Олександр Степаненко. Коло Вінценза

150

(Слово від перекладача). ВІЛЯМ ГОЖИЦА (WILAM HORZYCA, 1889 – 1959) – один з найближчих друзів Станіслава Вінценза, без перебільшення – універсум у царині театру та літератури. він був і режисером, і видавцем, і керівником театру, а ще педагогом, письменником, публіцистом, театральним критиком, перекладачем, громадським та політичним діячем, послом сейму…  

   Родинні корені Віляма Гожиці у Чехії, при народженні його назвали Wilhelm Henryk Hořitza. Гімназійну освіту розпочав у Львові, продовжив у Стрийській класичній гімназії, яку закінчив у 1908 році. Саме тут зав’язалася його дружба з Вінцензом. Пізніше, у 1908-1914 роках, вивчав німецьку філологію, класичну філологію та історію мистецтв у Віденському університеті. Студентські роки у Відні Станіслав та Вілям також провели разом.

   Вінценз надзвичайно тепло змальовує Гожицу у своєму есе “Navigare necesse est” з циклу “Діалоги львівські” (назву есе можна перекласти як “необхідно плисти” або “мореплавання необхідне” – як декларацію вірності високому обов’язку). Цей текст написаний Вінцензом невдовзі після смерті Гожиці і сповнений щирого смутку за втраченим товаришем.

   У Відні юнаки мешкали у студентському пансіонаті на Borschkegasse. Його також наповнювала атмосфера захоплення літературою, філософією, що часом виливалася у гострі світоглядні суперечки. Вже тоді Вінценз, чи не єдиний з багатьох своїх колег, відчував загрози поширення тоталітарних ідеологій, зокрема, більшовизму. Ймовірно, допомогло у цьому спілкування з молодими російськими політемігрантами та читання Достоєвського.

   Неочікуваним шоком для кола віденських ідеалістів, вихованих на світовій класичній літературі та філософії, стали жахи Першої світової. Війну, такою як вона є, на власні очі побачили Вінценз і Гожица, який вже у 1914 році вступив до Польських легіонів у складі армії Австро-Угорщини. У цих своїх спогадах Вінценз говорить про справжню “трагедію європейського молодого покоління, зі спалахом Першої війни зненацька захопленого варварством, як і Гамлет, коли той виявив що “щось зіпсувалося у Данськім королівстві”.

   Вінценз і Гожица були переконані у тому, що література та мистецтво спроможні залікувати рани війни, наново зшити загальноєвропейський культурний простір, відновити атмосферу діалогу та довіри між людьми та народами. Моментом спільної сподвижницької праці для них стало редагування варшавського літературно-публіцистичного часопису “Шлях” (“Droga”) у 1927 – 28 роках. Їхня “Droga” виявилася культурологічним феноменом європейського рівня. На її сторінках друкувалися видатні літератори та гуманітарії того часу, коло яких далеко не обмежувалося Польщею: Бертран Рассел, Томас Манн, Ромен Роллан, Ганс Цбінден, Рудольф Гольцапфель, Пьотр Дунін-Борковський, Юзеф Чехович, Константи Гальчинський, Єжи Ліберт й інші. Власні публіцистичні, філософські та літературознавчі тексти розміщали на шпальтах тижневика і його редактори, Вінценз та Гожица, а також Адам Скварчинський. Не зайвим буде нагадати, що “Droga” видавалася значною мірою завдяки фінансовій підтримці Вінценза.

   Але головною справою життя Гожиці, в якій найбільш повно розкрився його талант, Вінценз вважав його місію організатора театрального життя у міжвоєнному Львові. Підтвердження цим високим оцінкам Вінценза знаходимо у відгуках багатьох професійних театральних критиків. Так Малгожата Лісовська писала, що саме завдяки великій відданості та таланту Гожиці, вже після першого сезону було заявлено, що можна говорити про особливий львівський стиль формування театральної реальності. Саме Гожица вплинув на кристалізацію цього стилю, як натхненник, перекладач текстів, продюсер, режисер. Важливо, що театр Гожиці зібрав під своїм дахом найталановитіших режисерів, акторів, композиторів та художників-постановників у країні, що стало його головною перевагою. Я. Клейнер висловлював думку, що львівська сцена, завдяки Гожиці, опинилася в ряду перших європейських театрів. На жаль, коли в 1937 році Гожица переїхав до Варшави, ситуація тут почала погіршуватися.

   Текст “Navigare necesse est” рясніє багатьма згадками або ж натяками на події, які свідчать про глибину дружніх стосунків, які поєднували Гожицю з Вінцензом.

   На жаль, ім’я Віляма Гожиці в Україні є цілковито забутим. Звісно, ви не знайдете меморіальної таблиці, яка нагадувала б про його навчання – на стіні колишньої стрийської гімназії. Або про його успіх, як організатора театру – у львівській Опері. Можливо, спогади Вінценза збудять колись зацікавлення внеском цієї людини у культурне життя краю?

   Вінценз переконує нас у тому, що “ЦЕЙ ТЕАТР і ТАКИЙ ТЕАТР має не лише польське значення, але й європейське, і без жодних перебільшень світове. І поки театр загалом існував, він свідчив про те, яким був Львів. І його артисти, і глядачі.

   Переклад есе “Navigare necesse est” виконано з люб’язної згоди Йоанни де Вінценз – Joanna de Vincenz.

 

 

NAVIGARE NECESSE EST[1]

 

 (Людина і театр)

«Хотіла б я знати, де продають молодість» – жартує перед смертю старенька Анна, колись відома віденська актриса, подруга Моцарта в юності. Цитату взято з твору Вільяма Гожиці «Прощання», виданого після його смерті. Зауважую, як й інші його друзі, що спогади про нашу шкільні та університетські роки обертаються навколо того «Прощання». Та для нас обох, як і для багатьох наших ровесників, ще більш своєчасним , адже мотивованим діяльністю та підкріпленим тими спогадами, є питання: “Хотів би я знати, де купити молодість”. Відповідь на нього завжди однакова: “Де платять пристрастю, самовіддачею, де життя залишається щедрим до кінця”.

Як втілення молодості, організатор і продюсер театру Вілек Гожица завжди використовував цей омолоджуючий засіб. Він не наслідував метод Воронова, не пересаджував мавп’ячі статеві залози, аби отримати природність у штучний спосіб і динамізм на кшталт сучасної «Джовінецци»[2], проте й не відмовився від іманентного ідеалу омолодження – Гожица не шкодував свого здоров’я, не шкодував свого життя.

Я зустрівся з Вільком Гожицею у 1904 році, ще навчаючись у гімназії в Стрию. Спробую зрозуміти, що сталося між 1904-м роком і нинішнім моментом, тобто роком 1959-м.

Я прибув до Стрия як учень сьомого класу, так би мовити на гастролі, бо не міг довго витримувати в жодній школі. Чесно кажучи, не витримували довго моєї присутності викладачі та дирекція. Тож я провів у Стрию лише рік. Вілек Гожица був молодшим від мене і навчався у п’ятому класі. І все ж за цей короткий час, наповнений значною мірою шкільними пригодами та моєю партизанкою у професорському середовищі, ми разом захопилися філософією та літературою, ніби вони були сяючими та голосистими проблисками майбутнього.

Ми стали друзями до кінця своїх днів. Щоденне життя мало тоді інше значення, аніж зараз, і може, навіть інше, аніж можна зараз собі уявити. Перш за все, тло, на якому воно відбувалося: нічим не захмарений глибокий європейський спокій, стабілізація австрійської монархії зі специфічним відчуттям безпеки, яке панувало в тогочасній імперській провінції під назвою Галіція. Паралельно з безпекою панувала регулярність, в рамках якої не важко було передбачити розвиток майбутньої кар’єри людини вже у дитинстві. Небезпідставно жартували, що коли хтось в Галіції лише народився, cуму його життєвого депозиту можна визначити заздалегідь.

Як несподіваний протест проти цього з’явилася «Молода Польща» з такими інтелектуальними таранами, як Пшибишевський[3], Виспяньський[4], як Міріам Пшесмицький[5] з його  приголомшуючою газетою «Химера» і відкриттями Норвіда. Виокремлюю «Молоду Польщу», бо про політичні рухи ще не можна було нічого сказати. Ми всі, учні, які довірилися літературі, повторювали зверхню репліку Нойверта Новачинського так, ніби саме майбутнє нас до того закликало і давало нам право[6]: «Cave canem,[7] остерігайся статей, дисертацій та товстих томів, підписаних: Hr, Dr, Pr (граф, доктор, професор)».  Без жодних гальм ми називали їх усіх мильницями, або ж, повторюючи жарт Новачинського, чи обігруючи Ніцшеанське viel zu viel – «фільцуфілами». У такому стані безтурботності та самовпевненості, відразу по прибутті до Стрия, я виконав домашню вправу під назвою «Звіт про твір, прочитаний у часі канікул».

Списав товстого зошита, попросту цілий том роздумами про повість «Тлін» Берента[8]. Це був добрий вибір, оскільки «Тлін» став літературним явищем «Молодої Польщі», новим віянням. Професор Вальчак, який ще деякий час мене толерував, висловив захоплення, адже серед літературно обдарованих учнів той мій «твір» був подією, майже бомбою. Донині доходять до мене відгуки від тих, хто дожив. Настільки тривала прихильність демонструє силу тогочасного враження, адже та провінційна бомба згуртувала нас одразу і назавжди. Тож тоді ми створили під керівництвом старшого колеги (нині професора Вртель-Верчинського) таємний незалежний літературно-патріотичний гурток, метою якого була самоосвіта. І тоді ж, не пам’ятаю вже як саме, з’явився Вілек Гожица з двома товаришами, хоробрими інтелектуалами з п’ятого класу: Мілєм Меєльсом – майбутнім рентгенологом,  та Я. Яцкевичем – майбутнім професором, з яким до великої моєї радості ми знову встановили контакт після перерви у п’ятдесят шість років.

Зараз мені здається, що я був знайомий і товаришував з ними від першої миті по приїзді до Стрия. Принаймні вони з часом стали найближчим для мене у Стрию інтелектуальним «штабом», не лише під час гурткових зустрічей і зборів, але й на щодень. Через постійний діалог, постійне інформування та порозуміння вони дарували мені атмосферу і врятували від провінційних хлопчачих забав.

Мушу визнати, що через свій вроджений потяг до розваг я присвятив не одну вільну годину, а правду кажучи, навіть цілі ночі танцям, проводжанням панянок додому, серенадам під їхніми балконами та стрічанню їх.  І завдяки своїй майже вродженій схильності до провокацій та набутій іронії я ще й урізноманітнював своє шкільне життя суперечками з професорами і навіть із самим паном директором. Ці останні заняття мене дуже розважали, але саме через них я не зміг залишитися у Стрийській гімназії довше, ніж на один рік. Я не знаю, чи вважали Вілька Гожицу добрим учнем, адже, незважаючи на пізнішу свою любов до театру, він не мав акторських здібностей, принаймні завжди був серйозним, справляв враження поважної особи і не був схильним до розваг, хоча йому й не бракувало почуття гумору, коли ішлося про літературу. Пам’ятаю, як він реагував на чудову комедію забутого нині німецького автора Крістіана Граббе «Жарт, сатира, іронія та дещо глибше», перекладену в «Химері». Власне важко було уявити більшу різницю у темпераменті, ніж між мною та Вільком. Зі слів моїх професорів згадаю принаймні оце: “Стасю, ти – чисто оперетковий учень”. Або нарікання священика-катехита, адресовані мені через мої логічні міркування стосовно онтологічного доказу: “Вінцензе, тут не салон, не водевіль, це догматика!” і т. ін.

А найвищим визнанням, якого я дочекався від професора греки Захарії Дембіцера (в Коломиї) за те, що продекламував за раз декілька діалогів Платона, заданих нам для “приватного читання” було: “Ти не такий дурень, як виглядаєш!” Але врешті-решт професори були терплячими та навіть делікатними. Директор Долинський, дипломатично мотивуючи в листі до мого дідуся необхідність забрати мене зі Стрийської гімназії, навіть вжив такого улесливого аргументу, що буцімто Стрий є для мене “занадто маленьким” містом. Так власне вважав я сам, можливо, так само вважав Вілек Гожица та інші мої приятелі-інтелектуали, котрі, незважаючи на мої різні потішні подвиги, сприймали мене всерйоз.

Важливо, що серед багатьох стрийських знайомств лише один Вілек Гожица продовжував зі мною товаришувати. Закінчивши гімназію два роки після від мене, Вілек поїхав до Віденського університету на студії з германістики, щоб послухати відомого професора Мінора і там, з перервами на канікулярні поїздки, ми приятелювали аж до 1914 року. Ми мешкали разом у пансіонаті незабутньої фрау Даблі на Borschkegasse, яка була богемнішою за нас усіх разом взятих. Вона попросту добре нас годувала і навіть пишалася тим, і їй ніколи не вистачало грошей до кінця місяця. Через це численні речі, які були власністю мешканців, йшли до ломбарду лише заради того, щоб рівень кулінарії ніколи не знижувався. Слід згадати ще ту невелику дрібничку, що пані Даблі, якій на той час було більше сімдесяти років, здавалася дуже добродушною та веселою віденкою, а отже, була по-віденському легковажною: закладала наші, як їй здавалося, непотрібні речі, не питаючи в нас дозволу. Іноді вона викуповувала їх, клала на місце, часом афера розкривалася, і ті, хто знали про хитро задумані практики пані Даблі, повинні були заспокоювати тих, хто ще не був у це втаємничений. Присвячуючи себе майже цілковито своїм квартирантам, пані Даблі дотримувалася спартанського способу життя: спала на твердому тапчані, але при тому мала борги в усіх сусідніх магазинчиках. Часом той, чи інший мешканець пансіонату без її відома покривав такий борг, хоча це її сердило, бо вважала це втручанням в свої справи. Насправді ми жили з нею дружно, і її єдиною винагородою було те, що вона пліткувала про всіх з усіма, що її мовою називалося das Herz auss chiitten[9]. Раз на рік, виконуючи вимоги кредиторів, судові пристави викидали квартирантів з їхніх ліжок, але після канікул пансіонат воскресав з мертвих, а пані Даблі знову розпочинала свою легковажну та виснажливу роботу. Якби хтось зміг би згадати та описати всі ті сварки і примирення, сутички та діалоги, а також спільні студії мешканців пансіонату на Borschkegasse, то дав би цінний матеріал для уявлення про передвоєнну студентську молодь, і не лише про поляків, польських та українських євреїв, але й росіян, хорватів , чехів, італійців, а також віденців, одним словом, усі, кого вабила атмосфера Borschkegasse. А там були й люди похилого віку, друзі молоді, такі як барон Короштур де Грубісіч, австрійський консул у Токіо (той самий, який подарував свою карфагенську колекцію разом з унікальним саркофагом Національному музею на Вавелі), і якого ми між собою прозвали Вуйко Тосіо. Його поєднували з молоддю захоплення молодими пані та нарікання на австрійські міністерства.

Молодь дискутувала на різні теми. Пам’ятною була дискусія Вілек contra Валек, як приклад суперечок між гуманістичним та природничим світоглядом. Перший представляв Вілек  Гожица, а другий – майбутній професор геології Валек Гьотель. Обидва сперечалися з видатним художником Генріком Готлібом, який представляв психоаналіз у тогочасному, треба визнати, доволі кумедному форматі. Врешті-решт усі вони були революціонерами. Валек говорив про підземний рух Земної кори, Генрік – про психологічні комплекси. Вілек був передовим дослідником творчості Гайнріха фон Кляйста[10], не кажучи вже про найсучаснішу німецьку поезію, Момберта[11], Макса Даутендея[12] або Ріхарда Демеля[13].

Підпільне відлуння майбутнього, яке незабаром повинно було з’явитися, з великими розбіжностями і безупинними нічними суперечками вносили колеги-росіяни. Не бракувало поміж них також ленінців і навіть троцькістів. Нас, інших, це переважно розважало. І, можливо, я був єдиним, хто цікавився російськими справами, бо серед моїх інтересів були Достоєвський, Шестов[14], і загалом російська література.

Якщо у чомусь Вілек і Валек погоджувалися, то в баченні Варшави як майбутньої столиці та одним із культурних та інтелектуальних центрів Європи. Як це мало статися – не переймався ніхто. Пам’ятаю однак, що Вілек вже тоді думав про театр. Сидячи поруч зі мною, коли я читав Гегеля, і відриваючись від читання Кляйста, він виголошував, а точніше вигукував різні репліки, слова захоплення та ідеї, як це можна було би поставити в театрі. Безперечно, Кляйст був у нього на думці ще зі студентських часів. Тоді мені здавалося, що в певній детермінації, небезпечній для молодого віку, Вілек був сам подібний на Кляйста, і правду кажучи, іноді я навіть непокоївся через це [15]. Але з іншого боку, його інтелектуальні захоплення додавали йому оптимізму, відволікаючи від розпачливих думок. “Це цікаво, це феноменально, це глибоко!”, – то був його найчастіший на той час вигук. Його зіниці розширювалися від захоплення, коли він розповідав про молодого Гьоте. І душа теж. Завдячуючи Вілекові, я не був ізольований від останніх літературних новинок, які він полюбляв поширювати.  Не бракувало однак з цього приводу й іронічних реакцій, на які Вілек пирскав зі щирим обуренням. Один з російських приятелів, колишній ленінець, повторював, що для Гожиці пупом землі є сонет. Неважко зрозуміти різницю між цими двома молодими людьми, один з яких, ув’язнений у Росії та засуджений як редактор революційної газети для армії “Солдатський Листок”, врешті-решт втік із Цитаделі, а інший на тлі стабілізації та ідеалізації охоче вірив в силу духу, в його автономію та майбутнє, а також у важливість та довговічність літературних та театральних жанрів, принаймні в їхньому постійному самовідтворенні.

Розмірковуючи про Вілька, я все більше усвідомлюю, що торкаюся нашого спільного минулого. Насправді мені не хочеться в нього занурюватися, тому що я не довіряю мемуарам, бо думаю, що вони затісні, чи то через близькість безпосередніх скорих записів, чи через занадто вільну перспективу, коли пишеться через роки. Крім того, моя віра в майбутнє була для мене настільки сильною, що я пережив його наперед, випереджаючи мимоволі те, що сталося пізніше. Щодо Вілька, то багато що нас поєднувало, але також багато що розділяло. Ми читали польською, німецькою та англійською, але Вілек ніколи не читав російською, а власне оте читання, чи то літературне, чи політичне, мене дуже надихало. Певною мірою Вілек не любив російської літератури, особливо Достоєвського. Натомість він підносив Конрада, що я, чесно кажучи, не оцінив. Антипатія Вілька і Валька до Росії викликала у мене спротив і навіть дратувала, через що я приписував їм “Сенкевичіаду”[16]. Я, мабуть, не оцінив момент самооборони, але ми, «галілеї» , ще стільки разів «прозрівали» стосовно Росії, як і пізніше Пьотр Борковський, автор чудового твору про Достоєвського, що у нас не було прямих причин остерігатися її, навпаки – ми вбачали в усіх тих російських водовертях цінний фермент проти австрійського та галіційського дрібного міщанства.

Впродовж багатьох років ми читали та спільно обговорювали різні книжки з різних літератур, радіючи відкриттям, перекладам та відчуттю причетності. Наскільки ж широким був наш простір, багатою спадщина, що ми ніби продовжували місію “Химери”. Могли швидко порозумітися, але іноді сварилися, сперечалися про ідеї, образи, твори та літературні стилі майже настільки ж гаряче, як наші колеги росіяни дискутували просто там за стіною у тому ж пансіонаті – про більшовиків, меншовиків, правих та лівих есерів.

Одначе мені здається, що ми були поблажливішими за них, і передусім більш інтелектуальними, тобто готовими знову братися за спірні питання і справді з доброї волі. Це правда, що кожен з нас мав свої недоліки або навіть занадто різкі риси характеру, які ускладнювали порозуміння. Мені здається, що Вілек був занадто патетичним, а я – надмірно іронічним. Тим власне ми якось стимулювали  одне одного, хоча загалом також і доповнювали.

Варто було б написати не один том про ті дискусії для характеристики епохи як увічнення оцінок, суджень та поглядів, які ніде не залишилися зафіксованими, чи то через втрати людей на війні, чи через потужні хвилі майбутніх подій і змін. Нові справи, нові завдання, нові державні та культурні центри не раз захоплювали і порушували безперервність не одного починання, до того ж зі значними втратами.

Такі спогади також можуть слугувати історичним джерелом для тих праць і творів, які хоч і були розроблені з великими зусиллями, проте ніколи не з’являлися у друку. На жаль, чим серйознішими та масштабнішими були такі твори, тим важче було їх реконструювати, чи хоча б резюмувати. До них належить докторська дисертація Гожиці “Кляйст та Шекспір”, представлена перед самою війною 1914 року у  Віденському університеті. Нарешті, і то лишень як спогад, моє «творіння» «Гегель у Росії та Польщі», задумане надміру широко і старанно опрацьоване. Воно надто довго чекало у стосах, а точніше в упорядкованих томах записок, щоб зникнути в часи війни разом з нашими будинками.

Відчуваючи, що настав час зустрітися, і маючи намір зробити доступними для вистав на Заході такі театральні досягнення Вілька, як «Принц фон Гомбург» Кляйста або «Визволення», два роки тому я запросив його приїхати з дружиною до Гренобля. А також, щоб нарешті порозумітися і зблизитися. Ще зараз рояться у мені теми, у яких ми не дійшли згоди, але такі багатообіцяючі: Гегель, Платон, Достоєвський, Бернанос і т. д. Тим більше, що після його сміливої вистави “Визволення” я сповнився надії на здійснення давніх мрій про те, що якщо і є хтось, хто спроможний ставити на сцені інтелектуальні драми, то це – Вілям Гожица. Наприклад, діалог Платона “Горгій” (вперта боротьба за справжню мужність), діалог “Симпозій”, де кожен із ораторів говорить у своєму стилі, своєї мовою. Нарешті, поява на сцені Гамлета як читача Монтеня та учня Вітемберга, про що віщував сам Шекспір. Вочевидь це було відображенням трагедії європейського молодого покоління, зненацька захопленого варварством зі спалахом Першої війни, як і Гамлета, коли той виявив що “щось зіпсувалося у Данськім королівстві”.

Є ще чимало з тієї ж сфери “інтелектуальної драматургії”, про що вже нема місця, аби тут згадувати. Але я пишу про це заради пам’яті про Вілька, тому що впевнений, він ще міг відтворити у досконалій формі багато своїх молодих роздумів і поривів. Тож нічого дивного, що хоч я справді відвик за роки від безпосереднього, а тим більше від частого контакту з Гожицею, проте не можу позбутися відчуття, що його смерть випадкова. Тому мені здається, ми довго ще могли би разом відкривати, де і як купується молодість.

Не слід забувати, хоча це вже давня історія, що як близькі друзі, які знали про особисті переживання один одного, ми втручалися у приватне життя одне одного – такою була участь у викраденні його майбутньої дружини проти волі її родини. Я також пам’ятаю один з нападів розгніваного на мене Вілька з оказії моїх майнових негараздів: «Стаху, ти – легковажний, ти – марнотрат до мозку кісток! Банкрутства тобі мало! Шию колись собі скрутиш зі своєю божевільною натурою!», – далі йшла лайка. Але дехто розкидався самим собою, дехто навіть бився на дуелі замість свого друга, бо той затявся, що скине нелояльного супротивника зі сходів, а це було би вже надто великим скандалом. Герберт Веллс розповідав мені, як більш-менш у той самий час Джозеф Конрад викликав його на поєдинок. Щоб він зрозумів Конрада, я виклав йому історію поєдинку Вілька.

Хто ж зрештою розкидав і розсіював себе до кінця життя? У цьому марнотратстві була неймовірна життєдайність. Коли як критик, він із захопленням написав, що один з наших молодих поетів перевершує Волта Вітмена, то він сам у це вірив. А от той поет ображався на Вілька, що він належним чином не довів свою віру. І де б не мешкав Вілек, кожен з його приятелів вважав себе вправі прийти в будь-який час, вночі або під ранок, постукати і збудити його: “Вільку, посунься, я не маю де спати”. Так ніби лише у нього було ліжко! Вілек нічого на себе не натягав, жодних масок, ані уніформ, жодного лаку, пози, ані манери. Він не захищав і не прикривав себе модними жестами чи кліше, але тим більше йому вдавалося зламати снобізм і позування. Знаю випадок, коли він обурився щиро, але надмірно, захищаючи (таки слушно)свого товариша. Співрозмовник, від якого залежало виправлення зла, дещо зверхньо поставився до чуйного ставлення Гожиці. Тоді, замість того, щоб охолонути, Вілек затупотів ногами і закричав: “Це – бандитизм, бандитизм!” І в того, хоч він був персоною міністерською та впливовою, поза і зверхність кудись поділися. Також під час війни, як мені про це повідомляли докладно, він рятував життя друзів у небезпечних і найтяжчих ситуаціях. Але про це мусять краще знати на вдома, ніж за кордоном.

Не є новим те, що львівський театр під керівництвом Гожиці з 1931-го по 1937-й  роки був явищем великої ваги, тим більше, що художній рівень, новаторство, вибір та багатогранність, а також ретельне опрацювання виставлених творів ані на мить не знижувалися. Театральний критик краківського “Часу” писав тоді, що колектив Гожиці відкрив вікно в Європу. Цікаво замислитися над тим, чому Гожиці вдалося це саме у Львові. Можна сказати, що львівський театр в його особі отримав режисера, який пробудив одночасно як у місті, так і в самому театрі, не перебільшуючи, близькому до афінських зразків, життя. Його пробудив Гожица, який начебто повернувся до свого середовища, бо ж Стрий знаходиться поруч зі Львовом. І ще важливіше, що, створюючи програми високого рівня, він робив це кресалом, яке отримав давним-давно від “Химери”, Пшесмицького, відкривши для себе Норвіда.

Посада режисера театру дала йому можливість воскресити і втілити багато ще юнацьких мрій та ідей. Він був по-львівському доброзичливим, цікавим та гостинним одночасно до румунських, італійських чи російських авторів, яких ніхто ніколи не бачив на сцені у Львові, а може, й мало хто знав. Кожного з них гарно зустріли, по можливості, запросили особисто, адже це Львів! Але важче було б сказати, що саме хотів реалізувати Гожица. Мабуть, його кінцевою метою було знайти великі твори, щоб відкрити їх заново. Наче культові постаті з різних століть і навіть тисячоліть, починаючи з Трої, призначили собі місце зустрічі у Львові! І ще він прагнув становлення монументального польського театру. Робив усе, щоб його театр не став сектантською келією, щоб ідеал театру не залишався однобічним та кволим. Він хотів урізноманітнити свій театр, провітрити його, надати йому повноти як дзеркалу самого життя. З іншого боку, Гожица точно знав, що тримаючи надто багато сорок за хвіст, можна втратити рівновагу і отримати лише мішанину стилів, щось таке, як бігос. Прагнув до чогось протилежного, до гострої виразності стилів, тим більше, що релятивістський, чи виключно експериментальний театр був йому абсолютно чужим, він того уникав.

Щоб проілюструвати свої думки, я наведу цитату з відомої книги Ортеги-і-Гассета «Роздуми про Дон-Кіхота» (п’яте видання 1958 р.), в якій проникливий і чуйний автор, підкреслюючи, між іншим, відмінності в структурі між французьким та іспанським театром, протиставляє їх як вираження доль двох народів, французького та іспанського. «У Франції», – каже Ортега-і-Гассет, «великий театр був виразно аристократичним, а в Іспанії наближався до народного. Кожен звертався до іншого роду публічності, для якої його було створено. У французькій трагедії є мінімум дії з відомими “трьома єдностями”, в іспанському театрі – якомога більше пригод, перипетій і авантюр. У Франції – аналіз пристрасті та інтелектуальна анатомія персонажів, тоді як в Іспанії на сцені – надмірна пристрасність. Звідси у театрі Расіна крута і рівномірна різьба, а в Лопе де Веги – живопис, повний світла, схожий на картини Веласкеса».

Гожица знав краще аніж будь-хто інший про ці та інші органічні відмінності в театральних стилях, бо мав своєрідний орган чуття. А відтак нагромадив стільки різновидів, особливостей та відмінностей стилів в одному львівському театрі. Він ясно усвідомлював, що це його початковий етап. Він був піонером та аніматором, хотів дати молодій аудиторії можливість вибору та насолоду відкриття, яке він сам колись переживав. Шукав також молодих співробітників, акторів, режисерів, театроманів. І хоча мав власний сформований ідеал, знав, що втілення його повинно йти широкою хвилею. Тож він діяв, як професор, який втаємничує у стилі, але не дозволяє їх змішувати. Вже було сказано, що незважаючи на все це багатство, Гожица мав упередження до театрального експериментування. Але це, мабуть, було логічним, тому що введення та втаємничення у сформовані стилі не означає  лише експериментувати, особливо в країні, яка могла б мати свій характерний театр, але яка була ще надто молодою, нестабілізованою для того, щоб поспіхом стати жертвою експерименту. Як і школа, яка повинна дати певний рівень освіти та виховання, а не починати з невиправданих експериментів.

Історичні поразки і поразку справи Гожиці не можна пов’язувати. Вже через два роки після того, як Гожица покинув Львів (у 1937-му), перестав існувати львівський театр. Тож тут не повинно бути сумнівів у тому, чи вдалося Гожиці зробити доступним для постійно зростаючої театральної аудиторії великий репертуар, а з ним разом загальнолюдську культуру.

Вдалося, але не вистачало місця і часу. Не доводиться однак сумніватися, що ота ретельність, завзята та наполеглива, на яку був здатний Гожица, залишилася б марною. Зрозуміло, що війна прорідила когорти його товаришів та соратників, або принаймні скувала багатьох з них  на деякий час. Потрясіння та нововведення не сприяли втіленню його задумів. Розповідали, що сам Гожиця навіть не мав постійного помешкання, принаймні деякий час, і що це врешті-решт підірвало його здоров’я. Та я не сумніваюся, що пам’ять про львівський театр і про те, як він гостинно та із зацікавленням відкрився світові, принесе свої плоди.

З перспективи двадцяти років, видається, що театр у Львові був ще одним епізодом у культурній історії мандрівної, майже кочової Польщі, яка, може, починається XVII століттям саме поділами країни: Смоленськ, Київ, Вільно, Мінськ, Кременець, Львів. Багато з того зникло без вороття.

Та всім цим починанням від певного моменту бракувало міцної основи та безпеки. Вони виникали в постійній імпровізації та якомусь імпресіонізмі. Коли зараз з’являється можливість для роботи на Заході, нам не допоможуть жодне протверезіння чи зречення  на кшталт “Досить цього! Досить цієї “nation on wheels” – “народу на колесах”! – як висловився про нас один англієць після закінчення останньої війни. Якщо щось допоможе – то ризик, вперте дотримання гасла Вілька Гожиці: “Navigare necesse est“.

Мимоволі хотілося б вкласти йому у вуста як останні слова давню  молитву з Рігведи: “Господи! Збуди нас радістю і даруй нам свідомість!» Тому що він сам йшов тим шляхом, омолоджуючись, радісно пробуджуючись і даруючи життю сяйво усвідомлення.

 

Післямова.

12 серпня 1961 року. Два роки тому Кароль Курилюк, якого я знаю ще до війни як редактора доброзичливого, безстороннього та неординарної відваги, мав намір скласти зі статей багатьох авторів всебічний колективний спогад про Львів. Він також звернувся до мене. В результаті я надав йому сотню сторінок для його збірки. Мої спогади про Вілька Гожицу через те, що були написані під свіжим враженням від його смерті, на жаль, не є повними чи вичерпними. І мали вони намір  більшою мірою, ніж мій цілий нарис про Львів, показати не лише цінні твори та добрі починання Львова, а передусім його, Гожиці, досягнення.

Цей театр і такий театр мають не лише польське значення, але й європейське, і без жодних перебільшень світове. І поки театр загалом існував, він свідчив про те, яким був Львів. І його артисти, і глядачі. Творіння, відроджені наново, оскільки поставлені на сцені у Львові, свідчили не лише про минуле Львова, але й про майбутнє, так ніби величезна маска Діоніса оживала над Львовом.

Так ніби з несходимого простору, з-під неозорого неба вихоплювалися у майбутнє діонісійські джерела: “Це цікаво, це феноменально, це глибоко!” – як вигукував юний Вілек у пансіонаті на Borschkegasse.

І сьогодні ми можемо додати: “Те, що ти звершив, дорогий наш Вілю, цікаве, феноменальне, глибоке “

Перш ніж редактору Курилюку вдасться опублікувати «Спогади про Львів», а я не сумніваюся, що він зробить для того все можливе, я хотів би звернутися до земляків доброї волі, особливо тих, хто мав і має розуміння діяльності Гожиці. Перш за все, регулярно оголошувати дати театральних прем’єр, реалізованих Гожицею, у періодичних виданнях чи культурних календарях. Так дістаються із забуття дати національної слави. По-друге, нехай читачі час від часу своїм голосуванням ставлять завдання театралам, акторам та театроманам, які з вистав Гожиці варто відновити, а які його не реалізовані задуми виконати, де лиш є польська сцена.

Без жалю та без нарікань, без лайливих ремствувань на долю.

У такий спосіб Львів був вірним і буде вірним молодості духу.

 

 

[1] Плисти необхідно, мореплавання необхідне (лат.)

[2] “Молодість” (“Giovinezza”) – студентська пісня початку ХХ ст., сповнена ностальгії за безтурботним молодими роками

[3] Станіслав Фелікс Пшибишевський (1868 – 1927) – польський письменник

[4] Станіслав Виспяньський (1869 – 1907) – польський поет, драматург, художник, дизайнер

[5] Зенон Пшесмицький (1861 – 1944), “Міріам” – польський поет, перекладач, літературний критик, редактор газети “Химера”, відкривач і видавець поезії Ципріана Норвіда

[6] Адольф Новачинський, Нойверт (1876 – 1944) – польський письменник, поет, есеїст, сатирик, літературний критик, дряматург, політичний та громадський діяч

[7] Обережно, злий собака  (лат.)

[8] Вацлав Берент (1878 – 1940) – польський письменник, новеліст, перекладач.

[9] Виливати серце, виливати душу (ред.)

[10] Гайнріх фон Кляйст (1777 – 1811) – німецький драматург, поет, прозаїк

[11] Альфред Момберт (1872 – 1922) – німецький поет

[12] Макс Даутендей (1867 – 1918) – німецький поет, художник

[13] Ріхард Демель (1863 – 1920) – німецький поет, прозаїк

[14] Лев Шестов, справжнє ім’я – Ієгуда Лейб Шварцман (1866 – 1938) – філософ-екзистенціаліст, есеїст

[15] Гайнріх фон Кляйст вчинив самогубство (ред.)

[16] Тут у значенні романтичної ідеалізації історії та культури Речі Посполитої

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!