“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
Постать Віктора Петрова, письменника, філософа, історика, археолога, культуролога, літературознавця, доктора історичних та філологічних наук, одного із засновників жанру українського інтелектуального роману, була в усі роки оповита ореолом загадковості, легендами про його імовірну розвідницьку діяльність та неймовірну історію кохання, усілякими версіями про раптове зникнення за кордоном і появу в срср.
Знайдені в архівах колишнього кдб документи дають змогу
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
до 130-річчя від дня народження митця (10 жовтня 1894 р.) пролити світло на досі невідомі й доволі драматичні сторінки його життя і діяльності.
«СТАНУ СПРАВЖНІМ РАДЯНСЬКИМ РОЗВІДНИКОМ»
«За інформацією агента «Яковлєва», в УАН [Українській академії наук] існує к-р націоналістичне підпілля. Одним із членів цього підпілля є ст. наук. співробітник Інституту матеріальної культури УАН Петров Віктор Платонович, 1894 року народження, походженням зі службовців.
Петров по к-р підпільній роботі зв’язаний із низкою наукових працівників інститутів УАН Гавриленком та іншими. До арешту Зерова Петров був із ним тісно пов’язаний, входив до його групи.
Петров боїться арешту, висловлює думку про необхідність від’їзду з України. Мета – уникнути арешту, замести сліди своєї к-р діяльності.
Прошу санкції на виклик Петрова для попереднього оброблення, в залежності від результатів якого можливо стану на шлях вербування Петрова».
Із цього рапорту співробітника секретно-політичного відділу управління держбезпеки нквс урср Лифаря по суті почалася епічна драма Віктора Петрова, відомого ще за літературними і науковими псевдонімами як В. Домонтович та Віктор Бер. За драматургією і життєвими колізіями ця історія, як свідчать архівні документи, навіть перевершує сюжети таких відомих романів письменника як «Дівчина з ведмедиком», «Доктор Серафікус», «Без ґрунту».
Рапорт був підготовлений у лютому 1936 року. Окремі фрагменти з нього свідчать про те, що про В. Петрова вже збирали оперативним шляхом інформацію і знали, на чому можна зіграти. Ключова фраза – «боїться арешту». Він справді дуже боявся арешту, побиття, тортур.
Із розповідей і різноманітних чуток знав, як вибивали свідчення у контрреволюційній діяльності з його колег і добрих знайомих Миколи Зерова, Павла Филиповича, Марка Вороного та інших членів так званої підпільної націоналістичної організації. Їх засудили до різних термінів позбавлення волі на початку лютого того самого року. Тобто виклик В. Петрова до нквс відбувся вже після того, як завершився суд над його товаришем М. Зеровим.
Відтак співробітники нквс не мали особливих труднощів з тим, щоб отримати необхідні зізнання і каяття. Як свідчить одна з довідок, під час чергового виклику 13 червня 1936 року В. Петров зізнався у належності в минулому до Спілки визволення України, міфічної організації, яку вигадали самі чекісти і потім ліквідували. Він заявив, що разом з іншими членами СВУ «пішов у глибоке підпілля і в своїй практичній діяльності взяв курс на шкідництво і саботаж у науково-дослідницькій роботі Інституту матеріальної культури та інших наукових закладів Академії наук».
Ця шкідницька діяльність, за його свідченнями, полягала в невиконанні річних тематичних планів, зриванні дослідницької і видавничої діяльності, навмисному знищенні зібраних матеріалів і фондів, написанні наукових праць, які не становили жодної цінності, і спеціальному затягуванні з виданням тих, які нібито справді були цінними й потрібними.
Про все це його змусили написати. А після цього шлях лежав або до притягнення до кримінальної відповідальності за низкою поширених у той час статей та до заслання, або до згоди на співробітництво з органами нквс і зобов’язання у подальшому доповідати про будь-які прояви антирадянської діяльності в інституті. Він вибрав останнє і агентурний псевдонім – «Іванов».
Про те, які відомості надавав своїм кураторам «Іванов», в архівних документах міститься лише загальна інформація. Він повідомляв про стан наукової роботи в інституті, звісно ж у негативному світлі, як від нього й вимагали чекісти, давав розлогі характеристики співробітникам. Водночас ті його повідомлення мали якийсь гіпертрофований вигляд.
У них і він сам, і всі інші персонажі зображувалися контрреволюціонерами, шкідниками, які все робили нібито на шкоду розвитку радянської науки. Чи сам він таке писав, чи під диктовку або за наполяганням чекістів, нині невідомо. Тим часом складалося враження, що то була якась паралельна реальність, своєрідна гра, правила якої він сам вигадав і «сумлінно» їх дотримувався.
Нині його тогочасні письмові заяви сприймаються як фарс чи прихована іронія стосовно тогочасної дійсності, хоча йому в тій ситуації очевидно було не до сарказму.
Попри це він писав таке: «Чіпляючись за жалюгідні залишки минулого, у прагненні врятувати те, що засуджено на загибель і загинуло, чому завдано цілковитої поразки, я робив ганебну і мерзенну справу, справу класу, який помирав. Я підтримував зв’язки з тими, хто був уже трупом. Я робив спроби відійти, але не відійшов… Я хочу скинути з себе маску. Я хочу, щоб моє обличчя було видно наочно… Щиросердним розкаянням, цілковитим усвідомленням всієї тяжкості своєї провини перед партією і радянською владою, повним роззброєнням, роботою на тій ділянці і в тій галузі, де мені буде дано працювати, я постараюся, при допомозі партії, заслужити ім’я чесного радянського громадянина».
Невдовзі оцінку тим першим його повідомленням і заявам дадуть інші співробітники нквс, які прийдуть на зміну своїм попередникам, звільненим зі служби і засудженим або розстріляним як вороги народу і агенти іноземних спецслужб. В одній із довідок стосовно цього зазначено: «До 1938 р. як агент працював погано». Іншими словами, надавав інформацію лише загального характеру і не надто важливу.
А в 1938 році стався казус. Наприкінці травня В. Петрова заарештували за поданням управління держбезпеки нквс урср. Від нього вимагали зізнання в участі у контрреволюційній шпигунській організації «Азбука», заснованій чорносотенцем-монархістом Василем Шульгіним, вербуванні колишніх царських офіцерів і відправленні їх на Дон до Добровольчої армії Антона Денікіна для боротьби проти радянської влади.
Для науковця це стало справжнім ударом і постанням перед новою дилемою: що ще б такого зробити, аби врятувати своє життя. Численні звістки про масові репресії і розстріли невинних за надуманими звинуваченнями майже не залишали йому шансів на позитивне вирішення справи. Про «Азбуку» він взагалі нічого не знав. Відтак, щоб хоча б якось пом’якшити свою участь, почав розкаюватися у всіх гріхах, які йому приписували, і написав заяву такого змісту:
«Визнаючи скоєні мною злочини проти радянської влади і партії, що будучи зв’язаний з органами радянської розвідки, я проявляв при цьому дворушництво, не повідомляв здобуті відомості і т. п., я заявляю, що віднині я буду справжнім патріотом радянської батьківщини, вестиму активну роботу з виявлення і викриття ворогів соціалістичної батьківщини, стану справжнім радянським розвідником і своєю активною роботою спокутую скоєні мною провини перед партією і радянською владою, перед радянським народом».
Чому він у той період заявляв про зв’язок саме з органами розвідки? Серед архівних документів другої половини 1930-х років не виявлено відомостей, які б свідчили про те, що на початковому етапі агентурної співпраці перед ним ставили завдання по лінії роботи зовнішньої розвідки. Так само і в тексті підписки В. Петрова йдеться лише про зобов’язання «інформувати органи удб про всі контрреволюційні дії осіб, які борються з комуністичною партією і радянською владою». Відтак це питання залишається відкритим.
З іншого боку, інформація про зв’язок заарештованого з органами радянської розвідки стала несподіванкою для слідчих. Почали уточнювати, з’ясовувати і зрештою дійшли висновку, що взяли не того. Мали заарештувати Петрова Віктора Мортировича, чорносотенця, монархіста, члена організації «Двоголовий орел». Тож переплутали. З’ясування стосунків між підрозділами нквс закінчилося тим, що В. Петрова звільнили з-під варти, всі його зізнання долучили до старої справи і ще й почали в нього прискіпливо дізнаватися, в чому ж полягало його дворушництво і чому він не повідомляв усе, що йому ставало відомим по роботі. Відтак він змушений був знову розкаюватися і обіцяти, що надалі об’єктивно інформуватиме кураторів про стан справ в Академії наук і про настрої в своєму близькому оточенні.
Знову ж виникає запитання: грав роль, годуючи чекістів обіцянками, чи діяв так через звичайний у такій ситуації страх? Усе це певною мірою перегукується з характеристикою В. Петрова, яку дав йому в своїх спогадах Юрій Шевельов, описуючи його зовнішність і поведінку за кордоном. «Може був у цьому, крім природної невмілости, ще й елемент гри, – писав він. – Петров був у житті великим провокатором і пародистом. Хоча я ближче зійшовся з Петровим пізніше, вже в Німеччині, але вже й тоді я не міг не помітити своєрідности й своєрідного чару цієї людини. Ні в яких ситуаціях його не покидали скепсис і іронія – з інших, а ще більше з самого себе».
Можливо у цих словах Ю. Шевельова слід шукати розгадку того, чому В. Петров у тій заяві писав саме про співпрацю з органами розвідки і обіцяв стати справжнім радянським розвідником. Невідомо, чи це був вияв творчої фантазії письменника, чи щось від того періоду (1936–1938 рр.) не знайшло свого відображення в оперативних документах. Водночас на початку радянсько-німецької війни 1941–1945 років до тієї заяви в нквс повернулися знову.
«ВІДРЯДИТИ
У РОЗПОРЯДЖЕННЯ
ТОВ. СУДОПЛАТОВА»
Напередодні війни В. Петров був призначений директором Інституту українського фольклору Академії наук урср. Про те, чим займався у той час, йдеться в одній із автобіографій, яка зберігається серед архівних документів. «5 липня 1941 р., – писав він – мені було запропоновано у зв’язку з початком військових дій, як і іншим науковим співробітникам Академії наук, виїхати з Києва. 13 липня я прибув у м. Уфу, куди була евакуйована Академія наук із Києва, і там залишався до кінця 1941 року, працюючи вченим секретарем Інституту суспільних наук, який об’єднав у своєму складі колишні Інститути мовознавства, історії, археології, літератури, фольклору».
Затесатися серед евакуйованих у далекій Уфі і зникнути з поля зору нквс В. Петрову не вдалося. З іншого боку, немає відомостей про те, що він цього прагнув. Та й чи зміг би. За усталеною практикою, інформація про переїзд на нове місце мешкання агентури пересилалася до інших органів нквс для поновлення зв’язку і подальшого використання в оперативній роботі. Відтак архівні документи свідчать про те, що до його особи за нових умов проявили неабиякий інтерес. В нквс саме займалися пошуком і підготовкою кандидатів для залишення на окупованій території або перекидання через лінію фронту із розвідувальними завданнями. В. Петров для цього підходив якнайкраще.
У довідці, підготовленій про нього для 4-го (розвідувально-диверсійного) управління нквс срср, яким під час війни командував Павло Судоплатов, перерахували всі плюси на користь використання саме В. Петрова. Йшлося і про його походження (із сім’ї священника), і про широкі зв’язки й авторитет у науковому й письменницькому середовищі та контакти в Києві, Львові, Москві і Ленінграді, і про те, що постраждав від радянської влади, звинувачувався в антирадянській діяльності, був заарештований, понижений у посаді, і про хороші знання німецької мови.
«Іванов» всебічно розвинений, – зазначалося в довідці, – культурний, приємний співбесідник. Контактний у спілкуванні, може встановлювати нові знайомства, хитрий і верткий… За нашою пропозицією «Іванов» виявив згоду пробратися у прифронтову полосу з тим, щоб у подальшому дістатися до Києва і Львова й проводити там певну роботу…».
На довідці є резолюція П. Судоплатова: «Нарком перекидання схвалив. Дійте. Попередньо переговоріть. 25.12.41 р.». Але для того, щоб здійснити цю операцію, потрібно було провести цілу низку заходів. Ці заходи з підготовки і виведення за лінію фронту В. Петрова докладно описані в архівних документах. На них важливо зупинитися окремо, оскільки в низці публікацій і документальних фільмах ці події, через нестачу в минулому необхідних підтверджень, зображувалися в дещо викривленому світлі.
Зокрема, йшлося про те, що вченого наприкінці грудня 1941 року в Уфі викликали до військкомату для перереєстрації військовозобов’язаних. Там він нібито отримав військовий квиток із зазначенням військово-облікової спеціальності. А за два дні знову був викликаний і отримав розпорядження їхати до Москви, де прибути в обласний військкомат і отримати призначення перекладачем на фронт.
Але то була лише легенда для його колег в інституті і знайомих, яку вони потім поширювали упродовж років і десятиліть. Насправді, В. Петрова таємно відрядили до Москви у розпорядження П. Судоплатова. Там упродовж півтора місяця готували до виведення за лінію фронту і роботи в тилу, щоб він став, як колись сам писав, справжнім радянським розвідником.
Його вчили, як користуватися тайнописом, рецептам проявлення таких листів, різним способам шифрування і використання в текстах листів умовних фраз. Усе це він мав знати напам’ять. Про засвоєння цієї непростої науки і складання іспитів збереглися окремі довідки.
Крім цього, були відпрацьовані паролі. Так, зв’язківець мав запитати: «Чи можу я бачити Платона Мефодієвича?» Відповідь: «Він тут не мешкає, а що Ви хотіли б?» Зв’язківець: «Я хочу передати залишену ним книгу». В. Петров: «Будь ласка, я це зроблю із задоволенням сам особисто». У разі необхідності В. Петров міг надіслати свою довірену особу з таким паролем: «Я від Платона, він просив передати вітання Віктору».
Після приїзду до Києва він мав надіслати листи з умовними фразами до однієї з нейтральних країн – Швеції або Туреччини, а також у Ташкент. Адреси завчив напам’ять. Згадування в листі про хороше здоров’я і побажання приїзду родичів мало означати успішний процес легалізації і можливість зустрічі зі зв’язковим чи резидентом розвідки. Згадування про його погане здоров’я або когось із родичів мало свідчити, що легалізація проходить погано. Фраза про необхідність поїздки на лікування у певний пункт із зазначенням часу вказувала на місце можливої зустрічі.
Щонеділі він мав з 14.00 до 14.30 прогулюватися в Києві у Павлівському сквері на розі вулиці Гоголівської. Потрібно було йти третьою алеєю з боку Павлівської вулиці, що вела всередину скверу, і тримати в лівій руці маленький пакунок. Щосуботи мав відвідувати вечірні служби у Софійському або Володимирському соборах. Це для того, щоб його міг зустріти й упізнати зв’язковий. Одночасно він мав дати оголошення в газету «Українське слово» або іншу, що виходила в Києві, з обумовленим текстом і за підписом «Віктор Бер». Зокрема, текст зі згадкою імені Софії Шестакової означав успішне прибуття до Києва.
Перед виведенням за лінію фронту В. Петрова ознайомили із завданням, яке було підписано Павлом Судоплатовим і затверджено заступником наркома внутрішніх справ срср Богданом Кобуловим. Від нього вимагали:
«1. Встановити тісний зв’язок та увійти до складу керівних українських націоналістичних кіл Києва, що орієнтувалися на німців, для того, щоб:
а) бути в курсі усіх заходів, які намічалися та проводилися українськими націоналістами разом з німцями, які стосувалися срср;
б) бути в курсі загальнополітичного і економічного становища окупованої України;
в) мати можливість дати прихисток і просунути у керівні націоналістичні кола наших людей.
- Встановити тісний зв’язок з науковими колами Німеччини і особливо тими з них, які проповідують расові теорії німецького фашизму, для того, щоб:
а) підготувати ґрунт для можливого переїзду на постійне мешкання до Німеччини;
б) проводити розвідувальну роботу в самій Німеччині.
- Встановити зв’язок з науковими колами Італії для того, щоб зарекомендувати себе там і підготувати ґрунт для можливої поїздки у рейд в Італію».
Відтак ні про необхідність очолити український уряд на окупованих територіях, ні про підготовку до замаху на Гітлера, як про це неодноразово зазначалося в публікаціях, у завданні не йшлося. В. Петров мав діяти як науковець і письменник, ображений радянською владою, влаштуватися до наукових установ або газет, що відновлювали роботу або створювалися в окупації, і встановлювати зв’язки з впливовими діячами.
При цьому йому дозволяли публікувати наукові праці антирадянського змісту, які б дали змогу завоювати авторитет і в німецької адміністрації, і в українських націоналістичних колах. Такі статті він мав підписувати псевдонімом «Віктор Бер». Понад те, куди б його не завела доля, він мав так само розміщувати в закордонних газетах оголошення й публікації під цим псевдо, щоб його місцеперебування змогли відстежити працівники нквс і вийти з ним на зв’язок.
Після завершення прискореної підготовки Головним управлінням кадрів Народного Комісаріату Оборони срср В. Петрову видали посвідчення техніка інтенданта I рангу і розпорядження вибути 29 січня 1942 року в розташування Воєнради Південно-Західного фронту для призначення на посаду перекладача 1-го розряду. Одночасно за підписом П. Судоплатова був відправлений документ начальнику прифронтового відділення 4-го управління нквс срср Миколі Прокопюку із вказівкою перекинути агента «Іванова» через лінію фронту в тил німців у супроводі перевіреного й досвідченого провідника.
Згідно з відпрацьованою легендою, В. Петров прибув у розташування 47-ї дивізії Південно-Західного фронту як перекладач з німецької, але служити в Червоній армії від самого початку не мав бажання, тож вирішив скористатися слушною нагодою і втекти через лінію фронту. Все інше зі своєї біографії він мав, не криючись, розповісти так, як і було. Після затримання мав просити німців доставити його у Київ, де він був відомий і зміг би відновити свою наукову діяльність.
За свідченнями М. Прокопюка, які він відобразив у рапорті, в останні години перед переходом лінії фронту «Іванов» «виявляв ознаки знервованості і розгубленості, однак намагався зовні це не виказувати». Перехід відбувся 24 лютого 1942 року о 3-й годині ранку в районі між зайнятими гітлерівцями селами Яковенкове і Вовчий Яр та підконтрольними Червоній армії селами Борщеве і Бригадирівкою у Чугуївському напрямку Харківської області.
У розташуванні німецьких військ до В. Петрова поставилися з цікавістю. Як свідчать документи, своєю розповіддю, зовнішнім виглядом та інтелектом він виявив прихильне ставлення до себе навіть з боку якогось гітлерівського генерала. Після допитів представниками армійської контррозвідки його передали в розпорядження відомства пропаганди при окупаційній адміністрації в Харкові. Там його призначили до відділу літератури.
Невдовзі він отримав дозвіл виїхати до Львова, але з тими документами, які мав, йому не дали змоги перейти на інший бік Дніпра. Упродовж певного часу мешкав у Кременчуці і працював у місцевій газеті. Потім переїхав до Харкова. У 1942–1943 роках видав кілька номерів журналу «Український засів». У ньому надрукував переклади, підписані псевдонімом Віктор Бер, передбаченим умовами зв’язку з працівниками нквс.
Ось фрагмент із перекладеного ним твору Георга Бюзінга «Мандрівка крізь бурю»: «…Бог один посилає нам бурю, сонце, туман і небо, повне зірок. Ти ж не знаєш нічого. Ти ж знаєш тільки, що маєш виконати своє завдання, що його тобі призначив Бог… У мене на душі була цілковита тиша, і я знав, що тепер я терпляче чекатиму, поки Бог пошле мені човна, якого він призначив мені». Напевне, це був своєрідний сигнал. Але чекання В. Петрова було марним. В одній із довідок зазначається, що «всі заплановані нкдб срср способи зв’язку з «Івановим» здійснені не були і він увесь період після перекидання через лінію фронту до 1948 року залишався поза зв’язком».
Тобто контакту з резидентом нквс, який мав прибути до Харкова або Києва, вийти на зв’язок з В. Петровим, керувати його роботою, отримувати від нього інформацію і передавати її за лінію фронту, не сталося. Тож агент займався звичною для себе науковою діяльністю і дослідженнями, виступав з доповідями, писав статті, в яких не боявся критикувати радянську владу, оскільки це було передбачено завданням. У кількох номерах журналу «Український засів» надрукував свій роман «Без ґрунту».
У січні–лютому 1943 року в складі екскурсійної групи від відділу пропаганди відвідав низку міст Німеччини, зокрема Вюрцбург, Дрезден, Берлін. Там встановив контакти з німецькими науковцями і представниками української еміграції, знову ж нібито в межах поставленого завдання. Через наступ Червоної армії згодом евакуювався з Харкова до Києва, Кіровограда, Умані, Вінниці і зрештою опинився у Берліні.
На вулицях усіх цих міст ходив у німецькій формі, про що збереглося чимало свідчень. Зокрема, Ю. Шевельов згадував, що «військова уніформа … виглядала на ньому як лантух, його рухи були в тих мундирі й штанях мало не циркової незграбности, а коли при появі офіцера він віддавав честь і цокав одним черевиком об другий, важко було стриматися від посмішки».
У Берліні працював у відділі українських перекладачів, співпрацював з Українським науковим інститутом, яким керував професор Іван Мірчук, з газетою «Нове слово». На її сторінках друкував свої переклади за підписом Віктор Бер. У 1944 році написав одну з найгостріших своїх антирадянських книжок «Українські культурні діячі – жертви большевицького терору».
У ній відгукувався про терор як форму державного управління в срср. У квітні 1945 року евакуювався разом з редакцією газети до Лейпцига, а потім до Фюрта. Був одним із фундаторів Мистецького українського руху, редактором різних видань, викладав в Українському вільному університеті, Богословській академія УАПЦ, Українському технічно-господарському інституті. Із березня 1946 року постійно мешкав у Мюнхені.
Увесь час він жив у очікуванні, що одного дня в його квартиру хтось постукає і назве пароль…
(Закінчення буде)
istpravda.com.ua
(друкується за згодою автора)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.