Олександр Стусенко. Митого варті

407

На цю проблему я звернув увагу вже давно. Слухаючи за пізнім сніданком чи за дуже пізньою вечерею рідне українське радіо (звичайно ж, у фоновому режимі), незрідка мусив переходити в режим уважного слухання. Бо в деяких моментах (особливо пісенних) мене раптом щось спотикало. Що саме – я розібрався вже згодом. От уявіть собі: їсте ви омлетик чи пасту під соусом бешамель, а тут із радіо лунає: «Ой, за гаєм, гаєм, там, де виднокіл…» Якщо кола вам не видно, то з радіоприймача його добре чутно! І колом вам та паста в горлі стане, незважаючи на бешамель. Надто ж якщо ви фаховий філолог. Я не знайшов автора цього шедевра, але впевнений, що це не народна пісня. Бо ж у народній за гаєм нема ніякого кола, там дівчинонька оре воликом чорненьким. А ось вам іще пісенька: «Я щасливий в світі цьому, // бО ти в мене є!» Менше з тим, що збіговисько приголосних ВСВ геть непісенне, головне, що чоловік щасливий: боти в нього є! На відміну від попереднього пісневитвору, авторство цього я з’ясував. Знайомтеся: слова Ганни Дущак, музика Ярослава Злонкевича, виконує Віталій Свирид. І всі: авторка, композитор і виконавець – глухі! Чи не про це у збірці «Вікнина» волав В.Бровченко: «І що його робити із засиллям пісенних абракадабр на радіо, телевізії, в концертах? […] Які ж бо підробки під поезію потрапляють до рук композиторам. А ті їх – на ноти. Слухайте всі!» У народних піснях, до речі, теж можна знайти такі цікавини. «Летіла зозуля // Та й ста-а-аЛА КУВАТИ. //Ой, ТО-О-О НЕ зозуля – // То рідная мати». І якщо слова «лакувати» тоді в народі не знали (це вже накид мого філологічного вуха), та не почути тут слова «тоне» предки, думається, не могли. Просто іґнорували, як наші очі звичні не бачити нашого носа, хоча він цілком потрапляє в поле зору.

Уже на філології в Шевченковому університеті я дізнався, як це називається. Це так звані внутрішні слова, які, поза волею автора втручаючись у текст, можуть породити сторонній смисл і викликати комічний ефект. У побутових розмовах ми цього й не помічаємо (хіба що в декого, як-от у мене, патологічно загострений фонетичний слух). Адже людина розмовляє не словами, а словосполуками, а то й цілими фразами. Так, ми не кажемо «дід і баба», ми кажемо «дідибаба». Ну, а мета цього мого статейного утвору – вкотре привернути увагу до заявленої проблеми всіх професійно дотичних до слова людей, щоб у них із комічними фонетичними зблисками було менше проблем. Бо ж негаразд, коли сміються не з того, що ти кажеш, а з тебе самого. А посміятися, повірте, буде з чого: прикладів я нагромаджу вам чимало.

Прийшовши літературним редактором на радіоканал «Культура», я з проблемою фонетичної глухоти авторів передач зіткнувся, як то кажуть, у лобову. І перші місяці почувався, як солдат у «точці нуль». Я став колег безжально висміювати (в кіберпросторі модно казати – тролити): я їх жорстко правив, обводив олівчиком у їхніх передачах внутрішні слова, серед яких траплялися ну зовсім уже нецензурні, я залишав їм на полях коментарі на межі фолу… Сказати, що мене незлюбили, – не сказати нічого. Та не про те йдеться. Радійники свої передачі (непрямоефірні) пишуть на папері, а вже потім озвучують у студії. А між словом писаним і словом усним… Утім, про це точно і вичерпно сказав у бесіді з Г.Штонем Михайло Сидоржевський: «Мова – не цукерка. Казати і писати – не одне й те саме» («УЛГ» від 17 січня 2020 р.). Отже, ось вам добірка перлів від працівників радіоканалу «Культура», які я протягом усієї роботи на радіо записував у свої авгієві нотатники.

Найпромовистіший приклад: «Дуже не хотілося б, аби…» І в ефір полізли баби! «Дуже не хотілось би, щоб…» – ось, власне, те, чим я, крім багато чого іншого, мусив займатися від рання до смеркання. Думаєте, це легка кабінетна робота? То ось вам дубцем по хребтині. Коли я читав передачі деяких дорогих колег, мене кидало то в гарячий, то в холодний піт. Сім потів за робочий день часом сходило! Через три місяці роботи свій кабінет-комірчину я став називати гарячим цехом. Та це все виробнича лірика. Йдімо далі. В інтерв’ю: «Ви є художнім керівником…» Виють вовком, а не художнім керівником! Ну, як би ви це ще прокоментували? «Пропонуємо послухати пісню про мову…» То все-таки пісню чи промову? Чи це жанр такий постмодерний – пісня-промова? Хай мастять собі голову шановні радіослухачі. «Центральні Ж ОПЕРНІ твори…» Люди добрі, ще мовознавиця Олена Курило у своїх «Увагах до сучасної української літературної мови» (1920) довела, що оці «ж», «же» в постпозиції з заперечним значенням – це риса російської мови! Так, росіянин скаже «он же, в отличии от…», а українець – «а він, на відміну від…». «Звучать уривки із поем Тараса Шевченка “Причинна” та “Тополя”». І поперся в ефір тато поля! «Скрипаля та диригента» звучить як «скрипалята диригента», «разом з цим» звучить, вибачайте, як «разом сцим». Один радійник зі старої когорти, чуючи таке, закликав: «Колеги, та робімо ж це окремо!». «Кіно та телебачення», хоч убий, звучить як «кіннота телебачення». Сюди ж і фраза: «Фестиваль кіно та сучасної музики». «Нас учать» – тут і коментувати зайве. «Запис здійснено», за перепрошенням, із приймача стовідсотково пролунає як «запиздійснено». У словосполуці «вони піднялись вище» вам нічого не свище? А як вам внутрішня рима «ось і досі»? Не дотримуються мовної гігієни деякі наші радійники, от і виходить, що в ефір часом таке виходить!..

Далі втішайтеся без моїх коментарів. Хто має внутрішнє фонетичне вухо, хай почує! «АнонС РЕШти ефірного дня», «без традиціЙ І БЕз мови», «простоТА ТА щирість», «знайшов у соБІ СИЛИ», «картини з листя, КОРИ ТА тополиного пуху», «з Євангелій Луки ТА МАРКА», «усміхнімось новоМУ ДНЮ», сюди ж: «Присвятимо всеукраїнськоМУ ДНЮ», «НАС РАдо вітали», «його телеграма викликала […] вибух сміХУ Й зберігається на почесному місці в музеї», «Є НОТНИЙ запис творів», «радіовистава “Здавалося Б, ОДНЕ лиш слово” за творами Андрія Малишка» (тут, обмовлюся, винні не так радійники, як сам майстер слова, яке бодається, але чи не могли для радіовистави в усьому його доробку знайти іншої назви?), «ПРО ТЕ, З яких джерел», «актори мали Б АНАЛІЗУВАТИ», «за постійну молитвУ БОГУ», «обрала творчий ШЛЯХ ТА стала співачкою», «ОСЬ І СЬОгодні», «анонс передач на другу половиНУ ДНЯ», «перепоноЮ ДОЛІ двох закоханих ставали…» Тихий жах, – скаже хтось. Ні, дорогенькі, на радіо жах якраз-таки не тихий, він стріляє нам по вухах із приймачів, і тим прикріше, що більшість передач іде не у прямому ефірі, а в запису.

Мені, певне ж, дорікнуть: мовляв, ведучі передач – люди не вчорашні, вони знають, де в мовленні зробити паузу, щоб уникнути фонетичної зайвини. Згоден. Але, по-перше, її треба уникати ще на стадії писаного тексту, а по-друге, чи не здається вам, що, коли ведуча або ж диктор відтворюють перед мікрофоном текст, нарочито чітко вимовляючи кожне слово, це звучить не просто безживно-штучно, а до нудоти потворно? Колись на першому каналі українського радіо вела авторську передачу одна людина, чийого прізвища не називатиму, бо з досвідом вона стала поводитися перед мікрофоном краще. То ця людина кожне слово вимовляла так, наче воно було взяте в лапки. Попри те, що передача була тематично цікава, сприймати ту радіонагайку мені було вкрай нелегко.

Мова – це матерія, котра не пробачає необережного з собою поводження, хапливих рухів; зрештою, чуття мови – це такий самий талант, як і поетичний чи музичний. І дуже прикро, коли люди, котрих заведено йменувати майстрами пера, поети, часом не знають, як дати раду своєму слову, не вміють користуватися мовою. Дехто, певно, думає, що читач читає так, як одна моя однокласниця в першому класі: де бачила пробіл між словами, робила паузу, що створювало враження, ніби вона заїкається. Але слухач слухає, а читач читає суцільним потоком, і всі приховані фонетичні слова вистрілюють у його мозку! Кожен досвідчений (а надто ж фаховий) читач має своє «внутрішнє вухо», яким і ловить усі фонетичні незґрабності. І про це вухо ніколи не слід забувати. А тим більше – свідомо його іґнорувати, покладаючись на те, що читач, мовляв, бачить: там же пробіл між словами!

Назву цієї статті мені навіяв рядок із поеми Л.Горлача «Ніч у Вишгороді»: «З глибокої пам’яТІ ТІНЬ скомороха…» Так і уявився мені веселий скоморох, який тітінькає своїми дзвониками! Отож далі всі хохмічні фонетичні іскорки я тут називатиму «тітінями». Є щонайменше чотири різновиди «тітінів» і єдиний шлях їх обійти. Наскоморошили наші поет/к/и чималенько, отож рушаймо рядками їхніх збірок, тішачись веселим тітіньканням!

Якщо вже зайшлося про Леоніда Горлача, то ось із його збірки «Зірниця»: «Перелісків перевиси ТА МАРИ». Так боявся він чи його редактор зяяння «перевисИ І мари», що вирішив за краще пустити у вірш якихось Тамар… Хоча є ще запитання щодо метафори «перелісків мари» (мари – це ноші для перенесення мерців). Але про сумнівні та відверто невдалі метафори й порівняння, якими просто-таки рясніє поезія Л.Горлача, може, буде колись окрема розвідка. А тим часом у його «Персті Аскольда» читаємо: «Як вчинить кривду свій ЧИ ТАТЬ». «Лиш вітерець, як дотиК РУК» (зб. «Грозою січене плече»). «Не забреде здаля чумацьКА ВАЛКА» («Мамай»). «Твоя Ж ОПОРА – мудрості відвага» («Мазепа»). У книжці «Чумацький шлях»: «Перші зорі, дивіться! – // ТО МАТИ // На козацькій могилі сама». Знаєте, в кого я ще таке бачив? Таж у Миколи Лукова: «Спопеляло душу каяття, // Хоч була і не моя ТО МАТИ» (вірш «На хуторі»). До речі, привид помідорчиків є і в Д.Павличка: «Черешня, як ТА МАТИ, край дороги…» (зб. «Ялівець»).

Коли я був іще «молодий і рєзвий» і студентствував у міру сил на літвідділенні, я приніс свої гумористичні вергунці до редакції давно вже покійної газетки «Веселі вісті». І там один веселий чолов’яга розповів історію, як одному фейлетоністу-початківцеві редактор поважного видання дав завдання: напиши, мовляв, про бані (себто лазні). За якийсь час той приносить фейлетон під назвою «Грані і бані». Редактор косо на нього зиркнув і зразу ж демонстративно виправив: «Бані і грані». Ну й хай би був собі там матючок, це додало б текстові колоритності. То більше, що текст – сатиричний. Це я так думаю тепер, а в ті часи за таке можна було й лінійкою по пальцях дістати. Але коли йдеться про твір не сатиричний, то веселий матючок його аж ніяк не прикрасить. Ось В.Пастушина показує зайнятість нещасної дитини, на яку навалилися ще й «польська мова і бальні танці»… А ось О.Здорик у збірці «Передчуття»: «Черевики, сандалі і боти…»

Про піснетворчість тут уже ішлося, та ось наш славетний В.Крищенко («УЛГ» від 6 червня 2019 р.): «Потиснуть руку молодоМУ ДНЮ. […] // Душа іще жива. І дуже хоче вірить // Прийдешньому просвітленоМУ ДНЮ». Не вчув і не покаявся: в одному вірші – дві «мудні». А ось маестро в «Літературній Україні» від 23 листопада 2019 року: «Предтеч моїх забуТІ ТІНІ…» Це тінькнула шапчина скомороха чи це поважний автор так своїми орденами?

Стартує Олесь Лупій: «Долина біла, мов колиска та»  (зб. «Невпинність»). І скажіть, що тут не вчувається «коли скота»! «Згадаймо, як колись учила мати» (зб. «Одна-єдина»). Тут можна вчути і «сучила мати», і «учи ламати». «Хоча Б ОДНЕ мале слівце» (зб. «Кольорами предків»). Знаємо ми вже одного поета, чиє слово бодається… «Не ПОГУБИ ТИ свій талан!» (зб. «Золоті еклоги»). «І де можна вільно соБІ ЖИТЬ» (зб. «Птахи небесні»). Це, підкреслю, останній рядок вірша, і от у цьому пуанті раптом хтось кудись біжить… П.Мовчан: «Замисливсь про ШЛЯХ ТА далеку мету» (зб. «Поріг»). «Невідворотно ГОЛОс тане» (зб. «Пам’ять»). А ось він у збірці «В день молодого сонця»: «Збронзовілі леви і Лаври старезноЇ БАНІ»; «невже випробовує наС ЛІПОТА?» І сліпота, і фонетична глухота. В.Кузан, збірка «Верлібрідо»: «Троянда З ГУБ, пекельна рана раю». О.Зайвий у збірці «Горизонти»: «Гей, хлопці, спаяна бриГАДА МИ». Він же у збірці «Орільські горлиці»: «О, ВИ МЕНІ дали життя». У пародії П.Савчука на вірш Наталки Поклад: «Пам’ятайте: ВИ Є поетеса // І за вами мліє не один». Чому він у пародії звертається безпосередньо до пародійованої авторки – питання окреме. Інше питання – чому це поетеса в нього виє. В.Бровченко: «Найцінніша Ж ОДНІСІНЬКА мить» (зб. «В оркестрі світла»). «Щоб тільки світЛА МАТИ серед жита» (зб. «Страсний четвер»). Естафету підхоплює В.Топоровський («ЛУ» від 28 вересня 2019 р.): «Це мова та, що в спадок даЛА МАТИ». Лідирує І.Драч (зб. «Сатирикон»): «Мене не любиЛА МАТИ». У В.Соколова – «мандрівКА В КАЗку» (зб. «Сивий квітень»). В.Клічак у збірці «Вздовж дарованих божих днів» запевняє: «Любов моя БЕЗ МЕЖ, НА років двісті». До речі, це він так вишукано знущається, безмежжя своєї любові обмежуючи двома століттями? Л.Талалай (зб. «Осінні гнізда»): «Я знаю, // Що роковано // Усе життя // ІТИ мені». Не зачув, що у слові «іти» причаїлось «і ти»? Станіслав Шевченко, збірка «Дім для душі»: «Молюся за Вкраїну, мов дитину, // За скільки раз одурену ВЖЕ РУСЬ». І.Прокоф’єв: «На сутемноМУ ДНІ» («ЛУ» від 7 грудня 2019 р.). В.Павловський: «Світла не згубили б ДО МЕТИ» («ЛУ» 21 грудня 2019 р.). В.Матвієнко: «В зеленім селі на Поліссі, // ДЕ БІЛА хатина в саду…» («ЛУ» від 23 листопада 2019 р.).

А тепер важка артилерія. Одна з мисливських усмішок Остапа Вишні називається «Як варити і їсти суп із дикої качки». Якщо прочитати цю назву у звичайному читацькому темпі (подумки, а краще – вголос), неодмінно вчується «піздик». Якби в назві було «суп з дикої качки», то пролунав би «бздик». Отак уміли давні майстри гумору поставити читачів і немайстерних читців у ситуацію «хоч круть, хоч верть»! А за (не)певних часів такі «тітіні» могли кинути серйозну тінь на автора. Ось як у романі В.Войновича «Життя і незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна» одного пильного персонажа турбує культурно-мистецька всячина, «в том числе и известная строчка “как увижу, как услышу”. Но прислушайтесь внимательно, и вы уловите нечто другое. Каку вижу, каку слышу – вот как звучит этот текст, если прислушаться. Бдительный товарищ предлагал пригласить поэта Куда Надо и задать ему прямой вопрос: “Что это? Ошибка или злой умысел?”». Тут натяк на популярну пісню російського поета М.Ісаковського «Лучше нету того цвету». Отож були часи, коли навіть до фонетичних збігів дослухались, не кажучи вже про друкарські помилки на зразок легендарної: у слові «Сталінград» пропустили літеру «р».

Майстер спорту з метання ножів І.Драч у присвяті Д.Павличку пише: «Може, це видіння чи МАНА Є…» І на цьому не зупиняється, у збірці «Крила» зустрічаємо: «Від сонця втік веселий зайчик // Й на квітку сів – така МАНА Є». У збірці «Вогонь з попелу» читаємо знов: «Щастя – воно МАНА Є». Заманав. У тих же «Крилах» є й такі «тітіні»: «Все життя моє страдницьке // Здавалось там стелене З ВАТИ», «як зловити за фалДИ МИТЬ». У Драчевому «Сатириконі» бачимо ще таке: «А як МУКА Є, то серце з поетом». А в нашого одноосібного майстра гранословія Д.Павличка можна наштовхнутись на такі огранені словесні діаманти: «Ти непорочний, наче зірКА РАННЯ» (зб. «Поеми та притчі»). «Та знаЙТЕ Й ТЕ, онуки» (зб. «Ялівець»). «І гоєння свого нароДУ РАН» («ЛУ» від 7 листопада 2019 р.). Подивіться, куди припадають ікти у п’ятистопному («сонетному») ямбі, й ви переконаєтеся, що «дуран» у цьому рядку стирчить, як середній палець.

Настав час трішки потрусити наших поетичних яблуньок та вербичок: ану ж і в них щось тітінькне. «Журавка з подільського жита» Ганна Чубач: «ЩЕ МИТЬ, і ми // Схвильовано ввійдемо» (зб. «Листя в криниці»). «З любові ДО РІДНОГО вітру, // ДО РІДНОГО слова, ДО ЗІР» (зб. «Житня зоря»). «Голоси такі високі – // Все ПРО РОКИ молоді» (зб. «Святкую день»). «Та найбільший гріх на світі – // СВОЄ РІДНЕ не любити»; «ДО ВОЛІ шлях – через страшні руїни»; «ТО НЕ крик, як кричиш» (зб. «Мої центурії»). Любов Голота, збірка «Горицвіт»: «Ви бачили, як сіЄ БАТЬко мій?». Солодка Марія Матіос: «А ВЖЕ Ж ідуть до обрію роки» (зб. «З трави і листя»). «Боюся, щоб не утворилаСЬ РАНА» (зб. «Вогонь живиці»). «А ти його збирала б слід, // Ти панські цілувала Б РУКИ» (зб. «Жіночий аркан»). Так і хочеться додати: бруки і стерні. Лілія Золотоноша, збірка «Тепер або ніколи»: «Ви сьогодні прокинетеСЬ РАНО». Валентина Отрощенко, збірка «Віра»: «Обізвався берег, обізвалиСЬ ОЧІ». Лариса Каширіна, збірка «Дивосил»: «І ця безкрая ніч легКА МЕНІ». Юлія Бережко-Камінська, збірка «Невідворотне»: «Він не тане, ТА НЕ біда», «своєму серцю даТИ РАДУ», «вони не відають дубовиХ РАМ». Наталка Поклад, збірка «Акценти»: «І шпилів сяйливі вузлики // небесам у дар підніс». Можу сказати лиш одне: якщо такі рядки вам не удар під ніс, то по фонетичному слуху – точно. Леся Клименко, збірка «Окриленість»: «Ми – добровольців незбориМА РАТЬ». Руслана Ставнічук, «УЛГ» від 31 січня 2020 року: «Ти мені подаруй-но любові – // Щоб казкова БУЛА ТА хмільна». Людмила Скирда: «Це поступ вічний, поступ ДО МЕТИ» (зб. «Сходи»). «Співали славу сонячноМУ ДНЮ» (зб. «Оливкова віть»). «Так нищать строгі чаСУ ЧАРИ» (зб. «Дні і ночі»). І в цій же збірці: «А чи не так діла малі й великі // Залишаться по кожнім чоловіку // І проростуть крізь смерТІ ТІНЬ хистку?..» А добиває Олена  Матушек. У неї теж зустрічаємо «натомлеНУ ДНИНУ» (зб. «Телефон довіри»), а в її збірці «Розімкнуте коло» – нізащо не здогадаєтесь! – «лиш на пам’яТІ ТІНЬ».

Як бачимо, і чоловіки, й жінки, дотичні до поетичного слова, тітінькають на рівних і на рівні. Та задля справедливості треба сказати, що «тітіні» – це не прерогатива поезії. Так, навіть досвідчені літературознавці, критики, які мали б першими звертати увагу на такі речі, припускаються фонетичних неоднозначностей. Ось, наприклад, Володимир Панченко у своїй передмові до книжки В.Бровченка зауважив, що його вірші або цілком серйозні, «або Ж ОПОВИТІ лукавою усмішкою». Втім, тут не про те. Із наведених двох блоків «чоловічих» і «жіночих» фонетичних двозначностей можна виділити два різновиди «тітінів». Перший – і найпоширеніший – це «тітіні», які створюють небажаний комічний ефект. До другого належать «тітіні», які смислу не творять, а просто тінькають по вухах, як-от радійне «осі-досі» чи Павличкове «йте-йте». Скрупульозно огранюючи слово, більшості з них можна уникнути.

Про третій різновид «тітінів» варто сказати окремо. Це «тітіні»-оказіоналізми. Слова, яких у мові немає, але які своєю смисловою та граматичною мімікрійністю відсилають нас до слів, наявних у нашому узусі. Ось у Людмили Скирди (зб. «Пальмова віть»): «І мчали шалено ПОВЗ АРКИ і замки». У Ганни Чубач (зб. «Мої центурії»): «Мені ПЕЧАЛЬ ЦЯ не нова». У Л.Горлача: «Не загубити Б РІДНОГО струмка» (зб. «Вибір пам’яті»). «Де був Я ЮН і наг» (зб. «Човен невтоплий»). Сюди ж належать усі оті радійні «скрипалята» й інші подібні «жоперні» створіння.

До четвертого пункту я відніс те, що власне «тітінями» не є, але по мізках неабик тінькає. Це звичайні слова, які в певних позиціях утворюють смисловий люфт, куди слухач-скоморох може вкинути свою іронічну петарду. Радійний приклад: «У родині любили співати, а особливо МАТИ». Чи не сприйме слухач оце «мати» як дієслово? Чи не забуксує у смислах? У Тетяни Комлік («ЛУ» від 23 листопада 2019 р.): «Весело штовхались яблука У РАНЦІ». Одразу ж згадується давній український анекдот про солдата, який заночував у діда з бабою та й потемки потяг у них сокиру. Баба стала шарудіти, її шукаючи, питає діда, де сокира, а той: «Та нічого, завтра вранці знайдемо». Солдат і обімлів: «Как он догадался, что топор в ранце?» На підхопі – Ганна Чубач (зб. «Очі матері»): «Попросила в РАНКУ // Крапельку роси». У слухача-скомороха одразу ж виникає запитання: тут про ранок чи про маленьку рану? Д.Павличко, збірка «Любов і ненависть»: «Мосяжним топірцем опришка // На грушці висить МОЛОДИК». Тут про місяць чи про парубка? – скоморошить слухач. І.Драч, збірка «Корінь і крона»: «Дух батька чуйно причаївсь в КУТІ». Тут мова про кут чи про кутю? – хохмує наш невгомонний. І.Драч у збірці «Крила» пафосує: «Лжу в собі винищую й ІРЖУ». Ірже й наш скоморох, збиваючи градус поетового пафосу з сорока до тридцяти восьми. Оцей різновид «тітінів» – дуже вдячний матеріал для скоморохів, які вважають себе пародистами. Вони радо скористаються одним-двома вирваними з контексту рядочками, щоб розмазати власний пародистський текст, як шмарклю під стільцем (рядків на двадцять).

Він чує те, що хоче чути, йому б тільки присікатись! – передчуваю ваше роздратування. І запевняю: я цього якраз-таки чути не хочу, але воно саме лізе у вуха з радіоприймача, подразнює мій читацький фонетичний слух, а часом просто обурює: невже поети в нас такі глухі до слова? Буду втішений, якщо ви, долаючи цю мою скирту цитат, бодай раз усміхнулись. А ще більше радітиму, коли ви з цієї скирти випорпали головну настанову: поети, читці й автори радіопередач! Будьте обережні у стихії слова, у фонетичній реальності! Шануймося, бо ми того варті! Митого варті.

 

 

“Українська літературна газета”, ч. 7 (273), 8.04.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!