непідкупним
і незлим.
2) Причастись, –
у нас калиною заварений
щедрий,
чесний,
гонористий чай.
Ці два приклади – зі збірки М.Сингаївського «Поезії». А ось із його книжки «Лоза і камінь»: «Болгарське літо, мов скупана в любистку дитина. Веселе. Велелюдне. З веселковими барвами». Пересмішник достеменно знає, що точність – увічливість не лише королів, а й поетів. Якщо пародист серйозно підходить до свого ремесла, то він іще й теоретично підкутий, отож знає книжку Л.Озерова «Майстерність і чари», де той багато мовить про роль епітета в художньому творі, наголошуючи: «Епітет – означення, яке творить образ». Творить, а не розмиває! І вже тим більше – не знищує. Це інтуїтивно, як і кожен поет, відчув П.Мовчан: «У достеменній мові епітетів нема, // бо слово краде душу…» (зб. «Відбитки»). Читач має ахнути від краси і сили прочитаного, а не здивовано гмикнути, наштовхнувшись на несподіванку, й губитись у здогадах там, де цього не треба. Чому дівчатко – раптом – непідкупне? Чому дитина, з якою порівнюється літо, – велелюдна? І з веселковими барвами? Олесь Воля у своєму «Щоденнику» 1992 року писав, що «де надміру епітетів, там незнання, лінощі, наївність». Це можна сказати й про «чайОк» М.Сингаївського, й ще про багато чого, що може зачепити пародиста. Ось іще з його збірки «Поезії»:
Я люблю, як справляють обжинки,
перелунює в полі гроза…
Та в моїм студентськім гуртожитку
є своя щедрівка і краса.
Еге ж, а ще – колядка, каструля, піднесеність і сім мішків гречаного Гаврила. Немає тільки чуття ритму і словника, щоб перевірити наголоси слів. А у збірці «Автограф» поет пише ще й так: «І сьогодні поруЧ З Батьками // ВИПРОБОВУЮТЬ творчість сини», чим випробовує нерви шанувальників високої поезії та зайвий раз провокує пародиста на творчість. Пародиста в принципі провокують майстри римованого сплету, які прагнуть нести людям Слово, а несуть полову. Валерія Гуртовенко у збірці «Становлення» декларує: «Я хочу нести слова // Снопами пісень незжатих…» Пересічний читач сприймає це як гарний, але порожній звук, а доскіпливий пересмішник запитує: якщо хліб не зжатий, то звідки снопи? І хто несе зерно Слова снопами – невимолоченими, бо й незжатими? І його рука мимоволі тягнеться до олівця, хоч мала б тягнутись до маузера.
Поет творить, а пародист витворяє… Але часом він усього лиш увиразнює те, що витворяють самі поети. Необережне поводження зі словом – річ небезпечна, бо ж слово – зброя. Як і багато чого ще. Перейняті захмарною метою – донести до людства свою високу думку, поети часом не помічають, як величне слово, поставлене не в тому ракурсі, невправно втулене в контекст, породжує інші, як правило, комічні смисли. Не подивуєш, коли ведуча радіопередачі скаже: «В родині любили співати, а особливо МАТИ»… Не всі ловлять на слух такі двозначності. Хоча мати, та ще й побільше, люблять усі… Але ось рядок із написаного, а тоді ще й надрукованого вірша: «І на вустах в них завжди: “Мати…”» (В.Вознюк, «Українська літературна газета» від 11 жовтня 2019 р.). А ось і лірика сатирика:
Шкільне минуле в пам’яті озвалось:
писав я «мати» в зошиті, й мені
таким широким слово це здавалось,
що думав я – воно у множині.
Це рядки з «Вибраного» А.Бортняка. Відштовхнувшись від цього катрена, я написав пародію під назвою «Мати і мати» – дуже, як на мене, смішну. А отже, несправжню, бо ж істинно смішна пародія… Ну, ви пам’ятаєте. Тієї моєї сміховини ніде не надрукували й понині, видно, надто вже вона веселить: у редакторів пупи від реготу розв’язуються. А то ще М.Луків на хвилі високих почуттів напише: «Спопеляло душу каяття, // Хоч була і не моя то мати». Напише – і в друк: пригощайтеся, читаченьки, томатами! Одне слово, слову «мати» не пощастило… Та й хіба тільки йому? Невтомник-пародист мусить раз у раз нагадувати про милозвучність поетичного (НАСАМПЕРЕД поетичного!) рядка. Бо ж у збірці «Батиха» Д.Чередниченка читаємо: «З-за Чернечої сонця картузик // уклонивсь НА ГАЇ», а ще талановитіший поет ронделить: «Не вдарили ГРОМИ ЩЕ у тарелі»… А ще талановитіший – перекладає Петрарку: «Хай не лишусь у БУРІ Й боротьбі»… А до них за рівнем майстерності дорівнюється В.Сосюра: «І тепло так всміхаєшся ТИ НАМ». Ольга Кіс в «УЛГ» №7-8 квітнем 2022 року розпочинає свою пожалійку ось так: «Котики сіренькі з Ворзеля І БУЧІ…» А далі ще й переходить на французьку: «Чи Ж УЖЕ приспали донечок убивці?»… Пригадується, як нервово зреагував на мою критику зразків меморіальної поезії П.Вольвача критик О.Соловей у своїй збірці рецензій «Атоми і Порожнеча». Нагадаю й вам. У доволі розлогому опусі під назвою «Судинний гомін» він пише: «Сьогодні, по суті, немає традиції меморіяльних поезій-присвят, тому марно та безпідставно нервувався Олександр Стусенко, згадуючи, зокрема, й ці вірші Вольвача. […] Справжність подібного продукту не перевіриш в якийсь бездоганний спосіб… […] Багато важить інтонація – мітинґова вона або приглушено-інтимна, і читачеві вільно самому збагнути, на яку інтонацію заслуговує той, за ким і написано вірш. […] За людьми варто плакати, якщо вони варті того; за ними можна писати вірші, якщо Бог (а не редактор стінної ґазети, добродію Стусенко!) того хоче…» З якого б то я дива нервувався, добродію Соловей, якщо знаю, що традиція меморіальних присвят, усіх тих віршів пам’яті, писаних, коли ще й тіло достойника не охололо, у нас є, більше того – вона живіша від живих, тим паче – від багатьох із тих, кому ті заупокійні вірші присвячені. А щодо інтонації, то, зберігши в цитаті всі авторські курсиви, дозволю й собі виділити думку, на якій наголошую і в критичних статтях, і в пародіях: меморіальні вірші та інші пожалійки можуть бути якими завгодно: кострубатими від надміру почуттів чи сірими від банальності, мов ті котики із Ворзеля «і Бучі», але ВОНИ НЕ ПОВИННІ БУТИ СМІШНИМИ! О.Соловей наголошував на вагомій ролі інтонації в такій поезії? То ось вам загальне місце, яке зацитую з книжки Л.Озерова «Майстерність і чари»: «Думка твору, яка вступає в суперечність із інтонацією, завжди викликає несподіваний, але небажаний (найчастіше комічний) ефект». Жертвами саме цього розламу структури стають нині багато поетів, які натоптують нашу письменницьку періодику своїми «озброєними» строфами. От і виходить: хотів поет ударити словом по ворогу, а влупив по українській мові, по доброму смаку й по своїй репутації як поета.
Одне із завдань пародиста – переплюнути ідіотичність першоджерела. А це не так уже й просто, особливо коли, за словами А.Бортняка, «незграбним словом, ляскотом бравади // поети хоч-не-хоч самі смішать». Але закінчує свій вірш «У світлі пересмішництва» він побажанням:
Пародія – не тільки, звісно, смішки.
А все ж було б не зле насамперед,
щоб пародист писав смішніше трішки,
ніж ним пародійований поет.
Це вже так: що текст яскравіший, то він пародійніший. Тобто – краще надається для пародіювання. Але спробуйте, скажімо, спародіювати таке:
Молодий веселий сонях
Голосно сміється сонцю –
Золотий увесь.
А над ним
Старий лобатий соняшник
Насінням обважнів
І ледве усміх проронив.
Скажете, дитячі віршовправи пародіювати ні до чого? Цілком із вами згоден. Може, цей віршик поважний поет і наставник молодих Д.Чередниченко написав у ніжному віці на своєму першому уроці зв’язного мовлення, але навіщо, питається, цей зразок чистої лірики він умістив на N-дцятому році життя у збірці «Рось»?
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/