“Українська літературна газета”, ч. 12 (368), грудень 2024
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/oleksandr-skrypnyk-viktor-petrov-liudyna-iaka-povernulasia-v-kholod/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«ЗНАЙТИ І ПОНОВИТИ ЗВ’ЯЗОК»
Після завершення Другої світової війни справу на «Іванова» передали в 1 управління мдб урср, яке займалося зовнішньою розвідкою, і дали завдання знайти агента за кордоном та поновити з ним зв’язок. Невдовзі вивчення української еміграційної преси принесло бажані результати. В журналі «Наше життя» № 27–28 від 12 грудня 1945 року знайшли статтю про те, що професор В. Петров 19 жовтня 1945 року прочитав у таборі для переміщених осіб в Аугсбурзі доповідь на тему «Українська нація в її історичних коренях».
Крім цього, резидент мдб срср у Нюрнберзі повідомив, що в березні 1946 року В. Петрова випадково зустрів у місті Фюрт український письменник Юрій Яновський, який брав участь у висвітленні Нюрнберзького процесу. Про це Ю. Яновський розповів своєму знайомому, а той виявився агентом мдб і про все доповів куратору.
Нарешті, 20 вересня 1946 року в українському тижневику «Час», який виходив друком у місті Фюрт, знайшли статтю, підписану як Віктор Бер. У довідці мдб з цього приводу зазначили, що «Іванов» не випадково підписався таким псевдонімом. Відтак зробили висновок, що він має бажання зустрітися. Для поновлення зв’язку кілька разів посилали агентів. Але ні в інституті, де В. Петров читав лекції, ні на його квартирі його не застали. У жовтні 1946 року від господарки квартири дізналися, що він виїхав з помешкання у невідомому напрямку.
У липні 1947 року в мдб через публікації в пресі дізналися, що професора Віктора Петрова призначено заступником декана філософського факультету в Українському вільному університеті в Мюнхені. Одразу ж на адресу університету на його ім’я надіслали листа, в текст якого вставили окремі фрази з пароля. У листопаді того самого року отримали відповідь. В. Петров повідомляв, що він все зрозумів, просив прислати зв’язкового і повідомив свою домашню адресу.
Через низку причин, як свідчать архівні документи, ця зустріч переносилася і відбулася лише 14 вересня 1948 року. Агент «Шаляпін», який прибув для відновлення зв’язку, так виклав у доповіді свої перші враження від В. Петрова: «… дуже схожий на своє давнє фото, нижче середнього зросту, жвавий, наша людина, не зрадив, не змінився, переживає важкі часи (обідає через кожні два дні на третій), багато працює, сумує за Батьківщиною і нормальною науковою роботою. Але він готовий і надалі бути на чужині, якщо це необхідно для справи… Своє становище, стільки років без жодних інструкцій, він тяжко переживав. Зв’язкового він чекав «як манну небесну»… Він наш і для нас надалі працюватиме де завгодно і як завгодно. Потрібно лише дати йому певне конкретне завдання…».
Водночас це були лише суб’єктивні враження агента «Шаляпіна» від першої зустрічі з В. Петровим. Насправді невідомо, чи щиро той демонстрував зв’язковому свої емоції, чи знову грав у свою гру. Під час наступних зустрічей намагалися дізнатися, кого з діячів української еміграції він знає. При цьому неабияк зацікавилися його знайомством з Андрієм Мельником, Миколою Капустянським, Дмитром Андрієвським, Володимиром Кубійовичем, Іваном Багряним, Олександром Скорописом-Йолтуховським, Олександром Оглобліним, Юрієм Шевельовим та багатьма іншими, які становили неабиякий інтерес для органів мдб.
Намагалися з’ясувати, що йому відомо про місце перебування Степана Бандери, Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Павла Шандрука, Тараса Бульби-Боровця та інших. Запитували, в яке політичне середовище він міг би легше проникнути для з’ясування необхідних відомостей.
В. Петров, заскочений зненацька великою кількістю запитань і завдань, які перед ним попередньо намагалися поставити, повідомляв лише інформацію загального характеру. Зазначав, що він не дуже хоче занурюватися в політику і проявляти надміру симпатій до якоїсь партії, бо це може зіпсувати його стосунки з іншими. І загалом, мовляв, він хотів би більше займатися науковою діяльністю. При цьому поскаржився, що для такої роботи відчуває брак необхідних книг та інших джерел, які є в достатній кількості в срср. Відтак був би не проти повернення на батьківщину. Але такі наміри жодним чином не вписувалися в плани мдб.
Керівництво мдб вимагало від підлеглих ще й ще раз зустрічатися з В. Петровим, роз’яснювати йому важливість саме тих завдань, які перед ним озвучили, займатися його виховання у потрібному дусі. Навіть запланували нелегальне виведення його на тиждень в радянську зону окупацію Берліна для додаткового навчання й інструктажу. Але на цій стадії трапилося непередбачуване. Запідозрили, що агент «Шаляпін» веде подвійну гру, зокрема працює на американські спецслужби. Його відвели від зустрічей з В. Петровим. Однак він всупереч цьому все ж прийшов на чергову зустріч, отримав письмову доповідь В. Петрова і зник.
Ввечері 16 квітня на квартиру до В. Петрова приїхав новий зв’язковий, попередив про можливу небезпеку і наказав терміново збиратися. На запитання господарки квартирант повідомив, що їде у відпустку до знайомих у місто Міттенвальде. Як свідчать документи, В. Петров вийшов з дому приблизно о 20.00. Зі зв’язковим зустрівся на вокзалі, і о 21.10 вони разом виїхали потягом з Мюнхена до Вюрцбурга. Потім кілька разів змінювали маршрут, плутаючи сліди. Зрештою о третій годині ночі 20 квітня перетнули демаркаційну лінію кордону і опинилися в радянській окупаційній зоні.
«ПЕТРОВ МАЄТЬСЯ ДОБРЕ?»
«Цілком таємно
Міністру держбезпеки союзу рср
генерал-полковнику тов. Абакумову В. С.
…У березні 1949 року нами були отримані відомості про те, що американці підозрюють «Іванова» у зв’язках з нами і хочуть його заарештувати. Тому в квітні ц. р. «Іванов» був нелегально виведений у радянський сектор Берліну і літаком доправлений у Москву.
У зв’язку з тим, що виведення «Іванова» із американської зони окупації Німеччини в Берлін здійснено нелегально і невідкладно, «Іванов» був змушений залишити на квартирі, де він мешкав, всі свої речі, а також наукові праці.
Нині «Іванов» мешкає в Москві на конспіративній квартирі, не має необхідного одягу та інших речей…
Одночасно прошу Вас дозволити видати «Іванову» кошти в розмірі 15 000 рублів на облаштування й екіпірування та дозволити придбати для нього путівку в санаторій»
Згідно з резолюцією на документі, В. Петрову виділили з фондів мдб срср зазначену суму грошей, надали путівку до санаторію і посприяли у влаштуванні на роботу. Для пояснення його тривалої відсутності видали довідку про те, що він працював у Міністерстві зовнішньої торгівлі срср на посаді наукового співробітника і з 4 лютого 1942 року до 30 травня 1949 року перебував у закордонному відрядженні. У секретній лабораторії мдб сфабрикували і відповідний запис з печаткою у трудовій книжці: прийнятий на роботу в міністерство 20.01.1942 року, звільнений 20.09.1949 року за власним бажанням.
Водночас у довідці мдб срср, датованій червнем 1950 року, зазначається таке: «У Москві «Іванову» нами був виданий паспорт з фіктивною пропискою, за адресою: 2-й Неополімовскій пров., буд. № 1/12, кв. 7, посвідчення від імені Українського штабу партизанського руху з підтвердженням, що «Іванов» з лютого 1942 року до травня 1945 року перебував у партизанському загоні ім. Л. Берія (ком. загону Карасьов) як боєць, з відповідним занесенням його до списків цього загону, фіктивна довідка, яка підтверджує перебування його в закордонному відрядженні по лінії Міністерства зовнішньої торгівлі з серпня 1945 р. до квітня 1950 р. і здійснені відповідні записи в трудовій книжці, що збереглася в «Іванова».
Ці «документальні підтвердження» про місцезнаходження В. Петрова з 1942 до 1950 року робилися для того, щоб сформувати «легенду» перед його оточенням і провести легалізацію. Одна довідка призначалася для прописки, інша – для влаштування на роботу. Водночас таке неспівпадіння в датах, допущене мдб срср, спричинило підозрілість і неоднозначне ставлення до вченого за новим місцем роботи. Він і сам цьому певною мірою сприяв, завуальовано й загадково розповідаючи про свою діяльність під час війни.
Але, як з’ясувалося, на цьому митарства вченого й письменника не закінчилися, а лише починалися. Працівники мдб змогли влаштувати його лише на посаду молодшого наукового співробітника Інституту матеріальної культури Академії наук срср. Це при тому, що ще за кордоном зазначали, що в разі повернення на батьківщину йому створять всі умови для того, щоб він зміг сповна реалізувати себе як вчений і досягнути певних висот та визнання. На делікатні докори В. Петрова, що цього не зробили, обіцяли все якнайшвидше залагодити.
У рапорті на ім’я міністра держбезпеки срср Семена Ігнатьєва куратори В. Петрова писали, що він має два докторських ступеня і висловлювали прохання посприяти через цк вкп(б) у влаштуванні його на посаду старшого наукового співробітника. Але з’ясувалося, що це не так просто зробити. Документів, які б підтверджували здобуття наукових ступенів, В. Петров не мав і переатестацію, як усі інші, не проходив. Тож йому порадили заново писати дисертації і захищати їх за встановленою процедурою.
Усе це негативно позначалося і на самопочутті вченого, і на моральному стані, і на його науковій діяльності. В одній із довідок, датованих вереснем 1952 року, зазначалося, що він почувається тягарем для органів мдб і побоюється, що йому перестануть допомагати, і тоді він змушений буде «затягнути тугіше пасок», винайняти квартиру під москвою і півтора–два роки очікувати, доки йому присвоять ступінь доктора наук за нові роботи.
У той період, як свідчать архівні документи, В. Петрова як агента вже не використовували. Керівництво 1-го (розвідувального) управління мдб срср вирішило, що він їм не потрібний. Тож попередньо домовилися про передачу його на зв’язок до 4-го (розшукового) управління, яке займалося розшуком агентури іноземних розвідок на території срср. Але після отримання й вивчення всіх документів керівництво цього управління зробило такий висновок: «Агента «Іванова» приймати на зв’язок не будемо. Ми не зможемо усунути всі його невирішені питання, пов’язані з його утриманням і поновленням наукових ступенів».
Відтак ще упродовж кількох років ним опікувалося 1 (розвідувальне) управління мдб срср. Але в жодних розвідувальних заходах його не використовували. Принаймні в архівних документах таких відомостей немає. Наприкінці 1954 року йому запропонували працювати в комітеті «За повернення на батьківщину», але він відмовився. Через два роки, у квітні 1956-го, винесли постанову, що «по лінії роботи він не може бути використаний». Тож справу здали до архіву.
У тому самому році В. Петров переїхав до Києва. Невдовзі одружився з Софією Зеровою, дружиною колишнього товариша Миколи Зерова, репресованого і розстріляного на Соловках, влаштувався старшим науковим співробітником Інституту археології Академії наук урср. У жовтні 1966 року захистив кандидатську і одночасно докторську дисертації. У наступному році вища атестаційна комісія нарешті затвердила набуття ним ступеня доктора філологічних наук.
Думка, яка побутувала в низці публікацій про те, що В. Петрова не пускали з москви до Києва, в документах не підтверджується. Ніхто йому не забороняв це робити. Він попередньо приїздив до Києва, бачився з Софією Зеровою, вів розмови про можливість працювати з наукових закладах Академії наук урср, але жодні варіанти його не влаштували.
Приблизно у той самий період «Українська літературна газета», що виходила у Мюнхені, протягом півроку друкувала працю В. Петрова «Українські культурні діячі – жертви большевицького терору», рукопис якої він залишив на робочому столі перед втечею. Про нього знову почали писати в газетах, згадувати про загадкове зникнення.
Інформацію про різноманітні версії того зникнення ретельно збирала резидентура мдб срср у Німеччині. У доповідях наводилися припущення діячів української еміграції, що В. Петрова викрали радянські спецслужби і жорстоко розправилися з ним за його антирадянську позицію. Ще одна поширена версія – нібито з ним поквиталися бандерівці, запідозривши його у співпраці з радянськими спецслужбами. Були й інші, але жодної про те, що він сам вирішив таємно повернутися до срср.
Лише через сім років у журналі «Археология в ссср» за 1955 рік, виданому в москві, західні вчені у переліку радянських археологів побачили прізвище В. Петрова. Відтак дійшли висновку, що він став радянським громадянином і запідозрили, що за кордоном діяв за завданням мдб срср. Дехто почав негативно відгукуватися про нього як шпигуна. Чутки докотилися й до Києва.
Зрештою в газеті «Українське слово» від 29 січня 1966 року з’явилася невелика замітка під назвою «В. П. Петров мається добре». У ній ішлося про те, що він спокійно мешкав у срср, був у розквіті творчих сил і працював за своїм науковим фахом. «Важко собі уявити, – зазначалося в публікації, – щоб В. Петрову були прощені гріхи, яких він «допустився», будучи на еміграції. Скорше треба припустити, що вже тікаючи з червоної армії він мав доручення вивчити наукові та літературні кола, що знаходилися поза засягом московських інквізиторів. Коли його завдання було виконане, його відкликано. Ця таємниця не буде розгадана перед розкриттям московських центральних архівів спеціялізованих установ».
Але чи насправді В. Петров почувався добре? Як свідчать документи, на нього нерідко підозріло дивилися в середовищі науковців. У зв’язку з цим у 1965 році до цк компартії України за підписом голови кгб при раді міністрів урср Віталія Нікітченка було надіслано доповідну записку. У ній зазначалося, що В. Петров і під час Другої світової війни виконував розвідувальні завдання в тилу ворога, і в післявоєнний період діяв як розвідник у Західній Німеччині, нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня.
«З метою збереження в таємниці співробітництва з органами радянської розвідки, – зазначалося в документі, – своє перебування в Німеччині тов. Петров за нашою вказівкою пояснює участю в партизанському загоні і відрядженням по лінії Міністерства зовнішньої торгівлі. Водночас низці співробітників АН урср стало відомо про перебування тов. Петрова в Німеччині як «переміщеної особи», що зрештою негативно позначається на його становищі в колективі і перешкоджає його плідній науковій і видавничій роботі. Доповідаючи про це, просимо дозволу інформувати керівництво і парторганізацію АН урср про виконання тов. Петровим важливої бойової роботи в період Великої Вітчизняної війни і в післявоєнний період…».
Водночас у кгб урср вирішили провести з В. Петровим «консультації з низки питань, які стосувалися здійснення певних оперативних заходів по закордону». Докупи зібрали матеріали, які нібито свідчили про те, що «емігрантські українські націоналістичні видавництва протягом низки років використовують ім’я і деякі твори, написані ним за кордоном, з наклепницькою метою проти срср. Йшлося про вже згадувану брошуру «Українські культурні діячі урср 1920–1940 рр. – жертви большевицького терору», видану у 1959 році під такою назвою ще й Нью-Йоркським видавництвом «Пролог», та інші матеріали.
У кгб хотіли, щоб В. Петров підготував для газети «Вісті з України» статтю з викриттям суті «українського буржуазного націоналізму та антинародної діяльності закордонних емігрантських націоналістичних центрів». Крім цього, у плані роботи на 1967 рік з’явився пункт про підготовку до видання від його імені книги з викладенням відомостей про життя після повернення із Заходу, де мали використати у вигідному руслі дезінформаційні матеріали. Водночас в архівних документах немає відомостей про те, чи виконав він ці завдання і як він до них поставився.
В останніх документах, датованих липнем 1968 року, йдеться про те, що В. Петров і надалі працював в Інституті археології, завершив роботу над науковим дослідженням про скіфів, до Політвидаву здав книгу про Фрідріха Енгельса і що Спілка письменників настійливо просить написати спогади про Максима Рильського, з яким він був близький упродовж десятиліть.
Через рік у кгб винесли постанову про закриття справи і передачу її до архіву у зв’язку зі смертю В. Петрова 8 червня 1969 року. Ні про процедуру його поховання у Києві на Лук’янівському військовому кладовищі, де на прощання нібито генералів кгб прийшло більше, ніж письменників, ні про чин полковника, ні про роботу ще на якусь розвідку у архівних документах не йдеться. Ці та інші вигадки з’явилися вже пізніше й переходили з одного видання до іншого.
Розсекречені документи дали змогу пролити світло на ці міфи. Водночас так і не дали відповідь на низку інших запитань, що стосуються дій і вчинків В. Петрова у різні періоди його життя, розуміння, де він діяв щиро, а де грав певну роль. Попри це, наявні документи красномовно свідчать про те, що В. Петров, якщо й намагався грати з чекістами певну роль задля збереження свого життя чи отримання можливості й надалі працювати і творити, то не сповна уявляв, що ці тенета міцно триматимуть його упродовж усього життя і що незрима тінь нквс/мдб/кдб слідуватиме за ним скрізь, куди б його не завела доля.
Усе це, безсумнівно, наклало відбиток на всьому: творчості, науковій діяльності, особистому житті. Напевне, не випадково й те, що після виведення з-за кордону він так і не написав жодного роману. Вочевидь, так позначилися на ньому реалії сталінської тоталітарної системи.
Історія Віктора Петрова – це яскравий приклад того, як органи нквс ламали долі людей, граючи на їхніх слабкостях, амбіціях та інших рисах характеру. Саме на них лежить величезний тягар злочину перед цивілізаційним світом за те, що через їхні дії (арешти, вербування, компрометації, дискредитації, залякування, вбивства, цензуру та інші заборони) багато письменників не написали або не видали цілу купу хороших і потрібних романів, вчені не зробили винаходи й відкриття, художники не написали чудові картини, режисери не поставили чудові п’єси…
У глобальному вимірі це навіть більший злочин, ніж той, що чинили по відношенню до політичних діячів. Відтак напевне й не варто так безапеляційно судити тих митців, які з різних причин потрапили в ті жорна, стали жертвами системи і не змогли гідно противитись. Засуджувати й викривати потрібно тих, хто призвів до такого.
istpravda.com.ua
(друкується за згодою автора)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.